Інтерв’ю полярника-сисадміна: Олександр Квятковський. Частина 1. Причини, гроші та переліт

Примітка редакції. Про особливості роботи сисадміна в умовах вічної мерзлоти на українській антарктичній станції — в матеріалі Ярослави Тимощук для DOU.

Олександр Квятковський жив офісним столичним життям: працював у системі державних закупівель ProZorro, їздив на роботу велосипедом. Аж поки наприкінці січня цього року не відплив на кораблі з чилійського порту Пунта-Аренас у складі 24-ї антарктичної експедиції українців на станцію «Академік Вернадський».

Україна — одна із тридцяти держав, яка має постійну станцію на нічийному континенті, дослідження наших учених тривають там із 1940-х років. Свою станцію українці отримали 1996 року від британців як подарунок за символічний один фунт стерлінгів.

Разом із науковцями на крижаний континент вирушає й технічний персонал: лікар, кухар, електрик, механік. Олександр поїхав як системний адміністратор зв’язку. В інтерв’ю для DOU він розповів про відбір та підготовку до експедиції, повсякденне життя на станції та про те, чого не вистачає на острові.

Чому вирішили взяти участь в експедиції? Наскільки складно було пройти відбір?

Айтішники точно не їдуть сюди заробляти гроші. Як DevOps-інженер в Україні, я отримував 2,5 тисячі доларів за місяць, натомість контракт полярника в антарктичному центрі передбачає приблизно 1 тисячу доларів заробітку. І в кар’єрі, й у фінансах тут серйозний дауншифтинг. Тож у мене була радше альтруїстична мета: бути причетним до розвитку української науки. Оскільки сам не є науковцем, такий спосіб оптимальний.

Це перша експедиція, учасників до якої відбирали справді відкритим конкурсом — після того, як змінилося керівництво антарктичного центру. Раніше теж був конкурсний відбір, але виникали питання щодо його прозорості. На деякі посади потрапили люди, які вже були тут раніше, мали досвід. Системного адміністратора ж обирали на конкурсі, що передбачав кілька співбесід. За декілька тижнів після того, як я, побачивши оголошення, надіслав резюме та мотиваційний лист, отримав відповідь. Слід було виконати технічні тести, досить прості: що таке DHCP-сервер, чи доводилося працювати із супутниковими антенами, радіозв’язком тощо. Трохи мав із цим справу, тож відповісти було неважко. До того ж моя поточна на мить складання тестів робота була набагато складніша: там гігантська інфраструктура та великі обсяги даних, на станції ж очікував роботу зі стандартною офісною інфраструктурою.

На кандидатів, які пройшли цей етап, чекала співбесіда: телефонне технічне інтерв’ю з питаннями на тему роботи мережі та зв’язку. Відібрали п’ятьох із п’ятдесяти. Далі — групова співбесіда в Антарктичному центрі з начальником станції, із системним адміністратором із попередньої експедиції та стандартна розмова з психологом, який оцінював морально-психологічні риси.

Через два тижні подзвонив начальник майбутньої експедиції й повідомив, що я — кандидат № 1 на поїздку (до проходження медогляду). Вибрали й запасного претендента: якщо безпосередньо напередодні від’їзду стається щось несподіване з першим, експедиція не має від цього постраждати.

Гадаю, на мою користь спрацювало кілька козирів: по-перше, я працював у ProZorro — державному підприємстві, досить прогресивному; по-друге, волонтерив два роки в АТО, в аеророзвідці.

Скільки часу тривала дорога? Що відкрили для себе на шляху?

Спершу був довгий переліт із пересадками: з Києва до Стамбула, далі — у Бразилію, тоді в Аргентину, а звідти — у чилійський порт Пунта-Аренас, найпівденніше континентальне місто, звідки вирушає більшість антарктичних експедицій. Це цікава місцевість, поблизу протока Дрейка — протока між Вогняною землею й Антарктидою, названа на честь відкривача. Кілька днів провели в порту, на дорогу через протоку витратили п’ять днів. Пощастило: була хороша погода, адже часто трапляються шторми, які ускладнюють шлях. Дізнався, що раніше британські моряки, які проходили протоку Дрейка, могли носити шпагу в присутності королеви. Мали вони й інші преференції: їм дозволено проколювати вухо, а в барах безплатно наливали алкоголь. Тепер не наливають, але все одно пройти через протоку прийнято вважати непересічним вчинком. Не лише цим місцевість цікава для людства: тут Дарвін, спостерігаючи за природою Вогняної землі, вивів свою теорію еволюції.

Загалом дорога виснажує: зміна часових поясів спричиняє розлади сну. До того ж перевозили багато вантажу: кожен полярник мав ручну поклажу, особисту сумку з речами (хтось і не одну) та ще два великі баули зі спільним спорядженням. Загалом 44 місця багажу вагою 1 118 кілограмів на 12 осіб. Через це виникали певні незручності в аеропортах, хоч у деяких нам допомагали пройти митний контроль. Скажімо, в Аргентині зустрічав представник посольства — без цього було б важче. Шлях із Києва до станції «Вернадський» тривав 9 днів.

Чи потрібно було вам, як системному адміністратору, попередньо готуватися до роботи на станції?

