Милованов як діагноз економічної відсталості України

Усім відомо, що Україна за рівнем економічного розвитку на порядок відстає від розвинутих країн Заходу і мінімум удвічі — від середнього світового рівня. Економічна відсталість є причиною багатьох інших бід — низьких заробітків і пенсій, поганого медичного обслуговування, малої тривалості життя, слабкої армії, озброєної застарілою технікою радянських часів, депопуляції країни та ще багатьох інших неприємних явищ у нашому житті. Тому економічне зростання та розвиток — головне завдання уряду, причому зростання потрібне не на 40%, а мінімум удвічі, щоб хоча б досягти рівня середняків.

Доволі розлоге інтерв’ю, яке дав міністр економіки Тимофій Милованов журналістам ПіМ, дає нам підстави вважати, що швидке зростання та розвиток Україні не світять, принаймні, за цього уряду. Інтерв’ю Милованова цікаве тим, що дає змогу не тільки зробити загальний висновок, а й показати його світогляді витоки, побачити конкретні вади і помилки значної частини українських економістів, типовим представником яких є Милованов і які зараз визначають економічну політику України.

Мета

Щоб досягти швидкого економічного зростання, для початку його треба хоча б прагнути. На рівні гасел президента і голови уряду таке прагнення задекларовано. Проте на рівні міністра економіки його немає. Милованов бачить перед собою 5 завдань: «Рынок земли, управление госсобственностью и приватизация, экспорт, рынок труда и конкурентная политика. Я должен сделать всё, что из этого можно сделать…». Кожне із цих завдань може стимулювати економічне зростання, деякі з однодумців Милованова пряму кажуть: зробимо приватизацію, лібералізацію, дерегуляцію — і зростання почнеться само по собі. Однак не існує жодного історичного факту, який цю тезу підтверджує.

Усі приклади швидкого економічного зростання слабкої економіки (всі «економічні дива» від Японії 60 років тому до сучасного Китаю) — це наслідки політики, спрямованої на зростання, а не побічний результат приватизації або дерегуляції. Приклади цих країн свідчать: щоб кардинально і швидко змінити структуру слабкої, бідної економіки, потрібне державне втручання, а не ринкові механізми. Ринкові механізми стають у пригоді пізніше, коли початковий етап пройдено, економіка стала здатною до саморегуляції не на аграрно-сировинному базисі, а на високо технологічному. Південна Корея — цьому найбільш яскравий взірець. Якби там не було примусової індустріалізації, то й досі це була б країна бідних рисоводів, а не світовий лідер мікроелектроніки та 5G-інтернету.

Відсутність мети швидкого економічного зростання в роботі Мінекономіки — то вже вирок сам по собі, але подивимось на решту тез.

Ресурси

Швидке зростання потребує інвестування, джерело інвестицій — заощадження підприємств і населення, головним чином — внутрішні, бо іноземні інвестиції зараз на рівні 1% від валових, і вони не зможуть досягти навіть 10% в осяжному майбутньому. Потрібний рівень заощаджень для зростання на 40% за 5 років — це 27–32%, можливо, навіть 35% від ВВП, про це свідчить досвід усіх країн, що швидко долали бідність. У нас в Україні заощадження зараз удвічі менші, тобто ми не створюємо ресурс для зростання, населення його проїдає або зберігає у формі доларової готівки під матрацами, а бізнес — виводить його за кордон на офшори.

Що пропонує Милованов для збільшення інвестиційного ресурсу? Абсолютно нічого. Він заявляє: «Экономика работает так, что если мы все ожидаем, что будет хорошо, то мы все тратим деньги, бизнес это подхватывает — и у людей больше прибыли, больше работы и больше деловой активности». Усе це правильно для розвинутих країн Заходу, перед якими не стоїть завдання швидкого подолання відсталості. Але це неправильно для бідних держав, які хочуть покінчити з бідністю. Такі країни не можуть собі дозволити «всем тратить деньги», але також вони не можуть дозволити собі заощадження переводити в доларову готівку і тим паче — виводити їх на Кіпр.

