Зеленський і «тигри»

Узурпація влади та встановлення авторитаризму зараз стали головними темами політичних коментарів і дискусій. Якщо бути точним, то термін «узурпація влади» означає її незаконне захоплення шляхом заколоту, змови або іншими неконституційними діями. Набуття одноосібної влади Зеленським не порушує жодних законів і цілком легітимне. Щодо авторитаризму, то, дійсно, зараз бачимо зосередження влади в одних руках значно більшою мірою, ніж це було за президентства Кучми та Януковича, які докладали чималих зусиль для концентрації влади і які здобули значно менших результатів, порівняно з тим, що за збігом обставин само впало в руки Зеленському.

Обговорення обставин та політичних наслідків такої ситуації залишим політологам, вони про це розповідають щодня. Подивимось на поточну ситуацію з іншого боку — з точки зору економіки, точніше, з точки зору подолання економічної відсталості та бідності в Україні. Я вже раніше наводив усі відомі приклади швидкого і сталого розвитку економіки, коли подолання бідності відбувалося протягом життя одного чи двох поколінь. Жоден із цих випадків не відбувся за рахунок неоліберальної (лібертаріанської) економічної політики, всі вони на початкових стадіях (а деякі і надалі) спиралися на авторитарну владу та сильне державне втручання в економіку (протекціонізм). Таким чином, у нас зараз склалася ситуація, яка надає політичні можливості для повторення подібного економічного прориву з бідності. Україна отримала шанс повторити успіх «азійських тигрів».

Подібних історій успіху у світі було майже десяток, що свідчить про два очевидні факти. По-перше, ці історії не є «дивами», бо вони були свідомо створені, навіть скопійовані (японська економічна політика створена за німецьким зразком, південно-корейська — за японським). По-друге, налічують сотні випадків авторитарного правління в бідних країнах, які мали провальну економічну політику, відсоток економічного успішних автократів дуже не великий. Фігурально кажучи, на одного Лі Кван Ю припадає десяток Мугабе.

Виникає просте питання, яке для нас має не академічний, а суто практичний інтерес: чим характеризується економічна політика успішних авторитарних правлінь на відміну від провальних?

Ми можемо відповісти на це питання завдяки значному обсягу досліджень історій швидкого економічного зростання, які були виконані останніми роками. Серед цих праць я вважаю найбільш інформативними дослідження Комісії зі зростання та розвитку, створеної Світовим банком (працювала в 2006–2008 роках, опублікувала майже 70 видань), а також фундаментальні публікації Еріка Райнерта, Майкла Спенса, Джо Стадвелла. Спираючись на ці дослідження, можемо узагальнити характеристики економічної політики авторитарних режимів, які змогли створити «економічні дива» у своїх країнах.

Політична основа

Спільними рисами всіх цих історій був політичний режим, який мав такі риси:

• відсутність клептократії;
• політична організація, віддана ідеї національного розвитку;
• якісний адміністративний апарат, спроможний розробити та втілити стратегію національного розвитку;
• підтримка і довіра широких верств населення;
• можливість тривалий час (20–30 років) запроваджувати сталу політику розвитку.

Клептократичним можна назвати тільки режим Сухарто, та й то не весь час. Останні роки його режиму характерні не тільки нестримним збагаченням сімейства Сухарто, а й запровадженням лібертаріанської економічної політики, яку розробили та втілили вихованці Каліфорнійського університету. Вибухова суміш клептократії з неоліберальною політикою призвела 1997 року до повної руйнації економіки Індонезії, якій знадобилося 10 років на відновлення.

У решті випадків політики хоч і не були ідеально чесними, але персональне збагачення ніколи не домінувало над національним розвитком, що не типове для країн третього світу та пострадянських країн. Деякі з автократів, наприклад, Пак Чон Хі, вели аскетичний спосіб життя, аскетизм Пака був майже чернечий — він працював на городі у батьків та харчувався рисом із просом. Українська влада завжди була клептократією, дуже спокусливою до розкішного життя в Сан-Тропе та Куршевелі. Шампанське в Куршевелі на зарплату українського держслужбовця не купиш. Поки що не відомо, чи зможе (чи схоче) Зеленський подолати схильність української влади до розкішного життя. На рис із просом вона точно не погодиться, але ж пристойні береги, як у скандинавського бюрократа, мають бути.