Особливої підготовки не було, хіба що з власної ініціативи понабирав Arduino і Raspberry та різноманітні датчики для них (Arduino.ua вдало зібрав і подарував універсальний набір з усього необхідного для експериментів з автоматизацією та моніторингу).

Треба було враховувати, що тут нема інтернету у звичному розумінні цього слова — він повільний і обмежений. Це визначає й роботу айтішника, яка значно відрізняється від роботи на аналогічній посаді в Києві. Поґуґлити, завантажити з мережі застосунки або операційну систему — проблематично (а в попередніх експедиціях узагалі було неможливо). Тому в останні перед від’їздом дні довелося стягти репозиторії Лінукса, аби мати доступ до програм та додатків. Це виявилося слушним рішенням, на місці дуже допомогло.

Сюди не прокладений жоден зв’язок, окрім супутникового. Немає оптичних ліній, радіорелейних станцій. Раніше спілкувалися через радіо, з допомогою короткохвильового діапазону, виходячи в ефір у попередньо обумовлений час. Такі спроби навіть виявлялися успішними, можна було розмовляти з Києвом. Але ці методи давно застарілі, уже нема з ким спілкуватися в цьому діапазоні. Супутник — єдиний актуальний спосіб зв’язку.

Проте супутниковий інтернет тут достатньо дорогий, ще й обмежений: поняття безліміту тут досить умовне. Прийнято вважати, що користуємося безлімітним тарифним планом. Та в супутниковій системі це означає 30 гігабайтів на місяць зі швидкістю до 500 кілобіт за секунду — приблизно як наш edge. Якщо ж перевищуємо ліміт, швидкість знижується до 32 кілобіт на секунду, що можна порівняти з якістю інтернету через модем 2000-х років.

Гігабайти розділяються порівну на 12 осіб на станції — приблизно по 2 гігабайти в місяць на кожного. У пріоритеті, зрозуміло, наукові потреби: передаємо сейсмічні, метеорологічні, геофізичні дані, що займають певний обсяг. Однак на власні цілі однаково залишається. У попередніх експедиціях люди не могли використовувати інтернет для приватного зв’язку, оскільки загальний трафік був дуже обмежени’. Інтернет не роздавався на комп’ютери, він був тільки в розпорядженні системного адміністратора.

Трафіку виділялося менше — 10 гігабайтів на місяць, і регламентувався він суворіше: суто на наукові цілі й листування. Організація цього листування — теж дивина для сучасної людини: полярник писав листа у форматі TXT, передавав його системному адміністратору, а той уже раз на тиждень відправляв заархівовану пошту до України. До того ж не одразу адресатам, а в антарктичний центр, звідки пошта переадресовувалася. Полярник тиждень чекав відповіді, а коли отримував, то вона могла виявитися неактуальною.

Електронне спілкування вважалося не найкращим досвідом, тому більше дзвонили. Телефонний зв’язок полярники оплачували з власної кишені і в екстрених випадках витрачали на це задоволення по 1,5–2 тисячі доларів за зимівлю.

Тож теперішні 30 гігабайтів — прогрес, порівнюючи з попередніми умовами. До того ж, на щастя, з’являються альтернативні постачальники послуг супутникового зв’язку. Є шанси, що тестуватимемо їхні послуги під час сезону.

Які ваші обов’язки на станції?

Деякі очевидні тепер обов’язки були для мене неочікуваними. У Києві я опікувався тільки технічною роботою у великій компанії й не очікував, що в Антарктиді доведеться вчити людей працювати з комп’ютером, частково виконувати роботу секретаря (розсилати імейли, заповнювати графіки чергувань на станції, друкувати документи). Ще донедавна у ProZorro допомагав із переїздом із Amazon на український хмарний сервіс сотень машин, а тут починаю друкувати графіки та відправляти листи. За кілька місяців оптимізував максимальну кількість такої роботи. Є певні обов’язки, яких не уникнути і які не приносять особливої радості, але такого, на щастя, дедалі менше.

Глобально моє завдання полягає в тому, щоб облаштовувати нову інфраструктуру, не ламаючи старої. Це не так уже і просто, зважаючи на обмежену кількість фізичного обладнання. Хоча, чесно кажучи, гріх скаржитись. Цьогоріч компанія MacPaw проспонсорувала закупівлю ІТ-обладнання. Без нього я б і половини запланованого не зміг зробити. Базові офісні сервіси були розгорнуті тільки тепер. Маю на увазі пошту, чат, нормальний Wi-Fi на всій станції, індивідуальний інтернет, яким можна користуватися зі свого телефону або ноутбука. Нарешті ми зареєстрували домене ім’я vernadsky.aq для станції (.aq — доменна зона першого рівня спеціально для Антарктики). Особиста робоча пошта з доменним іменем станції з’явилася в кожного зимівника.

Оскільки в нас обмежений інтернет, розгортаємо локальні аналоги популярних сервісів. Замість Telegram — Rocket.Chat, замість YouTube — Plex, замість Google Drive — ownCloud, замість Gmail — Roundcube. Уже написав чат-бота — завдяки ньому зручно дізнаватися про залишок мегабайтів.

Зроблено нормальну віртуалізацію (на базі open source програми Proxmox), досі її не було. Сподіваюся, вона служитиме вірою і правдою ще багато років для наступних експедицій — їм не доведеться турбуватися за фізичні сервери, просто оновлювати теперішні напрацювання.

Далі буде.