Коротка історія корейської олігархії. Генерал та кабелі

У травні 1961 року Південна Корея стала на шлях дивовижного економічного злету, який перетворив одну з найбідніших країн світу на те, що ми бачимо сьогодні. Творцем корейського економічного дива був Пак Чон Хі, про якого я колись написав спеціальну статтю, тому відсилаю до неї читачів, зацікавлених цією неординарною персоною. На додаток до наведених у цій давній статті характеристик генерала Пака хотів би нагадати ще важливі риси: його глибокі пізнання в економічній історії й особистий досвід японської політики індустріалізації Маньчжурії та Кореї під час японської окупації.

Судячи з дій генерала Пака одразу після захоплення влади, він вважав корейських олігархів однією з найбільших загроз для своєї політики національного розвитку. Як людина швидких і рішучих дій, він почав боротьбу з олігархами у перші ж дні при владі. Вже 28 травня, тобто за тиждень після формування нового уряду, почались арешти олігархів. Зараз немає достовірних даних, скільки людей було заарештовано, в історичній літературі називають цифри від 12 до 50 (поіменно відомо про 12 заарештованих керівників чеболів), але це не має принципового значення, бо судячи з усього, ці арешти не мали на меті наступний суд та покарання. Це була акція залякування, щоб показати олігархам, що вони не можуть мати верх над державною владою. Через багато років Путіну знадобилося зовсім небагато демонстративних розправ — Гусинський, Березовський, Ходорковський, Лебедєв — щоб усі російські олігархи зрозуміли на все життя, де їхнє місце. Але на відміну від Путіна, метою Пака не було очолити клептократію і збирати данину з олігархів. Хоча методи Пака і Путіна схожі, мета була абсолютно інша.

Розглянемо на прикладі Лі Бен Чхоля, як Пак Чон Хі робив з олігархів великих підприємців. На момент початку арештів Лі Бен Чхоль перебував у Японії, тому заарештованим не був, можливо, це збіг обставин, хоча більш ймовірно — його попередили про початок репресій, бо ордер на його арешт був підписаний.

Лі Бен Чхоль спочатку відмовився повертатися до Південної Кореї, оскільки знав, що як найбагатша людина Південної Кореї він стане головною мішенню в кампанії Пака. Пізніше Лі повернувся до Сеула й уклав угоду з Паком, за якою виник зразковий південнокорейський чеболь у тому вигляді, який ми бачимо зараз. Пак і Лі досягли угоди, що Samsung зможе залишатися в бізнесі, але чеболь повинен бути інструментом для реалізації проектів національного розвитку, які будуть запроваджені Паком.

Лі погодився, що його бізнес працюватиме під контролем держави, він змирився з експропріацію його банківського бізнесу (на той момент Лі Бен Чхоль володів найбільшим банківським і страховим бізнесом у Кореї). Лі Бен Чхоль не лише сам пішов на співпрацю з владою, він погодився залучити до співпраці з урядом інших олігархів. У серпні 1961 року Лі створив і очолив Федерацію корейської промисловості, яка об’єднала власників чеболів для виконання державних планів розвитку Південної Кореї. Усіх заарештованих власників чеболів звільнили доволі скоро, але всі вони підписали угоду про співпрацю з урядом.

Подальший фантастичний розвиток Samsung підтвердив правильність вибору Лі Бен Чхоля. У 1960-х роках Лі Бен Чхоль ухвалив стратегічне рішення, яке відповідало планам розвитку Південної Кореї щодо виробництва електроніки та електротехніки. Зараз це найбільший сегмент бізнесу групи Samsung. Крім того, у складі чеболя є будівельний, торговий, страховий, біотехнологічний та інші види бізнесу. Для уявлення про нинішній розмір чеболю можемо сказати, що річний оборот усіх підприємств Samsung зараз у 5 разів більше державного бюджету України.

Хоча першим кроком боротьби з олігархами Пак Чон Хі обрав репресії, але якщо б він ними обмежився, то великого бізнесу в Кореї не було б взагалі. Крім персональних репресій, Пак Чон Хі запровадив державний контроль за діяльністю великого бізнесу.

Першим інструментом такого контролю була банківська система. Пак Чон Хі вважав, що на початковому етапі розвитку в Кореї не має бути приватних банків, бо банк — це не один із видів бізнесу, це інструмент державного впливу на розвиток усіх секторів економіки. Пак націоналізував усі банки, і вони фінансували приватний бізнес на привабливих умовах тільки при відповідності проекту планам розвитку Кореї. Таким чином, банки не займалися кредитуванням забаганок власників або спекулятивних операцій з нерухомістю, до чого часто схильні приватні банки слабо розвинутих країн (яскравим прикладом катастрофічних наслідків такої поведінки банків є Індонезія 1990-х років). Націоналізація банків на початковому етапі розвитку виключала можливість приватним власникам грабувати банки, як ми неодноразово бачили в Україні. Ситуація, подібна до зникнення 5 мільярдів доларів з «Приватбанку», в корейських умовах просто була б неможливою.

