Нова Стратегія національної безпеки України: як змінилась інформаційна складова?

Не так багато хто з експертів зауважив сформульовані в п. 4 нові основні засади Стратегії: стримування, стійкість та взаємодія.

14 вересня 2020 року нарешті було ухвалено нову редакцію Стратегії національної безпеки України (далі — Стратегія). На цей документ справді чекали, адже саме він мав зафіксувати бачення влади стосовно загроз національній безпеці та шляхів, якими пропонується мінімізувати (або нейтралізувати) ці загрози.

Нова стратегія замінила собою документ 2015 року, який ухвалювали в умовах стрімкої зміни військово-політичної ситуації — тривалої агресії з боку Росії та необхідності усвідомити себе в нових умовах. Це стосувалося і сфери інформаційної політики та інформаційної безпеки — однієї з важливих сфер боротьби проти гібридної агресії Російської Федерації. Стратегія 2015 року визначала дві ключові загрози в цій царині: ведення інформаційної війни проти України та відсутність цілісної комунікативної політики держави (при недостатньому рівні медіакультури суспільства). І хоча пріоритети державної політики в цій сфері були загалом правильними, однак багато в чому залишилися декларативними. Ця декларативність частково компенсувалась іншим документом — Доктриною інформаційної безпеки України (щоправда, до реалізації якої теж виникає багато питань).

Нова Стратегія розставляє цілу низку важливих акцентів та артикулює проблеми, які не стільки принципово змінюють погляд на безпекову складову, як уточнюють їх. Чи важливо це? З точки зору державних органів, безумовно, так, адже це те, на що вони будуть спиратися в найближчі роки при формуванні своїх планів дій, передусім — у безпековому секторі.

На що варто звернути увагу в новому документі?

Не так багато хто з експертів зауважив сформульовані в п. 4 нові основні засади Стратегії: стримування, стійкість та взаємодія. Начебто очевидні речі, але це закладає модель, за якою має відбуватися розвиток всього сектору безпеки й оборони. Введення концепції «стійкості» на рівні найвищого безпекового документа — справді важливий здобуток, адже дозволяє перетворити статичну сферу безпеки на динамічнішу та адекватнішу постійним змінам безпекового середовища. Хоча не можна не зазначити, що за цілком притомного формулювання «стійкості» зміст практичних заходів у тексті розкрито досить дивно і, так би мовити, утилітарно й переважно в контексті стійкості функціонування критичної інфраструктури. Не дуже зрозуміло, чи планується цей підхід застосовувати й до інформаційної сфери, хоча надія на це є.

Надзвичайно багато уваги приділено кібербезпеці, хоча місцями увага є неоднозначною. Кіберскладова (в тій чи іншій іпостасі) згадується в документі в найрізноманітніших блоках (підкреслюючи, що держава визнає кіберпростір поряд із землею, водою та повітрям простором суперництва), але що саме і як у ній (кібербезпеці) має бути змінено, не до кінця зрозуміло. Лише в п. 63 згадується, що потрібно «завершити створення національної системи кібербезпеки, сформувати сучасні спроможності суб’єктів забезпечення кібербезпеки і кібероборони та зміцнити систему їх координації». Якщо Стратегія 2015 року цілеспрямовано розводила питання кібербезпеки та інформаційної безпеки, то новий документ має виразно інший тренд — він вказує на наявність кіберскладової у значній кількості загроз: починаючи від питань глобалізації та міжнародної конкуренції й закінчуючи загрозами критичній інфраструктурі, інформаційними операціями та цифровою трансформацією. Такий підхід має як сильні, так і слабкі сторони: з одного боку, це адекватніше описує реальність, у якій загрози реалізуються одночасно в багатьох просторах, а з іншого — це може знову поставити питання про зони відповідальності різних відомств (а отже й посилити міжвідомчі протиріччя).

Слід визнати, що попередня версія Стратегії була конкретніша щодо відповідних завдань із посилення кібербезпеки держави (хоча це не надто вплинуло на реальність їх виконання). Деталізація завдань із нової Стратегії має з’явитися в оновленій Стратегії кібербезпеки України (термін дії попередньої, ухваленої у 2016 році, вже збігає і її має бути замінено новим документом), але зважаючи на згадану розмитість формулювань у Стратегії, в авторів нової редакції Стратегії кібербезпеки можуть виникнути складнощі з урахуванням тез із тексту нової Стратегії.

В частині ж суто інформаційних (інформаційно-психологічних аспектів) документ, з одного боку, робить абсолютно слушні акценти, а з іншого — або суперечить сам собі, або не до кінця зрозуміло, що саме малося на увазі.

