Це не мене з вами замкнули

Цей текст уже вийшов на Patreon. Будь ласка, підтримайте редакцію!

Україна 2022 року виявилася і жертвою, і Роршахом із «Хранителів» у тюремній баталії. 2023 року час визнати: вибір ми зробили цілком свідомо. І це добре.

Поясню для тих, хто фільм не дивився. Роршах — персонаж, який убив і запроторив до в'язниці чимало антагоністів. І тут за ґрати кинули його. Самі ув'язнені хотіли поквитатися, вже смакували і передчували акт відплати. У відповідь почули лише одну фразу:

«Це не мене з вами замкнули. Це вас зі мною замкнули». І почалась бійня.

Не буду спойлерити або забивати ефір особистим переказом. Вистачить того, що в результаті баталії один зек отримав термічну обробку черепа киплячою олією, ще когось струмом ударило, решті сцена теж не дуже сподобалась.

Україна в певному сенсі — той самий Роршах. Ми хотіли просто жити, і щоб нас ніхто не чіпав без потреби.

Іноді це призводило до героїчних подвигів. Іноді — до народних стогонів про зовнішнє управління, хоча союзники просили лише не гидити там, де сам харчуєшся. Так чи інакше, загрози ми нікому не становили. Ніколи і ні за що.

Нас оточують анклави РФ: ті самі зеки, які очікують свого шансу. Слабкості нашої.

І щойно вони побачать слабкість... Ховайся в жито. Накинуться скопом, що і сталося в лютому минулого року. Я ж не забув дивні бесіди про те, що угорська армія чомусь вирішила постояти ближче до нашого кордону. Проте це так і залишилося розмовами. А я пам'ятаю.

Точно так само пам'ятаю, як поводилося Придністров'я, поки Одеса готувалася до російського десанту. М'яко кажучи — як зараз, тільки навпаки.

Як поводилася нещасна окупована Білорусь, ви й самі могли помітити з орд окупантів, що наступали звідти, та прильотів «Іскандерів». Бідні, нещасні. Хоч у Білорусі є й адекватні люди, на тупу більшість їх і близько не вистачило.

Але так вийшло, що ворог сів у калюжу. На повну котушку, з розгону.

І зеки притихли. Знову чекають свого шансу, ніжно погладжуючи заточку під робою. Мріють, щоб цього разу в них усе вийшло: наш герой підставив бочину, випадково проморгав тінь, що промайнула за спиною. Їм такого шансу цілком вистачить.

Одна біда у них. Україна вистояла й обвішалася зброєю. Нікого не будуть палити маслом. Вистачить хорошої ракети з переобладнаного літака.

І тепер ми немов потрапляємо в інший фільм. Навіть два. «Швидкість» та «Адреналін», класний екшн і стьобна пародія, але суть одна. Нам не можна гальмувати. Нам не можна лінуватися. Єдине, чим ми можемо шкодити всім ворогам одночасно — тримати їх у напрузі. Цим, до речі, і зайняті.

Придністров'я, вибачте за фразу, на очко всілось через підрозділи Нацгвардії на кордоні. Це не ССО прибігли. І не арта вишикувалася. Просто НГУ.

Білорусь отримала розкішно замінований кордон і скиглить через наших прикордонників. Вони, бачте, опудало окупанта повісили і назвали Валєрою. Само собою, йти звільняти Валєру ніхто не поспішає. Вичерпався запас борзості. Тому браві орли Лукашенка можуть лише нити. Чим, власне, і зайняті.

Росія, яка роками танцювала на терміні «ядерна держава», одержала рейди своїх же громадян.
Вони чудово озброєні і навчені. Приходять і в рамках першого рейду так влітають (вLітають), що самі шоковані успіхом операції. Доводиться йти, адже стільки території поки що утримати не зможуть. Але хіба це не приємний клопіт?

Навколо нас зібралися супротивники, яким нікуди тікати. Півтора року тому вони вважали це своєю перевагою. Тепер якось не дуже.

Адже Україна крутиться несамовито, встигаючи дати в ніс кожному охочому. Там рейд. Там Нагцвардія вже втомилася гризти приклад і чекає дозволу Санду на розважальну прогулянку. Наскільки я пам'ятаю, батальйон «Реванш» теж не проти попити кави в Тирасполі.

Ядерна держава ганьбиться проти групи диверсантів.

Її статевий придаток (так, я з 2022 року зневажаю Білорусь, і роблю лише винятки для адекватних людей) думав, що розв'язав проблеми, отримавши тактичну ядерну зброю. У підсумку запустив двіжуху навколо себе серйознішу, ніж півроку або рік тому. Ніхто не видихне, тварюки. Немає у вас більше такого права. Поки Україна на ногах — можете лише вгадувати, по якій філейній частині вихопите за хвильку.

Скажу чесно. Раз нас втягнули у війну, де ми оточені Росією та її сателітами — що ж, перешкодити не можемо. Але ми все ж таки зазнаємо втрат. Тому хочеться не тільки перемоги, а й максимальної шкоди для ворогів. Так-так, не «ворогА».

До речі, вчора непоміченою пройшла новина, що полк Калиновського в Україні обзавівся своєю десантурою. Поки що її небагато. Але вона вже є.

Хто знає, куди далі вдарить наш Роршах? Я ось не знаю. Думаю, і ви — теж, усі разом можемо хіба що здогадуватися. Головне, що сили є. І та злість, без якої неможливо йти на такі кроки і вчинки. Ми маємо вижити. А що більш залякані противники по той бік кордону, то краще нам у цій справі.

Любі вороги, чия дупа в лізингу у Путіна до 2028 року з продовженням іще на рік. Ви не партеся. Відбувається абсолютно логічне дійство. Ви ж раділи, що навколо нас скупчилися? Ну ось. Така вже ціна географічного розташування.

Адже це не нас із вами замкнули, це вас із нами замкнули. Пам'ятайте на роки вперед.

Ми поруч. І після війни теж будемо.