Слабке місце патріотичних віршиків

Написати цей текст мене, як це інколи буває, спонукало активне обговорення в соціальних мережах досить дивної для мене думки.

Мовляв, проблема українського народу — в тому, що діточкам із малих років не прищеплюють патріотизм. Бо ж у кожного маленького поляка, наприклад, є «Катехізис польської дитини». І він змалечку вчить цей віршик, і повторює, що його герб — то орел білий, а його земля — це рідна Польща.

І саме тому росте патріотом.

А у нас, мовляв, відповідного віршика немає, а якщо й є, то діточки цього не вчать. І через це всі проблеми.

Я не світоч. Однак вивчав і психологію мас, і специфіки людських самоідентифікацій, а дію пропаганди — як у мирний, так й у воєнний час. Тож не можу не проволати: «Люди, люди, ви щирі та красиві у своєму бажанні зробити краще, але це так не працює!».

Ні, патріотичними віршами і катехізисами для діточок ви не допоможете. Не зашкодите, але й для порятунку країни, і навіть для виховання достатньої кількості справжніх громадян вам цього не вистачить. Не сподівайтесь дарма.

Ліпше згадаймо хоча б власний досвід. Перевірний приклад — СРСР.

Де зламалася радянська пропаганда

Старше покоління пам’ятає.

Індоктринація радянського патріотизму була тотальна. Вона велась не зі школи, а з дитячого садочка. Перші ж твори, які читала дитинка, були про Мальчиша-Кібальчиша та про червоні знамена.

Красный флаг отец принёс,
Он под красным флагом рос.
Подарил отец флажок:
Береги его, сынок!

Чи допомогло це СРСР виховати ідеального радянського громадянина, вірного заповітам Леніна та партії?

А ось будемо чесні: не дуже.

По-перше, для дітей це не слугувало якимось життєвим дороговказом. Це було як якесь фентезі. До того ж певні моменти в ньому були незрозумілі. Ось прочитала дитинка у п’ять років «Мальчиша-Кібальчиша», але ж, блін, якщо вона ніц не знає про класову теорію, для неї це бойовичок.

– Отчего, Мальчиш, проклятый Кибальчиш, и в моём Высоком Буржуинстве, и в другом — Равнинном Королевстве, и в третьем — Снежном Царстве, и в четвёртом — Знойном Государстве в тот же день в раннюю весну и в тот же день в позднюю осень на разных языках, но те же песни поют, в разных руках, но те же знамёна несут, те же речи говорят, то же думают и то же делают?

«А пес його знає, від чого!» — думає дитинка. Промотуємо, нецікаво.

І слава небесам!

Навіть радянська індоктринація — тоталітарна за своєю суттю, потужна, страшна — була досить обмежена. За покоління-два настала десемантизація — вихолощення слів. Гасла вже сприймалися як беззмістовні набори літер. Вони існували окремо від дійсності, повторювалися бездумно та сусідили з абсолютно протилежною цим гаслам поведінкою. Комсомольці в бані хапали комсомолок нижче спини та чудово себе почували.

І ось дивно. Радянська пропаганда не змогла змусити третє покоління радянських людей усерйоз вірити в казки про развітой соціалізм.

Однак при цьому СРСР усе ж зміг створити «радянську людину». Хоч і безмежно далеку від «десяти заповедей строителя коммунизма», але все ж досить конкретну, досить особливу — і ці, курча, особливості завдають нам шкоди досі. Себто щось у радянській тоталітарній моделі все ж спрацювало! Десь людину вдалося поламати!

Але що? І як саме поламати?

Спрацювало все те, що включало в себе не просто вірування, але поведінку. Навіть те, що прямо суперечило пропаганді.

Так, радянські медіа 1970–1980-х, «Перці» та «Фітілі», «Вечірні Києви» та «Крокодили» нещадно критикували несунів. Себто тих, хто цупить із роботи соціалістичну власність, від скріпок до піску.

Радянська людина відповідала приказкою «Тащи с работы каждый гвоздь, ты здесь хозяин, а не гость». Звичка жива й досі.

Радянські ЗМІ нещадно картали дармоїдів та нероб, прославляючи трударя. Радянські гасла пропагували бережливість, охайність, альтруїстичне служіння суспільству.

Ну, ви в курсі, так?

Тому що сама радянська дійсність робила ефективною дуже конкретну поведінку, що суперечила цим гаслам. Спонукала до неї, попри всю роботу мізкопромивної машини.

Це дуже важливий приклад. Пропаганда не ефективна, якщо слідування її завітам не вигідне. Навпаки, тоді з’являється двоєдумство: людина публічно сповідує та проголошує певний набір ідеалів, бо так прийнято в її суспільстві, але діє згідно з протилежними нормами, бо так вигідно — і, зрештою, тому так теж прийнято в її суспільстві.