Спочатку щодо акцентів. Вкотре підтверджено (п.16-17), що у відносинах із Росією ми маємо справу не з якоюсь «іншою журналістикою», а саме з інформаційною зброєю, яку Москва використовує як проти України, так і проти інших держав для зміцнення своїх позицій. І ця зброя є складовою гібридної війни, яка ведеться одразу на багатьох фронтах. І що коли ми маємо справу із, наприклад, раптовим посиленням сепаратизму, то, цілком імовірно, це діяльність «спеціальних служб іноземних держав, насамперед Російської Федерації», а не випадковість.

Вперше (п. 20) згадано словосполучення «деструктивна пропаганда» — стратегія 2015 року намагалася максимально обійти це поняття (хоча вже в Доктрині інформаційної безпеки воно згадується щонайменше десять разів), яка «розпалює ворожнечу, провокує конфлікти, підриває суспільну єдність». Причому п. 45 чітко вказує, що протидія «розвідувально-підривній діяльності, спеціальним інформаційним операціям та кібератакам, російській та іншій підривній пропаганді» є пріоритетними завданнями правоохоронних, спеціальних, розвідувальних та інших державних органів. У контексті протидії підривній діяльності у Стратегії згадується й необхідність недопущення «гуманітарної агресії» (без конкретизації цього поняття), на противагу цьому розвиваючи українську культуру як основу консолідації української нації та зміцнення її ідентичності.

Незважаючи на ці позитивні акценти, у Стратегії місцями трапляються не до кінця зрозумілі тези, які стосуються інформаційної складової. Передусім це питання стратегічних комунікацій. У п. 20 зазначається, що в Україні «слабка система стратегічних комунікацій», а вже у п. 49 ідеться про «створення системи стратегічних комунікацій». І останнє значно точніше, бо складно казати про «слабкість» того, чого немає. Незважаючи на те, що вимога створення системи страткому була зафіксована ще в 2017 році у Доктрині інформаційної безпеки, справа за цей час так і не зрушила істотно з місця (хоча силами ентузіастів і було створено численні горизонтальні зв’язки між відомствами), бо держава так і не змогла визначитись із тим, хто і як має здійснювати координацію, хто бере участь і які ресурси на це виділяються. Тож те, що таке завдання зафіксоване, — добре, але питання, наскільки держава готова його вирішити, залишається відкритим.

Також не до кінця зрозуміло, що саме мається на увазі під «відсутністю цілісної інформаційної політики держави»? Загалом історія про створення «інформаційної політики держави» все частіше нагадує пошуки «національної ідеї»: багато шуму, взаємних звинувачень, закликів до «результату», але справа й понині там. Багато в чому це проблема розмитості самого поняття, причому як у свідомості тих, хто безпосередньо задіяний у дискусіях, так і в законодавстві. Відтак не зрозуміло, виходячи з чого було зроблено висновок про її відсутність, якщо не кожен може взагалі сформулювати, якою вона має бути?

Питання виникає і щодо згаданої в Указі «Стратегії інформаційної безпеки», яка є однією з 15 стратегій (із них лише чотири згадуються в Законі України «Про національну безпеку»), які має розробити та затвердити Кабінет Міністрів України. Це абсолютно новий документ, який до цього часу ніде не згадувався. Незрозуміло, як цей новостворений документ співіснуватиме з чинною Доктриною інформаційної безпеки України. Чи буде прийнятий на заміну доктрини? Чи буде її доповнювати? І чи не створить це ще більше хаосу в питаннях вироблення практичної державної політики в питаннях інформаційної безпеки?

Загалом, нова редакція Стратегії національної безпеки побудована більш сучасно і більш наративно (що стане в нагоді тим, хто буде в державі відповідати за створення стратегічного наративу), ніж попередні аналогічні документи. А базова ідеологія (відхід від безпеки як абстрактного «стану захищеності» до тріумвірату «стримування, стійкість, взаємодія») відкриває більше можливостей для оновлення безпекового сектору та більш гнучкого реагування на нові загрози та виклики. Водночас, як саме будуть реалізовуватися заявлені в Стратегії положення, стане більш зрозуміло із заявлених 15 субстратегічних документів, із яких два — Стратегія інформаційної безпеки та Стратегія кібербезпеки — безпосередньо стосуються інформаційної складової. Наскільки цим документам вдасться запропонувати не так ефектні, як ефективні засоби протидії ворожій активності, залежить і те, наскільки новоприйнятий стратегічний документ стане дієвим інструментом планування, а не формальною бюрократичною відпискою.