Опорою авторитарної (або напівавторитарної) влади завжди була якась організована сила, віддана ідеї національного розвитку. Хоча у багатьох випадках це була армія, але все ж таки у більшості випадків — політичні партії (Ботсвана, Малайзія, Китай, Тайвань, Японія, Мальта, Сінгапур). Особливої уваги заслуговує приклад Малайзії, яка перебувала у стані внутрішнього етнічного конфлікту між малайцями, китайцями та індійцями. У цій країні декілька десятиліть поспіль при владі була коаліція на чолі з малайськими націоналістами, яка включала також партії китайської та індійської меншин. Партію «Слуга народу» не можливо назвати організованою силою, бо зараз це випадкове скупчення людей; не відомо, чи здатне воно стати сильною організацією, бо не зрозуміло, яка ідея або інша сила здатна поєднати цих людей на 20–30 років, та хоча б на 5 років, якими Зеленський обіцяв обмежити своє президентство. Організованими на ідейній основі політичними силами в Україні зараз є тільки націоналісти, але створення широкої сталої коаліції за малайзійським зразком у нас поки ще не виглядає реальним.

В розпорядженні успішних автократів був якісний державний апарат, який найчастіше залишався від колоніального минулого (Гонконг, Малайзія, Мальта) або був історично успадкований (Китай, Тайвань, Японія). Там, де його не було (наприклад, Ботсвана отримала незалежність у стані племінного устрою), він створювався за західними зразками, передусім — британським. Як західна, так і китайська державна традиція мали меритократичну основу; обидві ці політичні культури високо цінували освіту, що забезпечило державний апарат кваліфікованим персоналом, не залежним від політичних примх і непотизму. Створення подібного бюрократичного апарату в Україні — кропітка робота на довгі роки. Ми бачимо випадки, коли це не вдається не тільки в Африці, а й у Європі, прикладом чого є Греція, яка за 200 років незалежності не спромоглася на це.

Зеленський зараз має небачену в нашій історії широку підтримку та довіру. Але чи буде вона довготривалою — не відомо. Зеленський публічно заявляв, що хоче бути президентом тільки один термін, але за 5 років подолання такої бідності, як у нас, не можливе. Тобто навіть якщо Зеленський зможе запровадити економічну стратегію зростання (всупереч його неоліберальному оточенню), він має певним чином забезпечити її виконання та підтримку набагато довше, ніж 5 років. Або йому треба відмовитись від обіцянки та перебувати при владі значно довше, ніж 5 років; або йому треба створити міцну політичну партію, яка буде при владі значно довше, ніж 5 років; або потрібен метод успадкування економічної політики в разі зміни політичної влади.

Проблема дотримання стратегії економічного зростання на тривалий час найбільш складна. Десятки країн мали темп зростання ВВП 7% і більше на рік упродовж декількох років, але тільки приблизно десяток із них змогли розвиватися таким темпом протягом декількох десятиліть. Усі довготривалі випадки були забезпечені або збереженням одноосібної влади (Лі Кван Ю, Чан Кайші), або влади однієї політичної партії (малайські націоналісти, китайські комуністи), навіть за формальної багатопартійної демократії. Жодна країна досі не спромоглася зберегти високі темпи зростання за постійного переходу влади від однієї партії до іншої. Можливо, першим таким прикладом стане Індія, але досі таких випадків не було.

Інституційно проблема збереження економічної стратегії при постійних політичних змінах може бути розв’язана шляхом створення суспільного механізму економічної політики, який не залежить від постійної зміни партій при владі. Єдина відома мені спроба створити такий механізм зроблена Австралією, в якій діє спеціальний орган — Комісія з продуктивності. Ця комісія діє на підставі спеціального закону про неї, її склад не залежить ні від парламенту, ні від уряду, тобто жодні результати виборів на нього не впливають. Ця австралійська комісія — мозковий центр економічної стратегії та політики; вона є незалежною державною агенцією, яка регулярно оцінює урядові рішення і макроекономічну політику, аналізує довготермінові перспективи зростання Австралії, допомагає зібрати спеціалістів, щоб розробити пропозиції для реформ. Що цікаво, одне з головних її завдань — донесення економічної стратегії та політики до широкого загалу. Здається, подібний механізм в Україні є єдиним шансом захистити економічну стратегію під мінливих політичних впливів. Зараз у Зеленського є можливість створити такий механізм, але у нас навіть Конституцію кожна нова влада намагається підлаштувати під себе, тому завдання створення механізму економічної політики, більш стійкого, ніж Конституція, виглядає неймовірно складним.

Економічні принципи

За всієї різнобарвності історій успіху і несхожості умов у країнах від Мальти до Китаю, існують декілька базових принципів економічної політики швидкого подолання бідності:

• максимальна інтеграція в глобальні ринки, реструктуризація економіки та експорту, імпорт знань і використання глобального попиту;
• макроекономічна стабільність;
• високий рівень заощаджень та інвестицій;
• ринкові механізми розподілу ресурсів.

