Володимир Салазар
Примітка редакції. Ворог у нас сильний, не варто його недооцінювати. Як і переоцінювати його правителя.
Росія опинилась у своєму нинішньому становищі саме тому, що вона — Росія. І поводиться відповідно, що грає нам на руку.
Багато хто з вас давно не чув про окупацію нових українських міст. Думаю, якщо трохи прикинути — легко здогадатись, чому. Ні, Україна не провела мобілізацію так, як має робити під час повномасштабної війни держава, що хоче вижити. Але чомусь все йде саме так.
Особисто я маю надто багато запитань до власної держави і планую задавати їх після війни. Та не можу приховати емоції: саме завдяки російській поведінці настільки розібрана та зманіжена Україна виявилась здатною перехопити ініціативу у війні.
Тож я чудово усвідомлюю: коли нам доведеться грати на повну силу, на нас чекає успіх. Навіть зараз, навіть під час відвертого саботажу результат поступово приходить.
Втім, я хотів написати цей текст саме про Росію. Як її противник, який ризикував життям, маю право сформулювати цей діагноз. Сублімувати побачене на власні очі у зручний для вас формат, тобто текстовий.
Щоб Росія не лише мріяла про «починати всерйоз», а ще й щось таке почала — їй потрібно скасувати безумовну вертикаль влади, де кожна ланка дурить вище керівництво через страх стати ще нижчою ланкою.
Щоб Росія могла скасувати цю безумовну вертикаль, їй потрібно подолати розбрат у суспільстві, так звану атомізацію. Не може гарно воювати народ, де одна людина іншій не вірить, бо та ще донос напише чи під статтю підставить (насправді їх обох підставить якась третя особа, даю гарантію).
Щоб роз'ятрене суспільство єдналося, його потрібно привчити до нормального життя без мілітаризму у відповідь на будь-які внутрішні проблеми. Тобто не закидувати бездумно грошима, як робив Захід у «нульових». Це лише стимулює шукати способи ці гроші витратити на свою шкідливу звичку.
Взагалі краще змусити їх працювати, щоб праця зробила ще один народ хоч трошки кращим. Але це точно не моє завдання. На моє покоління випала інша місія — зробити поголів'я росіян суттєво меншим. Нехай з тими, хто виживе, працюють інші люди.
Зараз росіян годують образами зовнішніх ворогів. Щоб Росія стала сучасною — їй треба пахати, як на галері, і не воювати хоча б років 30. Може, 50. Тобто Росії потрібно припинити бути Росією.
У всіх бідах сучасної Росії винна сучасна Росія. Якщо сучасна Росія не хоче бути кимось нормальним, вона має зникнути. І неодмінно зникне.
Я кажу не про штурм кремлівських стін козаками з 93-ї. Краще, ніж поточна російська влада, РФ ніхто не зруйнує. Хоч би як ми старалися на фронті, хоч би яких ударів завдавали наші безпілотники вглиб ворожої території — ворог примудряється раз по раз наробити собі ще більше біди. І в нього це чудово виходить.
Росія позбавила себе будь-якого бачення, яке не збігається на 100% із думками Путіна. Може, тому Путін і доб'є свою державу. Коли ніхто з придворних не наважується тобі сказати правду — виходить режим у дусі пізнього Салазара.
Колись, ще у 1961 році, Португалія отримала лящів від Індії і вже остаточно втратила свої останні володіння на Індійському субконтиненті — Гоа, Даман і Діу.
Індійська операція тривала менш як дві доби. Португальські гарнізони склали зброю (хтось живим, хтось мертвим). Ця поразка, на мою думку, жодним чином не стосувалася португальської армії.
Це був пік слабкості Антоніу ді Олівейри Салазара, який на той момент керував Португалією. Його держава утримувала території за тисячі кілометрів від власних берегів, взагалі всередині іншої держави, населення якої ще й вимагало завершення деколонізації.
Салазар боявся, що добровільна передача островів створить прецедент для Анголи, Мозамбіку і Португальської Гвінеї. Страх паралізував його політику. Португальський диктатор не дав армії ресурсів для успішних дій в обороні, паралельно відмовляючися від будь-якого компромісу.
Довго відкладати неминуче не вдалося. Напередодні індійського наступу португальський гарнізон налічував лише кілька тисяч військовослужбовців, поліцейських і місцевих бійців. Вони були розпорошені між кількома територіями і мали обмежені запаси.
Індія, навпаки, підготувала повноцінну спільну операцію сухопутних військ, авіації та флоту. Проти ізольованих португальських гарнізонів виставили сили, що мали величезну чисельну й технічну перевагу.
Гарнізону наказали триматися, а генерал-губернатору Мануелу Антоніу Вассалу-і-Сілві фактично запропонували обрати між перемогою і смертю. Якби режим мав сучасні технології, далі мав бути флешмоб «Фортеця Гоа», напевно.
Насправді він про безвідповідальність. Салазар вимагав героїчної смерті від людей, яким не дав сил і засобів для ведення війни. Сам перебував у безпеці в Лісабоні й міг дозволити собі красиві слова про честь, жертовність та історичну місію. Платити за ці слова мали солдати на іншому кінці світу.
Щось це нагадує, чи не так? Коли ти з м'якенького крісла на Валдаї нарізаєш накази, щоб солдати штурмували половину континенту і не терпиш будь-яку незгоду більше за некомпетентність — не дивно, що ці солдати почнуть тебе дурити.
Точніше, солдати нікого не надурять. І сержанти, мабуть, також. Але далі по офіцерській ланці ця пошесть піде неймовірним темпом. Вона точно просуватиметься краще за твоє військо.
Салазар, імовірно, сподівався, що кілька днів опору дадуть можливість винести питання на міжнародний рівень. Але зараз Росія загрузла в нашому чорноземі і борсається в ньому вже п'ятий рік. Як на мене, це максимально зручний подарунок Силам оборони України, який тільки міг зробити ворог.
За всіх проблем, які нам забезпечує вітчизняний політикум, Росія накрила себе набагато більшим пластом проблем. І слава Богу.
Оскільки Росія для успіху мала б припинити бути Росією і чинити як Росія, можна згадати й іншу характеристику щодо лідерів на кшталт сучасного орендатора Кремля. Колись публіцист Себастьян Гаффнер слушно акцентував, що Гітлера важко назвати державним діячем у повному розумінні цього слова.
Проблему він бачив у слові «державний». Бо такий діяч, себто державник, завжди виходить із того, що країна існувала до нього й повинна існувати після нього.
Він може помилятися, як будь-яка людина. Програвати вибори. Навіть зазнавати військових невдач або залишати посаду. Але не має бажання (як і права) пов’язувати саме існування держави зі своєю особою.
А коли у державі починає панувати логіка «є лідер — є країна, немає лідера — немає країни», це повна протилежність державності. Вона перетворює народ на ресурс, а державу — на інструмент особистої влади. Такий керівник може говорити про національну велич, історичну місію і жертовність, але у критичний момент виявляється готовим пожертвувати самою нацією, аби не допустити власної політичної поразки.
Тому я входжу до числа тих людей, які очікують на відкриття Росією другого фронту паралельно з нашим. Те, що дозволить її знищити і розділити на безпечні для будь-яких сусідів фрагменти.
Так, Росії другий фронт невигідний. А про Путіна, тобто Володимира Салазара ви подумали?