Так само з усіма ідеологіями. Священники часто скаржаться на «формально побожних», які виконують обряди, але не ведуть себе відповідно до християнських принципів. Ототожнення себе із християнством чудово уживається в них у голові із щирою ненавистю до оточуючих чи важкою працею вокзального рекетира.

Справді чудово уживається. Бо ідентифікація себе зі спільнотою, що розділяє ідеологію, і перетворення ідеології на власні життєві засади — то принципово різні речі. Часто вони ніколи не перетинаються.

Будемо чесні. Під час нашої війни безліч людей, що роками рвали на грудях вишиванки, декларуючи невичерпні запаси патріотизму, оперативно захворіли на плоскостопість та сформували батальйон територіальної оборони «Лодзь» (на патчі — полуничка). Мені дуже запам’ятався пост одного молодого політика, де той бідкався, що в мережі критикують одне село за повний зрив мобілізації. Адже це, казав він, славетне бандерівське село з давніми традиціями любові до Батьківщини, і як ви смієте звинувачувати його хлопців у тому, що вони за одну ніч до Польщі всім селом пішли, навіть якщо це правда.

Проблема в тому, що щира любов до Батьківщини та абсолютна неготовність робити щось для неї де-факто чудово поєднуються в одних і тих самих головах. Бо ставлення — це не дія. І не завжди є мотиватором до дії.

Чи означає це, що слід узагалі закинути традиційне патріотичне виховання?

Ні, не означає. Зрештою, людей, які пішли на фронт саме завдяки частому повторенню «Декалогу українського націоналіста» в юному віці, теж чимало. Просто слід чітко усвідомлювати, що це не панацея. Що підхід «просто залий патріотичними гаслами» спрацює лише з малою часткою діточок (а з деякими, слід зауважити, обов’язково спрацює абсолютно інакше — як пафос, що викликає несприйняття, та щеплення від патріотизму).

Найчастіше на фронт ішли люди, які усвідомлювали, що саме вони захищають та проти чого саме борються, дуже конкретним чином. Не як кохану абстракцію, а як досить чіткі речі. В когось було окуповане рідне місто. Хтось дуже не хотів бачити рідне місто окупованим, бо дуже чітко та наочно уявляв, як воно виглядатиме в разі захоплення ворогом. Хтось зробив раціональний висновок, що ворога ліпше зустрічати у складі озброєної групи подалі від дому, ніж у капцях на порозі. Всі чітко усвідомлювали, чому жити в Україні краще, ніж бути частиною «російського світу». Чому саме «російський світ» — це погано, це небезпечно, це просто, курча мати, не той тип естетики, який хочеться бачити довкола.

Будь-яка людина має сентименти до рідної землі просто тому, що вона на ній народилася і була привчена ототожнювати її з матусею. Проте це не найнадійніший фундамент для патріотизму. Набагато надійніше підкріпляти це залученістю до реальних дій.

Людина більш віддана своїй землі, коли вона її бачила. Коли вона виїздила за межі рідного міста та області, коли вона об’їздила країну. Внутрішній туризм дуже сприяє патріотизму. А в нас, на жаль, країна домосідів.

Людина більш віддана своїй землі, коли вона залучена до її розбудови. Громадський активізм сприяє патріотизму. Навіть жодним чином не дотичний до національно-патріотичних тем, навіть культурний, навіть екологічний. Бо не для того ти тут вишневий садочок саджав, щоб якийсь рябий поц там випорожнювався під кущем бузку.

Людина більш віддана своїй землі, коли чітко усвідомлює, що в разі зміни влади зміняться не тільки прапор, герб і дата святкування Дня захисника, а й дещо більше. Правила гри. Вірогідність зберегти гідність, дохід, життя. Вірогідність того, що у вокзального накромана з’явиться автомат і почуття безкарності. Вірогідність того, що те, що ти вибудовував, у що вкладав життя, буде помножене на нуль чи відійде якимось покручам.

Набагато більше бажання захищати виникає тоді, коли чітко усвідомлюєш, що саме можеш утратити. Чим ризикуєш. Що на кону.

Саме цього усвідомлення зараз багатьом бракує. І це не лікується вивченням віршиків у дитячих садочках. Це лікується розчаклуванням ідіотів. Ідіотами в давньогрецьких містах називали людей «поза політикою» — тих, хто не жив громадським життям, хто був байдужий до суспільних справ, а дбав лишень про особистий зиск.

А розчаклування ідіотів проводять не шляхом перетворення їх на патріотів-теоретиків, а шляхом перетворення їх на громадян. Не вивченням ритуалів, а залученням до конкретних справ та створенням конкретних речей. Волонтерська робота, розбудова власних міст і селищ, навіть просто подорожі власною країною — це те, що дає змогу побачити країну, оцінити країну, зробити в неї власний внесок. Не країну як абстракцію, а країну як щось справжнє, щось, дароване в досвіді.

І ось тоді, може, щось справді буде.