Реструктуризація економіки

Майже всі бідні країни, які швидко долали бідність, розв’язували одну спільну проблему реструктуризації економіки: вони забезпечували перехід від аграрно-сировинної економіки до технологічної. (Винятками були тільки Ботсвана та Оман, бо вони мали величезні запаси природних ресурсів — алмазів та нафти.) Конкретні засоби та напрями реструктуризації економіки були різними в різних країнах, але всі вони були втілені усвідомленою державною економічною політикою, а не стихійним ринковим шляхом.

Спільними рисами реструктуризації економіки були:

• експортна спрямованість виробництва, а не імпортозаміщення. Реструктуризація була спрямована на глобальні ринки, а не на внутрішній, бо навіть у такій величезній країні, як Китай, внутрішній ринок не давав змоги створювати великі та ефективні виробництва, про малі й середні країни годі й говорити;
• імпорт знань. Усі бідні країни починали з імпорту технологій, бо не мали власних. Засоби були різні: довгострокове кредитування на закупівлю комплектних виробництв, створення спільних підприємств та зон експортного виробництва, купівля ліцензій, навіть «піратство», особливо характерне для Китаю. Дуже важливим методом імпорту знань було масове відправлення молоді на навчання до західних університетів.

Напрями реструктуризації та конкретні засоби були різними не тільки в різних країнах, а й у різні періоди в одній країні. Наприклад, на початку економічного зростання Малайзія створила найбільше у світі виробництво пальмової олії, а на наступному етапі — стала одним зі світових лідерів виробництва мікроелектроніки.

Стратегія реструктуризації економіки бідної країни містила два компоненти: (1) органи та процедури розробки такої стратегії, (2) засоби її впровадження. Для першого потрібний якісний державний механізм (причому сама розробка стратегії розвитку — один із процесів його становлення), а також процедури співпраці держави з науковими установами, міжнародними консультантами, асоціаціями приватного бізнесу тощо. Процес включає десятки державних і недержавних установ, тому потребує єдиного координатора, якого найпростіше запровадити за авторитарного режиму. Для другого компоненту — впровадження стратегії — в різних країнах використовувались дуже різні засоби: від «батога» (фізичного примусу найбагатших людей до роботи на державу, який практикував генерал Пак в Кореї, коли просто саджав олігархів у в’язничну камеру) до «пряника» (законодавчих стимулів та спеціальних засобів фінансування для заохочення інвестицій у проекти, визначені стратегією).

Для президента Зеленського тут є досить сприятливих можливостей: величезний досвід реструктуризації економіки в бідних країнах, можливість мобілізувати вітчизняних та іноземних спеціалістів для адаптації цього досвіду до наших умов, для розробки стратегії реструктуризації економіки України та створення відповідного державного механізму. Але у нього є і серйозна перешкода — він оточений щільним натовпом людей, які вірять у ринкового Санта-Клауса і не бажають бачити реальні приклади подолання бідності. Я впевнений, що Зеленський не зможе примусити їх повірити, що Санта-Клауса не існує, але він може просто поміняти їх на людей, які не вірять у дива, а займаються реальною економікою.

Українська версія реструктуризації економіки (якщо вона відбудеться) суттєво відрізнятиметься від історій «азійських тигрів»: ми не зможемо її розпочати за рахунок надлишкової молодої робочої сили — депопуляція України не дає нам такої можливості. Нам доведеться із самого початку займатися реструктуризацією за рахунок високих технологій, образно кажучи, нам доведеться починати з виробництва смартфонів, а не футболок. Це значно ускладнює завдання, але не означає, що воно не здійсненне.

Макроекономічна стабільність

Усім зрозуміло, що в умовах гіперінфляції або стрімкої девальвації національної валюти ні про яке економічне зростання мова не йде. Тому макроекономічна стабільність — мінімальна умова для запровадження економічної політики зростання. В останні роки наша економіка почала стабілізуватися, хоча є значні ризики, наприклад, велика заборгованість перед іноземними кредиторами.

При всіх недоліках поточної ситуації, її можна оцінювати з обережним оптимізмом, бо професіонали усвідомлюють загрози і необхідні дії. Хоча існують різні погляди на забезпечення макроекономічної стабільності (що нормально), але є консенсус щодо її необхідності.

Високий рівень заощаджень та інвестицій

На жаль, загального розуміння цієї проблеми немає. Я докладно про це писав у статті «Країна проїдання», тут лише підсумую деякі тези:

• загальне уповання на іноземні інвестиції — це величезна помилка, вони зараз мізерні і в майбутньому не перевищать декількох відсотків від валових інвестицій. Головна увага має бути прикута до збільшення внутрішніх заощаджень та інвестицій, принаймні, удвічі;
• найбільші втрати внутрішніх заощаджень корпоративного сектору спричиняє незаконний виток капіталу з України через механізм зовнішньоекономічних контрактів між афілійованими особами за трансферними цінами. Для того щоб зупинити такий витік, не робиться нічого, хоча його обсяг (сотні мільярдів гривень за рік) можна порівняти з обсягом валових інвестицій;
• в Україні загальний рівень заощаджень приблизно вдвічі менший, ніж потрібно для швидкого економічного зростання. До того ж, заощадження населення дуже малі й не доступні для інвестування в економіку, бо зберігаються поза межами банківської системи. За наявної недовіри населення до комерційних банків і тим паче до небанківських фінансових установ акумулювати заощадження населення треба через державну накопичувальну пенсійну систему, банк розвитку та інвестиційний фонд.

