Незалежність від втрат
Примітка редакції. Пафосно про українську незалежність навчилися писати майже всі. А як написати так, щоб зателефонували із СБУ?
З кожним роком війни говорити з пафосом про нашу незалежність, прапор, герб та інші атрибути державності стає дедалі важче. Мабуть, це через те, що цим стали займатися надто багато людей.
Я не бачу сенсу складати комусь конкуренцію на цій ниві. Все одно моє бачення незалежності держави як такої відрізняється від святкових листівок. Моя незалежність сприймається через ті втрати, які вона може пережити.
Усі вміють бути самостійними, коли в житті все добре. А коли погано?
Одні українці не давали Україні навіть 72 годин, коли починалося російське вторгнення. Інші спочатку вписалися за свою державу, та коли за це довелося ще й платити — плавно перекочували до табору свідків дипломатичного рішення. І одні, й інші насправді для нашої незалежності не надто важливі.
Тому мене не можуть цікавити їхні пріоритети. Їхні свята, їхнє бачення тих чи інших процесів. Їхні цінності, що важливо. Бо ці побажання чимдалі частіше живуть окремо як від власного війська, так і від реальності загалом.
Черговий артист утік за кордон? Якщо без цього ми не впали, він був не настільки важливим.
Черговий чиновник зробив собі бронь від армії, щойно його викинули із затишного крісла? А ми як, відчули наслідки цього рішення? Ні? Отже, не так важливо.
Хтось ховається вдома? Незалежності особисто він не заважає, хоч насправді й не допомагає. Цей список може бути довшим за стрічку Reels. Генеральну ідею я вам окреслив.
Я сприймаю незалежність як стійкість держави, по якій щодня гатять з усього російсько-радянського арсеналу. Те, що після зникнення певних доданків не зникло з ними разом. Певний базис.
Але, оскільки доданків зникає надто багато, цю проблему треба вирішувати. Хоч окремо вони й не мають жодної цінності для виживання всіх нас, разом такі негативні приклади селекції починають незалежності вже шкодити.
Тому слід провести ще одну важливу лінію. Незалежність пізнається не лише через втрати, яких вам завдає ворог. Вона також підкреслюється тими втратами, які ви можете собі дозволити задля її подальшого збереження.
А це, погодьтеся, питання вже не таке легке для однозначної відповіді.
Кожен із вас нехай обміркує, на що готовий піти в цьому контексті. Я ж тим часом продовжу.
У моїй версії майбутнього Україна залишилася мілітаризованою державою і після війни. Досвід, здобутий нами в бою, заробляє гроші на ринку приватних військових компаній. Наша оборонка, щойно затихає останній постріл, звідусіль витягує контактні книги і пов'язує себе з якомога більшою кількістю західних компаній.
Якщо комусь не подобається експорт ландскнехтів, нехай подумає над своєю позицією. Чи ми маємо розкішну систему реінтеграції ветеранів, аби не давати їм можливості легально заробляти своїм досвідом? Чи ця система — сама якась розкішниця?
Якщо комусь не подобається ідея об'єднати набутий досвід ВПК із іноземцями — чи він має інший ринок збуту для вітчизняної оборонної галузі? Він Руанді хоче продавати щось, за що можна буде прогодувати цілі заводи, бо без цього на них чекає доля 90-х?
Україна має позбутися тих публічних діячів, які в момент найтяжчого випробування в нашій історії саботували боєздатність війська, обороноздатність держави і багато інших «здатностей». Без них незалежність нікуди не дінеться. Та якщо їх залишити з актуальними спроможностями, вони цій незалежності вже перешкоджатимуть.
Під соусом «життя як раніше» втретє вб'ють нам армію зсередини. З обіцянками «берегти все українське» знищать ту оборонку, яка постала на крові перших стертих батальйонів і бригад. Ні, такі діячі нам не потрібні.
Політичним шляхом їх усуне суспільство чи більш радикальним — не берусь уточнювати. Звісно, наші розумні люди просто візьмуть і не проголосують за популістів. Як же ще такі речі робити. Втім, давайте рухатися далі.
Незалежність від втрат — те, що і має визначати державу як живий організм. На що вона готова піти аби вижити? Якщо держава складає лапки і хоче виключно сподобатися виборцям своєї актуальної верхівки — така держава довго не протягне.
Втім, Україна протягнула. Тому я маю певні сподівання, що в майбутньому вона вичистить власні гнійники сталлю, аби не ставити під знак питання всі свої надбання.
І кожен, хто хоче рівності замість привілеїв військовим, має насправді гарну можливість. Чим швидше «всі» стануть військовими, тим міцнішою буде ця рівність. Але рівність для всіх, за яку воюють одиниці, всім ніколи не дістанеться.
Не для того це свято вимірює свою важливість літрами крові і тоннами надгробків. Не для тих, хто не допоміг врятувати цю кров на стабпункті. Не для тих, хто так і не дійшов до наших пацанів і не прикрив їх від щільного вогню, після чого в них ці надгробки і з'явилися.
Не хочу лякати описом того, що чекає бажаючих відкусити собі чужі заслуги як спільну вигоду. У країні ландскнехтів таким краще не займатись. Усіх із Днем Незалежності, котики.