Милованов каже: «Нам нужно, чтобы вся прибыль осталась в Украине… Я за то, чтобы мы стимулировали невыведение инвестиций из Украины». А що він для цього конкретно пропонує? Щоб забезпечити ресурс для зростання — це питання номер один, але Милованов нічого не пропонує, серед його завдань немає припинення незаконного відпливу капіталу з України, який, за даними Global Financial Integrity, становить 5–10 мільярдів доларів щороку. Тобто прибуток має залишитись в Україні, але для цього ніхто нічого робити не збирається, це має статися якось само по собі.

Що пропонує Милованов для того, щоб перетворити готівкові заощадження на інвестиційний ресурс? Знову нічого. Він жодного слова про це не каже, хоча такі заходи, як Державний ощадний фонд Сінгапуру, створений на початку сінгапурського «економічного дива», життєво необхідні зараз в Україні.

Про аграрно-сировинну економіку

Розмірковуючи про ринок землі, Милованов видав дивну заяву: «300 гектарів — таке обмеження має сенс, коли у вас багато людей живе в селах, і дуже багато цієї продукції можуть купувати всередині країни. У нас, на жаль, внутрішній попит іще не такий високий, тому ця модель нам повністю не підходить. Я можу собі уявити, що через 5–10 років, коли Україна стане більш заможною, ми введемо такі обмеження, чи посилимо, і в нас воно буде не в тисячах гектарів, а в сотнях».

Отже, за його логікою, у нас немає внутрішнього попиту на аграрну продукцію, бо ми бідні. Уявіть, що ми в 10 разів стали багатшими, як країни Заходу зараз, то чому ми станемо купувати зерно кукурудзи? Що ми з ним будемо робити? Внутрішній попит на аграрну продукцію створює переробна промисловість, а це означає, що завдання першої черги — не ринок землі, а зміна структури економіки. Наведу приклад: 2017 року Україна зібрала 24 мільйони тонн зерна кукурудзи, а США — 371 мільйон тонн. Україна вивезла на експорт 77% зерна, а США — тільки 17%, решту (тобто понад 300 мільйонів тонн) купила переробна промисловість Штатів. Тому США є заможною країною, а ми — бідною, бо торгуємо сировиною, а не продуктами її переробки. Нарощуючи виробництво сировини, неможливо стати заможними, ми так можемо тільки консервувати бідність та стимулювати депопуляцію. Як можна сподіватися, що через 5–10 років Україна стане більш заможною, якщо нічого не робити для подолання сировинної структури економіки?

Про політичні рішення

Милованов: «Ми витратили даремно багато років, тому що боялися ухвалювати правильні, не зовсім популярні рішення». Що це означає «боялись ухвалювати правильні рішення»? Рішення ухвалювали увесь час правильні, але правильні не для країни, а для тих, хто їх ухвалював, і тих, на користь кого їх ухвалювали, тобто для клептократії та для олігархів.

Роздати за безцінь державні підприємств «своїм людям» — це правильне рішення чи ні? Для «своїх людей» абсолютно правильне, для економіки країни — просто катастрофічне.

Ситуація не змінюється. Чи правильне зовсім недавнє рішення імпортувати електроенергію з Росії? Для економічної безпеки країни, для її інтеграції в енергосистему ЄС — катастрофічне. Для збільшення прибутків феросплавних заводів Коломойського та Боголюбова — абсолютно правильне.

Чи правильне рішення про продаж землі сільськогосподарського призначення? На даний момент не відомо, яким воно буде і до яких наслідків приведе. Наприклад, багато громадян занепокоєні тим, що землю скуплять іноземці, бо українці не мають грошей. Але ніхто не зважає на загрозу виникнення величезної кількості безземельних селян, які не матимуть джерел для існування. Що з ними робити? Хто про це думає?

