З історії русинської ідентичності. Частина 5. Від війни до війни – виникнення «політичного русинства»

Щойно почалася Перша світова війна, як «москвофіли» досить швидко були нейтралізовані австро-угорською владою — ті, хто не встиг втекти до Росії, були поміщені в концтабір Талергоф, і до кінця війни дожили не всі.

Під час війни жителі Галичини, що служили в австрійських частинах, зустрілися з українцями Російської імперії, і дійшли висновку: одна мова, одна батьківщина. Колишні українські січові стрільці австрійської армії взяли участь у будівництві двох нових українських республік: УНР на уламках Російської імперії та ЗУНР — Австро-Угорської.

Однак обидві нові держави, попри спільну мову й етнічну ідентичність, із самого початку роздирали внутрішні протиріччя. Ба більше, лише через кілька місяців після формального об’єднання виник і конфлікт між Києвом і Львовом. Каменем спотикання стало питання про ставлення до Польщі. Для УНР, яку тіснили і червоні, і білі, поляки виглядали як менше зло і союзник «через обставини», особливо тому, що позиція поляків була виражено антибільшовицькою й антиімперською.

Для ЗУНР, навпаки, поляки були найголовнішим супротивником, бо вони претендували на ключові для західних українців землі. Тому заради боротьби проти поляків влада ЗУНР готова були об’єднуватися то з білими, то з червоними. Зрештою, як ми знаємо, УНР захопили червоні, а ЗУНР — ті самі поляки.

За всім цим із тривогою і несхваленням спостерігали жителі Закарпаття. Після 1918 року в Карпатах виникли рухи проти панування угорців і були створені кілька короткочасних республік: Гуцульська, Східно-Лемківська, Лемко-Русинська (Республіка Лемків) і Руська Країна. Серед них однозначно проукраїнськими (тобто такими, що прагнули до інтеграції із ЗУНР і УНР) були тільки перші дві — Гуцульська та Східно-Лемківська, але їхньою проблемою була територіальна віддаленість від основного масиву українських земель.

Гуцулів спочатку окупували румуни, а потім віддали територію чехам; східних лемків досить швидко приєднала до себе Польща. З іншого боку, Республіка Лемків і Руська Країна радше були створені під гаслами «місцевої» ідентичності, аніж української. Війна в Україні, конфлікт між УНР і ЗУНР, коли «свої» боролися проти своїх і ніяк не могли домовитися, справили на місцевих жителів найнеприємніше враження.

«Недарма ми не довіряли українофілам, — казали прихильники «місцевої» ідентичності. — Он скільки з ними проблем». І зітхнули з полегшенням, коли лемки опинилися під владою Польщі, а Руська Країна — чехів та словаків, де регіон отримав назву Підкарпатська Русь).

Зрештою, дуже невелика частина Руської Країни залишилася під владою угорців, і ще невелика кількість місцевих утекли до Сербії та Хорватії, де з XVIII століття вже склалися громади вихідців із Закарпаття.

Далі були два міжвоєнних десятиліття.

Найгірше, напевно, в цей період довелося лемкам у Польщі. Якщо у великих містах польська влада ще якось поважала українську інтелігенцію і побоювалася українських «терористів», то лемківські організації були досить швидко закриті, лемківську освіту — згорнуто.

В Угорщині влада врахувала помилки довоєнного періоду і запровадила політику: як завгодно себе називайте, аби не українцями. Широко розгорнувся друк як москвофільського, так і «місцевого» напряму, причому обидві сторони активно використовували терміни «русин» і «руський», а межа між обома рухами стала ще примарнішою. Книжки, газети, граматичні довідники та розмовники публікували своєрідною орфографією, яка нагадувала дореволюційну російську, хіба що без твердих знаків. Мова цих публікацій нагадувала українську, але з великою кількістю слів угорського та словацького походження.

Найкращим було становище українців-русинів на території Підкарпатської Русі — регіону у складі Чехословаччини. Чехословацька влада із самого початку вела дуже толерантну політику щодо національних меншин — тим паче, коли ці меншини були «братами-слов’янами», завдяки чому аж до 1938 року карпатський край користувався своєрідною «де-факто» напівавтономією.

