Ден Сяопін і продаж української землі

Нинішня запекла дискусія щодо скасування мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення чомусь нагадала мені про знаменитий афоризм батька китайського економічного дива Ден Сяопіна. Дослівно, можливо, не буду точним, але суть така: «Переходити річку, весь час відчуваючи каміння під ногами». Це означає, що не можна в країні робити соціально-економічні зміни, наслідки яких передбачити неможливо. Взагалі-то є універсальна народна мудрість: «Не знаєш броду — не лізь у воду».

Китайська інтерпретація цієї мудрості, сформульована Ден Сяопіном, означала економічну політику, побудовану на експериментальній перевірці заходів, наслідки яких передбачити складно. Тому китайський невпинний національний прогрес починався з перевірки економічної політики в окремих ізольованих економічних зонах або окремих секторах економіки. В Китаї ніколи не було «оскаженілого принтера», успішність китайських змін закладена не в шаленості, а в послідовності та наполегливості.

Через багатофакторність і складність соціально-економічних процесів часто неможливо передбачити наслідки окремих політичних дій, вони можуть бути зовсім не такими, на які очікували. Хто на Майдані в лютому 2014 року думав про те, що початком цієї бійні була відмова від підписання угоди про тарифи, квоти та інші деталі зовнішньої торгівлі між Україною та державами ЄС (до речі, не вигідні для України, як виявилося згодом)? Який зв’язок між тарифами, квотами і вбитими на Майдані? А річ у тім, що ця угода мала не тільки економічний зміст, а й соціально-політичний символізм. Відокремити одне від одного 2013 року було вже неможливо, ніхто не думав уже про тарифи і квоти, всі бачили тільки руйнування символу віри.

Давніший приклад — ваучерна приватизація. Її пропагували як акт соціальної справедливості, бо буцімто всі мали право на частку національного багатства і приватизаційний ваучер був символом цієї справедливої частки. На практиці наслідком такої «справедливої» приватизації стало зникнення цілих секторів економіки, наприклад, електронної промисловості, які для виживання потребували величезних інвестицій у мільярди доларів, а власники ваучерів жодним чином зробити такі інвестиції не могли. Деіндустріалізація країни, мільйони трудових емігрантів і обман власників ваучерів — ось наслідки втілення ідеї швидкої справедливої приватизації.

Ситуація з ринком землі дуже схожа — наслідки цього кроку ніхто передбачити не може. Обіцянки водоспаду інвестицій можуть обернутися соціальним вибухом. Щоб цього не сталося, ринок землі треба запроваджувати не в режимі «оскаженілого принтера», а поступово, експериментально перевіряючи його на окремих сегментах ринку.

Як повинен був би діяти уряд, якби він учився на прикладі історій успіху, в тому числі китайській? Для початку треба відкрити ринок для того сегменту, в якому володіння землею, а не її оренда, є технологічною вимогою.

З точки зору агротехнології різниця між власною та орендованою землею в тому, що на орендованій існує ризик для запровадження капітальних інвестицій, які технологічно не можуть бути повернуті в короткий строк. Орендний договір може бути розірваний або визнаний недійсним, тому в орендовану землю небезпечно інвестувати з терміном повернення 7–10 років. Ризик особливо високий в умовах відсутності правосуддя в країні, коли рейдери запросто можуть купити в суді необхідне їм рішення.

Наприклад, щоб створити плантацію енергетичної верби (популярна рослина на бідних та перезволожених землях у Швеції, Ірландії, Польщі), потрібно на початку вкласти не менше ніж тисячу євро на гектар. Потім чекати два-три роки, коли верба виросте до першого врожаю, і далі впродовж 20 років раз на два роки можна отримувати паливну тріску для котельні або електростанції. Таким чином, щоб повернути одноразові інвестиції на створення плантації потрібно сім років. Це кардинально відрізняється від вирощування пшениці, кукурудзи та інших однолітніх культур. На Поліссі зараз є десятки тисяч, а може, й сотні тисяч гектарів землі, не придатної під зернові та картоплю, але ризики створення плантацій енергетичної верби дуже великі, і один із них — неможливість придбати землю для плантації.

Таким чином, для довгострокових інвестицій потрібна не оренда, а купівля землі в таких сегментах ринку:

1. виноградники;
2. плодове та ягідне садівництво (черешня, слива, яблуня, лохина тощо);
3. енергетична верба та інші енергетичні багатолітні насадження;
4. непридатні землі, які потребують інвестицій у меліорацію (засолені, заболочені тощо).

Загальна площа цих земель становить лише декілька процентів відносно площі всіх сільськогосподарських угідь, тому ризик негативних соціальних наслідків мінімальний. Водночас оборот таких земель дасть можливість:

• перевірити юридичні механізми;
• побачити ризики і прогалини в механізмі;
• побачити (а не вгадувати) формування ринкової ціни на землю;
• побачити (а не вгадувати) обсяг ринку, його учасників.

Якби ми мали притомний уряд, усе це можна було б зробити 20–25 років тому, і зараз мати не голослівні дискусії (хто кого перекричить), а практичний досвід. Ніщо не заважає й зараз започаткувати ринок таким обережним чином, шляхом обмеженого соціально-економічного експерименту. Але це не наш метод. Ми або нічого не робимо, або пірнаємо у воду в незнайомому місці, ризикуючи зламати шию.