Маючи довіру більшості населення, президент Зеленський може з успіхом ініціювати створення необхідних інституцій та законодавчих механізмів для зростання внутрішніх заощаджень та їх спрямування на інвестування в реальний сектор економіки, а не в нерухомість. На жаль, нічого цього не відбувається. Для початку президенту треба переступити через свій власний досвід ведення бізнесу в Україні через офшорні схеми (судячи з його заяв, він на це готовий). Два десятки років такої практики «схематозу» вивели з України сотні мільярдів доларів капіталу, що стало фінансовою причиною перетворення її на найбіднішу у Європі. Треба відійти від стереотипу, що обдурити державу через офшорну схему — це бізнесова майстерність, та усвідомити те, що це злочин.

Ринкові механізми розподілу ресурсів

Державна підтримка окремих галузей і підприємств (тобто політика протекціонізму національного виробництва) може призвести до створення неконкурентоспроможної економіки. Це основний аргумент проти державного втручання в економіку. Аргумент підтверджений практикою багатьох країн, особливо в Латинській Америці та Африці. Але державне втручання в країнах Східної Азії не створювало, як правило, таких наслідків, бо протекціонізм мав інший вигляд.

Латиноамериканський протекціонізм — це захист національного виробника на внутрішньому ринку. Прикладом такої політики в Україні є захист виробників автомобілів від конкуренції з боку імпорту. Ця політика настільки показова, що має увійти в підручники як зразок хибної економічної політики. Вона призвела до того, що в Україні було створене неконкурентоспроможне виробництво автомобілів, вразливе до неминучих ринкових криз. Тому випуск машин у нас скоротився з 400 тисяч одиниць на рік напередодні світової кризи 2008 року до 5 тисяч у 2016-му, тобто падіння становило 99% і відновлення не відбулося. Світовий автомобільний ринок зазнав найбільшого падіння 2009 року — на 12% — і відновився наступного року.

Падіння українського автопрому на 99% спричинила не нищівна війна або технологічна революція, а помилкова політика. Що показово, ця політика була запроваджена на вимогу національних виробників, тобто сам приватний бізнес вимагав запровадити економічну політику, яка його поховала.

Зразком принципово іншого протекціонізму може бути автомобільна промисловість Південної Кореї: підтримку від держави мали виробники, які успішно конкурували на світових ринках. Влада не пішла на поводі в національного виробника і не створювала йому штучні переваги на внутрішньому ринку, а примушували експортувати. Виробники, не здатні конкурувати на світовому ринку, не одержували підтримки і банкрутували. У результаті виникла автоіндустрія, що посідає п’яте місце у світі з обсягами виробництва майже 4 мільйони машин за рік.

Маючи сумний досвід захисту автопрому, Україна повинна розробити ринково орієнтовану протекціоністську політику, яка захищає експортерів на зовнішніх ринках, а не бореться з імпортерами на внутрішньому. Ця політика має бути складовою частиною загальної стратегії реструктуризації економіки. Світовий ринок для цієї стратегії є джерелом інформації про глобальний попит і його тенденції, а також критерієм розподілу ресурсів, в тому числі державної підтримки.

Розробка такої протекціоністської економічної політики — найскладніше завдання, ніж проста відмова від промислової політики взагалі, але зараз ніщо не заважає президенту Зеленському мобілізувати вітчизняних та іноземних спеціалістів для її розробки.

Висновок

2019 року в Україні відкрилося вікно можливостей для швидкого економічного прориву з бідності за зразком авторитарних та напівавторитарних «азійських тигрів». Якщо президент Зеленський має бажання цим вікном можливостей скористатися, йому треба терміново сісти за читання книжок про економічну політику Пак Чон Хі, Махатхіра Мохамада та інших творців економічних див. А також попросити Світовий банк допомогти Україні у втіленні висновків і рекомендацій Комісії зі зростання і розвитку, що узагальнила історії успіхів «тигрів» для політиків, які мають бажання ці успіхи повторити. Зрозуміло, що Зеленському складно подолати «лібертаріанську облогу», але йому ніщо не заважає отримати (хоча б на рівні концепції) неортодоксальний альтернативний варіант економічної політики.