Міжвоєнна історія Підкарпатської Русі представляється свого роду «золотим віком», ідеалом для сучасного русинського руху. Як зазначає, наприклад, уже згаданий професор Павло Маґочій в «Ілюстрованій історії України», русини (як окремий народ) були в Чехословаччині рівними серед рівних, могли розвивати свою культуру, викладати на своїй мові, ставити пам’ятники своїм діячам, і взагалі користувалися такою свободою, якої в них не було ані до, ані після того.

Мабуть, я погодився б із наступним: русини в чехословацькому Закарпатті жили набагато вільніше, ніж їхні «брати» в радянській Україні. У довоєнній Чехословаччині не було радянського «раю для трудящих» із його Голодомором, конфіскаціями майна, тотальними репресіями проти інтелігенції. Так само і з мовою: політика українізації, яку розпочали в УРСР у 1920-ті роки, обернулася розстрілом майже всіх, хто мав необережність у неї повірити, і змінилася політикою русифікації (а за межами УРСР, наприклад, на Кубані, радянські українці були зрусифіковані цілком).

На відміну від радянського «братерства народів», чехи неухильно підтримували ті мовні та культурні права, які вони надали карпатській греко-католицькій меншості. Зрозуміло, що звідси карпатці зробили висновок: із чехами краще, ніж із «братньою» радянською Україною. Тим паче, що на відміну від сусідньої Польщі, і головно — Угорщини, Прага зовсім не вела агресивну асиміляторську політику (через що ідеї ОУН на Закарпатті теж спочатку не користувалися популярністю).

Із самого початку Прага не заперечувала проти того, щоб діти в карпатських школах навчалися власною мовою. Однак виникло питання: за якими підручниками вчитися? Ось тут і розгорнулася боротьба між москвофілами й українофілами, яка, до того ж, мала політичне забарвлення. Москвофілів підтримувала, в тому числі грошима, біла еміграція в Празі, серед представників якої були вельми заможні люди. З іншого боку, українофілів підтримували місцеві комуністи, для яких Прага була «буржуазним режимом», ну і на противагу білій еміграції теж.

У 1930-і роках два конкуруючі підручники запропонували Іван Панькевич, видатний український філолог з Ужгорода, і священик Євменій Сабов. Якщо Панькевич запропонував українську граматику з включенням карпатських слів, то Сабов надрукував, уявіть собі, підручник звичайної російської мови в дореволюційній орфографії — дарма, що він спілкувався в побуті і писав статті малозрозумілим для «великоросів» місцевим діалектом. 1937 року (вже після смерті Сабова) відбувся референдум, на якому прихильники українського підручника Панькевича зазнали тяжкої поразки — російський підручник Сабова отримав майже три чверті голосів.

Чому ж того року жителі Підкарпатської Русі обрали не українську мову, зрозумілу для носія будь-якого з карпатських діалектів, і навіть не один із місцевих діалектів, а натомість віддали перевагу більш далекий російській? Причин тут декілька.

По-перше, як зазначає русинсько-словацький лінгвіст А. Плішкова, у карпатських слов’ян уже була звичка, коли наддіалектною нормою протягом багатьох століть слугувала інша мова (церковнослов’янська).

По-друге, дало взнаки розчарування через невдачу створити незалежну українську державу.

По-третє, вже відчувалася загроза неминучої війни, й інстинктивно людям хотілося притулитися до великого і сильного союзника. Якщо навіть уряд у Празі, який не мав ілюзій щодо сталінського режиму, все ж серйозно розмірковував, чи не пустити до себе війська СРСР для захисту від німецької агресії, то за що ж критикувати «недальновидних» селян?

Однак уже наприкінці того ж 1937 року на багатотисячному мітингу Іван Рогач заявив: «Ласки просити ні від кого не будемо. Ми вже не покірні раби, чи всякі карпато-татро-лемко-бойко-роси, а свідомі українці!».

