Коротка історія корейської олігархії. Виникнення й зростання

У минулій статті про американську олігархію згадувалися прізвища Вандербільта, Моргана, Рокфеллера, відомі будь-який освіченій людині. А якщо я назву такі прізвища, як Лі Бен Чхоль, Чон Чжу Йон або Ку Ін Хой, то навряд чи хтось, крім спеціалістів з історії Кореї, їх знає. Тим часом, навряд чи є хоч хтось, хто не знає продукцію Samsung, Hyundai або LG. А саме ці троє названих вище корейців є засновниками цих всесвітньо відомих індустріальних гігантів. Вони були представниками тієї невеличкої за чисельністю, але дуже впливової групи людей, яких у політології називають олігархами. На відміну від американських олігархів, історія корейських олігархів була дуже коротка: вони виникли в середині 1950-х років, а вже на початку 1960-х вони перестали ними бути. Ні, ці люди нікуди не зникли, їхні статки не зменшились. Навпаки, вони стали значно заможнішими, але олігархами перестали бути. Вони втратили вплив на політичну владу і перестали використовувати її як інструмент персонального збагачення, вони їй підкорилися і стали працювати на виконання завдань національного розвитку, поставлених політичною владою. Подивимось, як це сталося.

Виникнення корейської олігархії

Через своє географічне розташування, Корея завжди відчувала свою вразливість, як її описують самі корейці: «невеличка риба між двома китами». Китай та Японія століттями були зовнішніми загрозами для Кореї, останній випадок у довгій історії — це анексія Кореї японцями в 1910 році, яка тривала до 1945 року. Але й після закінчення японської окупації корейцям не вдалося уникнути ролі жертви зіткнення двох китів: після 1945 року СРСР та США не змогли домовитись про майбутнє єдиної Кореї, тому поділили її спочатку на дві зони окупації, а потім — на дві окремі країни: КНДР на півночі та Республіку Корея на півдні.

З економічного погляду поділ країни між СРСР та США став для Південної Кореї реальною катастрофою. По-перше, за роки окупації японці створювали промисловість переважно на півночі країни, деякі сектори економіки на півдні взагалі були відсутні, наприклад, виробництво електроенергії на 100% було розташовано в Північній Кореї. По-друге, корейська війна 1950-1953 років знищила 2/3 тієї частини промисловості та інфраструктури, яка дісталася Південній Кореї. Тобто, внаслідок поділу країни і спричиненої цим поділом війни економіка Південної Кореї була повною руїною, не спроможною до виживання. Рівень життя впав до рівня найбідніших країн тропічної Африки. Розвал економіки призвів до гіперінфляції: споживчі ціни наприкінці 1952 року в 70 разів перевищили рівень 1947 року. Країна виживала виключно завдяки закордонній допомозі, наприклад, у 1956 році допомога з-за кордону, головним чином зі США, становила 58,4% доходів державного бюджету¹. У цю жахливу картину складно повірити, дивлячись на економіку сучасної Південної Кореї, одну з найсильніших у світі.

До 1945 року неаграрна частина економіки Кореї була майже цілком японською власністю, причому, на відміну від самої Японії, де переважна частина економіки була приватною, японська економіка на території Кореї була переважно державною. У цей час ніяких корейських олігархів не могло бути, хоча у малому бізнесі корейські підприємства дозволялися, наприклад, всесвітньо відомий Samsung був заснований 1938 року як малий бізнес з виробництва рисового борошна. Після вигнання японців з Кореї вся японська власність була націоналізована і потім те, що не було зруйновано війною, уряд Лі Синмана передав у приватні руки. Уряд Лі Синмана — типовий зразок політичної махінації та корупції, яких було дуже багато в бідних країнах третього світу. Тому не дивно, що залишки японських активів за такого уряду розподілялися не дуже чесно і прозоро, тому стали основою виникнення майже половини олігархічних угрупувань Південної Кореї, які отримали назву «чеболь»².

Прикладом можуть бути японські текстильні фабрики, яких залишилося на території Південної Кореї більше десятка і які у 1955-1956 роках продали наближеним до уряду людям. Лише один із покупців (Kyungbang, текстильна фірма, заснована 1919 року та існуюча донині) мав стосунок до текстильного бізнесу, решта мали стосунок лише до влади і тому отримали шанс стати капіталістами. У змові уряду з покупцями використовувалися два прості способи збагачення: занижені ціни на японські активи та відстрочки платежу, які за високої інфляції того часу ще більше знижували і так невисоку ціну активів.

Крім приватизації японських підприємств, були й інші способи збагачення за рахунок доступу до державної влади. Корея тоді була залежна від імпорту майже всіх промислових продуктів, але для імпорту треба було, щоб торгова компанія отримала ліцензію від уряду. Доступ до імпортних ліцензій був прямим шляхом для швидкого збагачення. Коли половина бюджету країни наповнюється іноземною допомогою, то доступ до розподілу цієї допомоги — ще один шлях збагачення за рахунок використання зв’язків з урядом.