Милованов: «Я аутсайдер, который зашёл, чтобы сделать достаточно радикальную вещь — отправить много на приватизацию, запустить рынок земли, который не могли запустить 19 или 18 лет».

Коли рішення не ухвалюють 18 років — це погано, але коли швидко ухвалюють неправильне рішення — нічим не краще. В таких ситуаціях, коли наслідки політичного рішення неможливо достеменно передбачити, є тільки один спосіб дії: не відмовлятися від рішення, не ухвалювати його поспіхом, а перевірити в обмеженому обсязі. Для ринку землі таким обмеженим полігоном перевірки може бути сегмент ринку, де технологічно необхідне володіння землею, а не оренда — садівництво та виноградарство.

Людина, яка прагне втілити політичне рішення, наслідки якого її не бентежать, бо вона повернеться до наукової роботи в США, ніколи не зможе запропонувати адекватну економічну політику для України. Ми вже бачили, як «отправили много на приватизацию» при президентстві Кучми: прибуткові підприємства роздали наближеним до влади; підприємства, які потребували інвестицій, були приречені на загибель, а їхні працівники — на втрату роботи та еміграцію. Ніхто за це не покараний, тільки Чечетов випав із вікна головою на асфальт, а найбільша європейська країна впала до африканського рівня.

Про сучасних економістів

Милованов: «Я, как современный экономист, с образованием и карьерой в США, в том числе научной, и опытом, в целом за создание рынков. Моя позиция совпадает с позицией любого современного экономиста». Ще: «Рынки обычно улучшают государство, кроме тех случаев, когда рынки не справляются. Не справляются они, например, в образовании».

Це дуже показові висловлювання, що демонструють джерело нерозуміння Миловановим та іншими його однодумцями проблем економіки України та їхню неспроможність запропонувати адекватну економічну політику. Сучасний економіст з освітою і кар’єрою, в тому числі науковою, на Заході — це на 99% людина, обізнана та занурена в проблематику економічної теорії (теорія ігор та інші абстрактні розділи економічної науки) або економіки розвинутих країн Заходу (фінансові ринки для прикладу). Дуже мало економістів фахово займається проблемою економік бідних країн і проблемами економічної політики подолання бідності. Виникає величезне непорозуміння між цими двома групами економістів, дуже добре описане в бестселері Еріка Райнерта «Як багаті країни забагатіли і чому бідні країни лишаються бідними».

Тому сучасні економісти, які вивчають політику подолання бідності, — як наприклад Нобелевські лауреати Спенс та Солоу, які займалися цим питанням у спеціально створеній Комісії Світового банку зі зростання та розвитку, — зовсім не так дивляться на роль ринку, як Милованов. Ринки не впораються тут не тільки з освітою, вони не впораються з головним і принциповим — зі швидким зростанням економіки. Дослідники розвитку бідних країн визнають, що на початковому етапі зростання головна роль належить державі державне втручання в економіку має не зменшуватися, а бути дуже агресивним, бо без цього неможливо швидко й радикально змінити структуру економіки.

Саме тому в передмові до українського видання своєї книгжки Райнерт радить українським економістам і політикам: «Не відкривайтесь дуже широко для вільної торгівлі, поки не маєте міцної національної промислової основи… Всупереч значному масиву економічної теорії жодна країна ніколи не піднялася з бідності без інноваційної системи». Але про інноваційний розвиток ви не знайдете жодного слова ні в інтерв’ю Милованова, ні в програмі уряду.

