Поїхати, адаптуватися, жити

2015 року я побувала на пункті роздачі речей, їжі та ліків. Переселенці збиралися натовпом перед воротами у очікуванні відкриття, а жителі Києва несли допомогу до спеціального віконця. Обидві сторони приходили інколи цілими родинами. Потім розходились: одні — до себе додому, а інші — до тимчасових санаторіїв, до знайомих, у якийсь орендований куточок. І продовжували слухати й читати хроніку бойових дій, боячись почути не тільки про втрати української армії, а й про зруйнування власного будинку, що лишився на Донбасі, чи нових «законодавчих ініціатив» окупантів у Криму.

Найбільш уразливими виявились старі, багатодітні сім’ї й самотні матері. Цей текст про них.

Виїхати, аби вижити. Сайле

– Не знаю, як виїжджала б зараз. Минуло шість років, змінились пріоритети: для мене немає нічого важливішого за родину. А я своєю активністю явно несла загрозу їхньому життю та здоров’ю. І нині не дозволила б своїй сім’ї спати на підлозі.

У 24 роки Сайле Ільясова з чотирирічним сином та старенькою мамою опинилась у квартирі, де її прихистили знайомі кияни. У помешканні йшов ремонт і не було меблів. Ще певний час жінка отримувала ті ж SMS та дзвінки з погрозами, що й до переїзду на материк. Тоді все це змусило її запхати в автомобіль знайомих усе, що могло влізти, та поїхати ще за тиждень до «референдуму». Однак із переїздом ця історія не завершилась. На той момент Сайле мала досвід роботи у продакшні, зостались знайомі в Києві. І колишній чоловік, який під час розлучення забрав навіть дитячий стільчик.

– Уже тоді Крим нагадував мені Абхазію. Я їздила туди на зйомки. Все наче вимерло.

Материкова частина України зустріла її сім’ю з підозрою. Якщо росіяни, що вже тоді патрулювали всі в’їзди та виїзди з півострова, пропускали переселенців одразу, то українські прикордонники проявили себе інакше. Людей змусили вийти з машини, провели обшук, довго задавали питання. Ну дійсно ж, навколо вже російська техніка ввалюється в Крим, «зелені чоловічки» захоплюють військові частини, зброю, знімають українські прапори. Але левова доля уваги йде не на те. Ще б пак, кримська татарка з мамою та маленькою дитиною намагаються втекти з території, фактично окупованої ворогом.

Із лютого 2014 року Сайле підключилась до системи Zello, що давала змогу об’єднати активістів без прослуховування дзвінків спецслужбами. Ту ж систему використовували активісти Майдану, щоб узгоджувати дії та передавати оперативну інформацію про перекриття вулиць у Києві.

Озираючись назад, Сайле бачить у своїх вчинках підлітковий максималізм. Незважаючи на дитину, маму й відповідальність за побут та фінанси, пріоритетом стала боротьба із «чужими». В історії кожної національної меншини є пам’ять про геноциди. Якщо єврейські діти зростають на історіях про Холокост, вірменські — про турецьку різанину, то кримські татари сприйняли захоплення півострова як чергову спробу посадити весь народ у «теплушки» та вивезти до таборів.

Тому Сайле заборонила своїй мамі дивитись новини. А сама об’єдналась з іншими проукраїнськими активістами: поїхала збирати та передавати допомогу нашим військовим та їхнім сім’ям по всьому Криму.

– Мені здається, нас здали співробітники пошти, коли я отримувала посилку з бронежилетами чи чимось ще. На територію військової частини я проходила повз «охорону» під виглядом дівчини, що йде до свого хлопця з передачкою. А ось після чергових відвідин пошти різко почались погрози.

Потім був Київ. 2014 року Сайле прийшла на роботу в «Крим SOS». У тому числі й того, що потік прохань про допомогу не припинявся, а досвід у жінки вже був. І цей досвід міг згодитись комусь іще.

Не маючи змоги продати майно в Криму, із заблокованою, як у всіх кримчан-переселенців, банківською картою, Сайле шукала роботу у «своїх». «Крим SOS», потім канал АТР. Утрачаючи опору під ногами, хочеться триматись за коріння. Однак треба було рухатись далі.

Прийняти, щоб вижити. Західа

– 15 квітня 2014 року я опинилась у санаторії під Києвом, де була облаштована база для переселенців. Світ перевернувся. Зовсім недавно у мене був дім, робота, друзі, я ж дуже активна. А тут — нічого. Тебе хтось годує, одягає, взуває. Ти все це вимушено приймаєш, бо не можеш заробити самостійно. На руках у тебе донька: лише 3,5 роки.

Першим поїхав чоловік. Легко зачепившись у санаторії в Літках під Броварами, він покликав Західу переїхати. Сім’я має бути разом, у Криму вже пройшов «референдум». Проукраїнській жінці спокійна робота в школі вже не здавалась реалістичною, проте дуже хотілось жити й працювати. Так, як сама вже звикла, як завжди. Та зрештою вона отримала вимушену бездіяльність, яку треба було приймати як реальність.

Чоловік не витримав змін. Як часто й трапляється в моменти катаклізмів, сім’я почала розпадатись — він почав гуляти. Західа дізналась про все це аж за півроку. У процесі розлучення отримала SMS із незнайомого номера: «Подзвони мамі». Колишня сусідка розповіла, що батько вигнав свою дружину з дому. Ледве пересуваючись після інсульту, мама з документами перебралась до сусідки. Треба було щось робити.