Наведу один приклад, як це працювало. Серед різних форм допомоги, яку надавали США Південній Кореї, були поставки сировини для промисловості — бавовни та цукру-сирцю. Цю сировину уряд передавав приватному бізнесу за цінами значно нижче ринкових. Продукція з цієї сировини продавалася за встановленими урядом цінами, але не в повному обсязі, значна частина йшла на продаж за ринковими цінами. Тому при продажу продукції з сировини, отриманої в рамках американської допомоги, у фірми-переробника виникали надприбутки. До речі, перший цукровий завод у Кореї запрацював в 1953 році, і володів ним Лі Бен Чхоль, засновник Samsung. Ще одним прикладом було пряме фінансування урядом приватних підприємств, наприклад, реконструкція за рахунок іноземної допомоги одного з цементних заводів.³

Люди, які отримали у власність японські підприємства, здебільшого не мали коштів для їх відновлення та на фінансування оборотного капіталу. Ці кошти вони отримували з Корейського банку розвитку (КБР), процентні ставки в якому були значно нижче ринкових. Особливо високим попитом користувалися пільгові кредити КБР після 1957 року, коли значно впали обсяги американської допомоги.

Зрозуміло, що за отримання японських активів, за доступ до американської допомоги та до дешевих кредитів треба було платити політикам, які були при владі, а саме Ліберальній партії Кореї. Якщо власник бізнесу підтримував опозиційні партії, то його усували від доступу до державних джерел збагачення. Так сталося зі згаданою раніше текстильною фірмою Kyungbang, яку за підтримку опозиції позбавили доступу до американської бавовни та кредитів КБР.

Ті читачі, які пригадують виникнення перших мільярдерів за президентства Кучми в Україні та Єльцина в Росії, побачать дуже знайому картину. Зрозуміло, що Азовсталь або нафтопромисли Тюмені — то не рівня маленькій текстильній фабриці, але принципи збагачення дуже схожі. Олігархи Кореї, Росії, України, на відміну від американських олігархів, виросли не на ринку, а у владних кабінетах внаслідок, як сучасним сленгом це називається, «дерибану» державної власності. Тому великі статки виникали дуже швидко, буквально за пару-трійку років e середині 1950-х років у Південній Кореї та в середині 1990-х у Росії та Україні. Політики створювали суперзаможних людей, а самі потрапляли у фінансову залежність від них, влада і великі приватні гроші зливалися в єдине ціле.

Як олігархи перетворилися на великих бізнесменів? Все просто. Епоха правління Лі Синмана завершилась у 1960 році, коли по закінченню чергового президентського терміну він виїхав до США, а його Ліберальна партія програла вибори. Прихід опозиції до влади нічого не змінив в економічному устрої: шалена корупція в поєднанні з безпросвітною бідністю збереглися. Це цілком зрозуміло, бо опозиційні політики були такими самими, як і попередня влада, вони були з того ж соціального прошарку суспільства (корейської аристократії), вони проводили таку саму економічну політику імпортозаміщення. Не дивно, що це соціально-економічне напруження завершилося військовим переворотом (корейці називають його «Революція 16 травня»).

Ось кілька характерних рис травневих подій 1961 року, на які хотів би звернути увагу читачів:

• Блискавичність: Повалення влади і створення нового уряду зайняло всього 5 днів, вже 21 травня новий уряд почав працювати.
• Мізерна кількість учасників: Переворот був здійснений дуже невеликими силами – за чисельності армії близько 500 тисяч, у перевороті були задіяні близько 3,5 тисяч, тобто приблизно пів відсотка армії, а організаторів перевороту було лише близько 200 офіцерів.
• Мізерність спротиву: Повалений уряд практично не мав захисників, що свідчить про граничну його непопулярність та гнилість і що забезпечило безкровність перевороту.

Далі буде

¹ South Korea: a country study / Federal Research Division, Library of Congress; edited by Andrea Matles Savada and William Shaw.—4th ed. 1992

² Чеболь – це корейський варіант приватних фінансово-промислових конгломератів, відомих у Японії під назвою «дзайбацу», які домінували в японський економіці в кінці ХІХ – перший половині ХХ сторіччя, нині вони трансформувалися в дещо іншу форму, яку називають «кейрецу». Чеболі відіграли вирішальну роль у промисловому та технологічному розвитку Південної Кореї після 1960 року, але виникли вони як типові олігархічні угрупування, тобто симбіоз приватних грошей і державної влади, який використовував державу як інструмент приватного збагачення.

³ Велика кількість прикладів початкового збагачення чеболів за рахунок держави наведена в статті: Rhyu Sang-young, The Origins of Korean Chaebols and their Roots in the Korean War, The Korean Journal of International Relations, Volume 45, Number 5, 2005.