Треба визнати, що серед українських економістів далеко не всі поділяють позицію Милованова. Як приклад наведу одне з найкращих досліджень сучасних проблем української економіки — монографію Корабліна «Макроекономічна динаміка України: пастка сировинних ринків». Про зацикленість українських реформаторів на неадекватних ідеях Кораблін пише: «Адже навіть після Великої рецесії та 10 років глобального порятунку дерегульованого ринку найбільш рельєфно серед них проступають лише колишні герої минулих надій: приватизація, дерегулювання і лібералізація. Ніби й не було ʺреформ двох поколіньʺ, поствашингтонського консенсусу Дж. Стігліца, азійської кризи та її наслідків в Україні (1998–1999), припущення М. Наїма про наступну кризу в індустріальному світі (США, 2008–2009), визнань очільника МВФ щодо відсутності початкового плану дій для перехідних економік (М. Камдессю, 1999), прощання з Вашингтонським консенсусом його ʺхрещеного батькаʺ Дж. Вільямсона, а згодом і керівника МВФ Д. Стросс-Кана, Європейського стабілізаційного механізму, ʺнеконвенціональноїʺ монетарної політики провідних країн світу, валютних війн, Базеля ІІІ, нової індустріальної політики ЄС та його ж ʺсировинної дипломатіїʺ, ʺтрампономікиʺ і захищеної колючим дротом вільної Європи».

Перепрошую за довгу цитату, але в ній Кораблін показав, що далеко не всі «сучасні економісти» поділяють позицію Милованова та решти українських реформаторів. Але Милованов та його однодумці отримали монополію на істину від політичного керівництва, зовсім не тямущого в економічній політиці подолання бідності. Голосу таких економістів, як Кораблін влада чути не хоче, бо вони говорять про дуже складні речі, значно складніші, ніж примітивне гасло: «Приватизуй, дерегулюй, лібералізуй».

Про зразки для наслідування

Дуже показовою є відповідь Милованова на питання про міністра економіки, якого він вважає прикладом для наслідування. Відповідь: «В мире (долго думает) мне Свейнер нравится, который в Чехии построил экономику, такие люди, как Ларри Саммерс, или такие, как Рори… забыл фамилию. Или в Сербии министр после Милошевича был, много реформ провёл. Ещё Каха Бендукидзе, который для меня является авторитетом, Сергей Гуриев».

Ларрі Саммерс був не міністром економіки, а міністром фінансів США, Рорі (мабуть, мається на увазі Рорі Стюарт) — міністр міжнародного розвитку Великої Британії, а не міністр економіки. Сергій Гурієв узагалі не був ніяким міністром, навіть не був посадовцем у Росії, тільки в Раді з науки і техніки при Президенті засідав; і взагалі, він науковець, а не чиновник. Усі ці різні міністри — Чехії, Сербії, США, Великої Британії — працювали в країнах із високо або хоча б середньо розвинутою економікою, зовсім не схожою з економікою бідних держав, на кшталт України, тому їхній приклад нічим не може бути корисним для нас. Тільки Бендукідзе в Грузії мав справу з подібною ситуацією. Бендукідзе вважаєть зразком ліберальних економічних реформ на пострадянському просторі, але правда в тому, що Грузія після його реформ залишилася бідною державою, хоча і поліпшила свій економічний стан, навіть випередила Україну. Бендукідзе — якраз приклад економічної політики, протилежної «азійським тиграм». Його приклад свідчить, що ліберальні реформи в бідній країні не можуть подолати бідність, навіть якщо їх запроваджують такі неординарні особи, як Бендукідзе. (2018 року ВВП Грузії за ПКС на душу населення був 10 тисяч доларів при середньому у світі 16 тисяч, середньому серед країн ОЕСР — 46 тисяч доларів, а в номінальному обчисленні відставання ще більше). Тобто приклади Милованова для наслідування або не мають сенсу для економіки України, або не можуть бути прикладом для наслідування з-за їхньої невдачі.

Тут постає цікаве питання: чому ніхто не знає міністрів економіки «азійських тигрів»? На мою думку, справа в тому, що вони не були творцями цих «економічних див», вони були дуже кваліфікованими виконавцями, а творцями були не економісти, а політики — президенти та голови урядів, такі як Пак Чон Хі або Махатхір Мохаммад. Політичне лідерство — головна умова для швидкого економічного зростання, а в нас поки що національного лідера для такої справи не було і немає. Якби він був, то Милованова точно не зробив би міністром економіки.