Тому в січні 2015 року Західа перевозить матір до Києва. Починаються проблеми з лікуванням, захмарні витрати, виходжування мами, папери, документи, оформлення. З’являються проблеми із власним здоров’ям.

– Подумала, від того, що сяду й нарешті заплачу з криком, нічого не зміниться. І вирішила: «Горить сарай — гори й хата». Так я вступила до аспірантури.

Рухатись, аби жити. Марія

– Коли збирали речі, Янчик мені сказав: «Мамо, візьмімо мій новий Lego. Ми його потім продамо, якщо грошей не буде». Він усе розумів у чотири роки. Навіть не знаю, як і чому. Проте ми залишили конструктор, його було нікуди класти.

Марія вибиралась із Донецька останніми потягами. На той момент вона з дитиною вже місяць провела, боячись вийти на вулицю. Новини від цивільного чоловіка виглядали приблизно так: «Сьогодні до нас у театр приходили люди з автоматами». Навіть шлях на вокзал був справжнім пеклом. Поки їхали по Донецькій області, Марії здавалось, що усіх пасажирів от-от висадять, заборонять їхати, заберуть навіть їхній невеликий скарб. Та понад усе жінка боялась, що її не допустять до нових можливостей — почати все заново.

Вдалося вирватися. Марію прихистили знайомі в маленькій кутовій «гостинці». Жити так було неможливо, і за місяць на решту вивезених коштів Маша винайняла для рідних першу квартиру. Та саму сім’ю це не врятувало — вона швидко розпалась. Там, де наша героїня бачила можливості, її чоловік помічав лише проблеми. Так і сталось: кожен пішов розв’язувати питання своїм шляхом.

Весь цей час ставлення орендодавців було агресивним та безкарним. За три роки довелось переїжджати і міняти школу чотири рази. Донецьких ніхто не хотів бачити. А тим паче — з дітьми. Але найгірше першокласника зустріла школа. І тут знадобився досвід корекційного педагога: Марія буквально розсьорбувала новини з телевізора. Не тільки однокласники, а й учителі розповідали дитині про «проблемних донецьких» та тих, що «понаприїжджали». Розповіді про те, що переселенцям дають фінансову допомогу, лише підігрівали ненависть. А сама Марія на той момент працювала, шукала гроші. І навіть намагалась відмовитись від виплат, лише б не заповнювати гору документів, що забирали час і нерви.

– Що мені ці 440 грн? У мене оренда квартири, їжа, комуналка. Тільки час забирало. У мене було багато планів і купа роботи. Але дівчата в соцслужбі буквально вмовили.

І журналіст, і педагог, і психолог. Марія бралась за все. Втомилась. І вирішила рухатись в іншому напрямі.

Справа звички

2014 року Західа із вдячністю приймала допомогу від Сайле в санаторії. 2019-го Марія фотографувала Саміру, доньку Західи, й мою доньку Мару для шкільного альбому.

Худій і крихітній Сайле навіть сьогодні даси максимум 18 років, зовсім не схоже, що вона — мама і голова родини. Вигляд у неї, на перший позір, безвідповідальний. Але насправді Сайле робить ремонт у своїй майбутній квартирі під Києвом та назбирала на машину. До речі, дітей у неї вже двоє. Пошук «своїх» звів переселенку із батьком майбутньої доньки. Проте хепі-ендів не буває: навіть зараз жінка сама тягне сім’ю. Батько дитини зник, не взявши на себе відповідальність, а серйозність намірів не зобов’язала його навіть до фінансової допомоги.

Нині в Сайле невелике виробництво рекламного трикотажу. І карантин не налякав її. «Ми почали робити симпатичні маски, переобладнали виробництво. Хтось шиє з дому й прямо зараз, і всі отримали якісь гроші. А як інакше?» — говорить Сайле.

Законодавство їй радше заважає, ніж допомагає. Пенсію мама так і не оформила: надто багато проблем і часу. А довідку переселенця жінка оформила вже перед народженням доньки, інакше не приймав пологовий будинок — та й не видавали свідоцтво про народження доньки, уже киянки. Однак шлях на Крим для неї точно закритий. Не стільки технічно, скільки морально.

Марія завершила курси фотографії. На зароблені гроші придбала техніку, уже рік працює лише на себе — як ви здогадались, фотографом. І все виходить. Ян тим часом пішов до нормальної школи, завів друзів, грає в шахи.

Західа довго шукала можливість отримати кредит. Зрештою, винайняла приміщення в Києві й відкрила свою школу англійської. А з часом устигла пригледіти маленьку квартирку, у якій мріє коли-небудь зробити ремонт. Колишній чоловік, релігійний фанатик, десь зник зі своєю новою дружиною і величезною заборгованістю з аліментів. А дочка Саміра у 9 років стала переможницею всесвітньої олімпіади із соробану (дивовижне вміння рахувати велику кількість чисел у голові), розмовляє кримськотатарською і виконує національні танці. Однак повернення до Криму в неї вже не буде.

Через шість років ніхто не побачить у них переселенців з обмеженими можливостями для самореалізації та довідками за обкладинкою паспорта. Ця історія втечі з однією валізою відома лише найближчому оточенню. Вони вважають себе такими, як усі.