«Енергоатом» та Китай. Куди ми йдемо, та чому саме «на»

2020 рік виявився надто складним. Однак для великих об’єктів це не підстава скасовувати будівництво, і тому цього разу в мене є одразу дві новини. Позитивна — про нові енергоблоки Хмельницької АЕС, які мають спроектувати до кінця року. Погана — ми знову драконимо США показовими реверансами в бік китайців.

До кінця цього року АЕС мають отримати затверджений проект двох нових енергоблоків. Третій енергоблок будували з 1985 року, четвертий — із 1986-го. Ще за чотири роки було введено мораторій на спорудження нових атомних станцій. Мабуть, людоньки вирішили перезапустити старі плани, поки ніхто не дивиться. У якійсь іншій ситуації я був би не проти.

Річ у тім, що тепер під реалізацію проекту може знадобитись велике фінансове вливання. Якщо конкретно, то 76,8 млрд грн. Де ж їх брати? Борги «Енергоатома» чисто щодо податків — понад 600 млн грн, тут не до інвестицій. Держава завдяки зеленій владі ні чорта не лишила собі на чорний день, тому доїть бізнес та сподівається на черговий обмін полоненими. А гроші потрібні, й зовсім немаленькі.

Та головне не в тому, хто дасть вагон купюр із мертвими президентами. Більша небезпека криється в персоні великих будівельників, що вже розкрили вузенькі очі й готові влізти до нашого святкового пирога.

«Можливостей залучення коштів на реалізацію проекту у НАЕК ʺЕнергоатомʺ справді чимало: розглядають можливість співпраці з другим за розміром активів банком Великої Британії BARCLAYS, було проведено перемовини з компанією Korea Hydro & Nuclear Power (KHNP) та Китайською національною ядерною корпорацією», — розповідає нам Петро Котін, виконувач обов’язків президента «НАЕК Енергоатом».

Так на обрії з’являється Китайська національна ядерна корпорація (CNNC). Обіцяє взяти участь у будівництві, яке керівництво «Енергоатома» називає «будівництвом десятиліття». Структура, що напряму підпорядкована Державній раді Китаю та досі залишається її улюбленою іграшкою. Наприклад, аби перетрусити верхівку корпорації, рада створила аналогічну організацію — SNPTC — і під шумок звільнила президента CNNC, паралельно звинувативши його у розтраті державних коштів.

Ще 2009 року було відомо, що Китай планує вийти на 70 гігаватів потужності — і це до 2020 року. А до 2050-го і взагалі хотів отримати 400 гігаватів . Часи змінились, економіка зростала, а з нею й енергетика. Ще 2009 року експерти вважали, що атомні електростанції все одно вироблятимуть не більше ніж 10% електроенергії, що не дуже влаштовувало індустріальні амбіції Піднебесної.

А тепер? Може, у когось є потрібний номер, аби уточнити? Ви ж і самі знаєте, що Китаю завжди хочеться більше. Його інтерес до України й так не надто вщухав завдяки «Мотор Січі», а нові енергоблоки взагалі здаються ласим шматком пирога. Чи варто пояснювати, чим це загрожує? Особливо в умовах, коли наша держава перманентно ведеться на викрутаси заморських гостей, навіть не думаючи про наслідки у відносинах із Заходом.

Подумайте тільки, з чого б корпорації, яка фактично підкорила ядерну енергетику африканських арабських країн, Ірану та інших держав, цікавитись бідненькою кризовою Україною. Особливо корпорації з держави, яка спокійно запускає проекти на кшталт «Один пояс, один шлях», розрахований на 60 країн світу.

Думаєте, проблема уявна? Ага, розігнались. Ці генії, які податки платити не вміють, уже рекламують законопроект «Про розміщення, проектування та будівництво енергоблоків №3, 4 ХАЕС». Ще 2019 року виробництва ця каламуть, просто за неї не проголосувала Верховна Рада. А минулого разу цю тему радісно штовхав Янукович. На щастя, 2015 року його писанину скасували. Дякую, Петре Олексійовичу!

Проте автори своєю ідеєю навіть хваляться. Пишаються від щирого радянського серця, яке не здатне подумати, що світ навколо трі-і-ішечки змінився. Також до проекту готова Korea Hydro & Nuclear Power. Але Південна Корея не є геополітичним ворогом Сполучених Штатів, аби ми могли за щось переживати.

Так, зараз американці зайняті президентськими виборами, які ось-ось наздоженуть нас у випусках новин. А далі вони також не помітять, мабуть? Чи все ж не варто сердити головного військового та економічного союзника... Навіть не для вигоди, а для певних несерйозних обіцянок, від яких Китай відкараскається швидше, ніж «Енергоатом» податкові борги виплатить.

Україна із 2019 року бісить Сполучені Штати частіше, ніж пес чухається. І не врятує ситуацію те, що заодно позичати гроші «Енергоатом» збирався у британців (Barclays). Головне, що наші товариші із сонячного Китаю вже відчули власну вигоду та готові пхати носа всюди. Вони молодці, я серйозно. І нам Пекін не зробив нічого поганого, просто залишаючись чужорідною культурною плямою на карті світу. Проте він — ворог нашого друга. Необхідна певна обережність.

Ми вже давно маємо міцні партнерські відносини з Вашингтоном, який підтримав нас давно — і не прибрав плече у найскрутніші для України часи. Цінуймо це хоч якось. Бо бачити, як любителі простих рішень потроху здають українську зовнішню політику, підставляючи дупу під будь-яку пропозицію шарових інвестицій — тупо боляче.

Нащадки не зрозуміють, та я й сам уже не зовсім доганяю, чим думають вітчизняні стратеги мамчиного розливу. На щастя, зробити історичну помилку нам не дасть час, необхідний для реалізації такого потужного проекту. Енергоблоки за хвилину будують хіба що в комп’ютерних іграх. Тому до 2025 року ми можемо дивом проскочити повз китайські гроші (а може, й обрати собі нормальну владу, якій не доведеться тричі пояснювати елементарні речі).

Сподіваюсь, доти влада Зеленського не подарує Китаю пару українських областей. Чи не виміняє на намисто й дзеркальце.

Не Китай надсилав зброю та надавав допомогу, коли Росія постукала в наші двері. Руку простягли Штати. То чому ми маємо цінувати їх менше, ніж іншого економічного гіганта? Я кажу не про тотальну вірність, а хоча б про взаємоповагу. Бо розлютити США зовсім не хочеться.