Саме українофіли Закарпаття в критичний момент 1938 року, коли загроза окупації нависла і над карпатськими землями, виступили на захист свого народу зі зброєю в руках, тоді як москвофіли, образно кажучи, поховалися в щілини (а дехто потім проявив себе як лояльний прихильник угорських окупантів).

1938 року під тиском великих держав Чехословаччина була змушена поступитися частиною території гітлерівській Німеччині й дати незалежність Словаччині. Жителі Карпат іще не знали, що Гітлер пообіцяв їхні землі угорцям, але зрозуміли, що настав час брати долю у свої руки. Августин Волошин і низка інших діячів проукраїнської спрямованості проголосили замість колишньої Підкарпатської Русі автономну Карпатську Україну і сформували уряд. Спочатку до його складу потрапили навіть деякі москвофіли і «мадярони», проте досить скоро їм довелося покинути посади. Із перших же днів існування незалежної республіки українська мова стала впроваджуватися і в шкільну освіту, і в адміністративну сферу.

Уже в перші дні існування Карпатської України угорці окупували частину її території, а 1939 року сили угорців, що мали кількісну перевагу, спочатку розгромили опір Карпатської Січі, а потім без суду розстріляли кількасот полонених. Частині активістів і бійців удалося втекти до Чехії або Словаччини; з них багато хто потім вступили до ОУН, а після розколу ОУН приєдналися до фракції Мельника. Серед них був уже згаданий Іван Рогач, який видавав 1941 року в Києві українську газету, а 1942-го був страчений гітлерівцями разом з Олегом Ольжичем та Оленою Телігою. Лідер Карпатської України Августин Волошин був заарештований 1945 року радянськими агентами і замучений у в’язниці.

Під час угорської окупації на термін «українці» в Карпатах було накладено табу, про зближення місцевих русинських діалектів з українською мовою не могло бути й мови. Відносно місцевих діалектів в офіційних документах вживали термін «угро-руський язик», але в інших публікаціях допускали й термін «русиньскый язык». У реальності книжки, газети і навіть підручники публікували як на місцевих діалектах, так і звичайною російською мовою — для угорців між ними великої різниці не було.

До речі, цілком аналогічну політику угорці провадили щодо інших меншин. Скажімо, на території, де жили словаки, угорська влада дозволяла навчання словацькою мовою, але не стандартною, яку використовували в сусідній Словацькій Республіці, а на діалекті протестантів Східної Словаччини — щоб у культурному і мовному плані відокремити ці землі від решти словацького народу.

Хоча Карпатська Україна проіснувала недовго, вона зіграла свою роль у рішенні Сталіна анексувати 1945 року Закарпаття та приєднати його до Української РСР. Лише ті території, де носії україно-карпатських (або русинських) діалектів становили меншість, після війни були повернуті до складу Чехословаччини.

Місцеві жителі сприйняли такий крок неоднозначно. З одного боку, Карпатська Україна нарешті об’єдналася із «братньою Українською РСР». З іншого — люди, які вже встигли пожити в демократичній Чехословаччині і відносно благополучній Угорщині, зіткнулися з нашестю варварів. Карпатський москвофіл Михайло Мондич, який протягом року працював перекладачем у СМЕРШ, на власні очі бачив нелюдські тортури, яким піддавали карпатських активістів (у тому числі і москвофілів), їхніх родичів та просто випадкових жертв, що потім детально описав у своїх спогадах.

Закарпатці мали тепер жити в радянському «раю для трудящих» із його ГУЛАГом, депортаціями населення, колективізацією, грабіжницькими податками, трудоднями для жителів села й ідеологічним промиванням мізків. До цього додалося ще знищення греко-католицької церкви — одного із символів місцевої ідентичності, — яку примусово об’єднали з московською православною, при цьому позбувшись популярних місцевих священиків. Згодом репресії вщухли, зате почалася політика русифікації, а також знищення культурних пам’яток, які нагадували, що у «буржуазному минулому» було краще. Що ж до місцевих діалектів, то що на них міг почитати житель радянського Закарпаття? Ну хіба що збірники місцевих казок і легенд.