Репресії та державний контроль щодо олігархів — це те, що ми можемо побачити в путінській Росії. У корейській моделі був ще один елемент — державна стратегія управління національним розвитком, якого немає в російський клептократії. Корейська система управління економікою за своїми принципами не є оригінальною, японофіл Пак Чон Хі запозичив принципові ідеї в Японії. Якщо взяти до уваги, що японська економічна політика була створена за зразками німецької політики кінця ХІХ сторіччя, а ця німецька політика походила від американської системи Гамільтона, то така довга історія успіху давала всі підстави вважати, що в Кореї подібна економічна політика теж спрацює. Чиновники старої системи, створеною Лі Синманом, були люстровані: протягом трьох місяців після військового перевороту 17 тисяч чиновників звільнили, а три десятки найвищих посадовців отримали тюремні строки за незаконне збагачення. Таким чином зрощення державного апарату з приватним бізнесом було зруйноване, точніше — воно докорінно змінилося, отримало легальну форму і його метою став національний розвиток, а персональне збагачення виявилося супутнім ефектом, а не метою.

Показовим прикладом відносин держави і колишніх олігархів є історія створення в Південній Кореї кабельної промисловості. До 1961 року в Кореї не вироблялося жодного метру кабелів, а без цієї продукції сучасний індустріальний  розвиток неможливий, тому створення кабельної промисловості було одним із пунктів плану розвитку, який ініціював Пак Чон Хі. Вибір влади пав на Ку Ін Хоя. На той момент Ку Ін Хой мав досвід виробництва простих побутових приладів, наприклад, він започаткував перше корейське виробництво електровентиляторів і транзисторних радіоприймачів.

Ку Ін Хой почав свою підприємницьку діяльність ще за часів японської окупації, маючи невеличку крамницю, а в 1947 році заснував виробництво зубної пасти та зубних щіток, з якого виросла відома сьогодні кожному група LG. Тобто як організатор виробництва він був досить відомою в Кореї людиною. Тому один із помічників генерала Пака наказав йому отримати гарантований державою кредит і закупити в Німеччині комплектний завод та технологію для виробництва кабелів. На підготовку контракту з постачальником і кредитної угоди йому надали десять днів. Ку Ін Хой став заперечувати, що не може це зробити, бо не має ніякого досвіду в кабельному виробництві. У відповідь він отримав покарання і додаткові 4 дні на підготовку угоди з Німеччиною. Вже у травні 1962 року новозбудований кабельний завод дав першу продукцію. Зараз це один із найбільших у світі виробників кабелів LS Cable з річним обсягом продукції 4 мільярди доларів. Чеболь LG у 1960-ті роки стрімко зростав, Ку Ін Хой у 1967 році збудував нафтопереробний завод, запуск якого відбувся за участі Президента Кореї Пак Чон Хі. Нині річний валовий дохід чеболя LG перевищує ВВП України.

Що бачимо на цьому прикладі? Держава фактично примушує успішних підприємців ставати великим бізнесом. Великий бізнес тут підпорядкований державній стратегії розвитку, тому олігархією стати він не може. Слід зауважити, що корейська держава давала можливості швидкого зростання бізнесу, але не гарантувала успіху, бо примушувала конкурувати на світовому ринку. Багато чеболів не витримували міжнародної конкуренції і зникали з ринку, держава їх не рятувала, вона допомагала сильним ставати ще сильнішими.

Подальший розвиток

Якщо американський варіант подолання олігархії був політико-правовим, то корейський можна назвати репресивно-бюрократичним. Хоча не стільки репресії, як загроза їх застосування, стримували найбагатших бізнесменів від дій, що суперечили цілям національному розвитку. Якісний державний апарат, кваліфікований і не дуже корумпований — необхідна умова корейського варіанту.

Диктаторський політичний режим і сильне державне втручання в економіку були необхідністю в Кореї тільки на початку розвитку. У розвиненій країні потреба в таких методах управління зникла. Нині Південна Корея має економічний та політичний устрій, схожий на країни Заходу. За індексом розвитку демократії, який щорічно публікує The Economist, вона випереджає не лише США, а й багато європейських країн — Бельгію, Чехію, Італію та інших.