Нова влада України: переможець отримує все

Примітка редакції. Матеріал написано для польської аудиторії в рамках співпраці з Ягеллонським клубом. Парламентські вибори в Україні відбулися. І ми хочемо розказати польському читачеві, чому їхній результат унікальний. І чому збреше той, хто скаже вам, що здатен передбачити подальші події.

Уперше в історії незалежної України в парламенті може сформуватися монопартійна більшість — орієнтовно понад 250 депутатів із 424 (у Верховній Раді 450 місць, 225 — за списками та 225 — за мажоритарними округами, однак 26 округів не представлені через російську окупацію). Якщо ця більшість буде справді дієвою, а не формальною, вона дасть змогу не тільки сформувати уряд повністю під президента, а й ухвалювати буквально будь-які його законодавчі ініціативи. Ба більше, залучивши ще декілька фракцій, вона зможе продавити будь-які бажані зміни до Конституції держави.

Це унікальний кредит довіри, унікальна повнота формальної влади, але й унікальний набір ризиків та унікальна небезпека.

Український неопопулізм

Можна привітати Україну з входженням до клубу цивілізованих держав, де демократію було успішно хакнуто технологічним неопопулізмом.

Не те щоб популізм — явище для України унікальне. В нас уже були політики, що називали себе «воїнами світла», політики, що демонстративно цілували корів, та політики, що обіцяли нездійсненні речі. Зрештою, такими були більшість наших політиків.

Однак цього разу гору взяв технологічний популізм. За кілька років до виборів на одному з найпопулярніших телеканалів було запущено серіал, де нинішній глава держави зіграв ідеального президента. Ну як ідеального — ідеального в уявленні абстрактного таксиста, що любить потеревенити про політику.

Пізніше, вже під час президентської кампанії, було:

• ефективно використано роздратування українців старим політичним класом та бажання обрати «когось з інших верств»;
• ефективно використано «втому від війни» тих людей, які, власне, на війні не були. Себто втому від негативного порядку денного в новинах, утому від того, що у твоїй країні хтось воює, а ти не воюєш, і від нагадувань про це тобі некомфортно;
• дуже добре сегментовано аудиторію. Людям дали можливість повірити в різні речі. Виборцям радянської ментальності — в те, що «простий хлопець із робітничого Кривого Рогу» поновить любі їхньому серцю радянські свята та посилить статус російської мови. Патріотично налаштованим — що людина без номенклатурного походження подолає корупцію. Наївно-інфантильним — що «наш хлопчина» розкуркулить олігархів і поділиться їхніми статками із простими людьми, тобто з ними. Деякі натяки та обіцянки були заздалегідь фантастичні — на кшталт спроби запевнити, що кожен вчитель отримуватиме щонайменше 4 000 доларів — але їх доносили саме до тієї аудиторії, яка була чутлива і до такого.

А ще пізніше — власне, зараз — ці самі прийоми було перенесено на парламентські вибори. Сам бренд «Зе!» став символом оновлення політичного класу: навіть на мажоритарних виборах, де ти обираєш не між партіями, а між конкретними персонами, люди голосували за делегатів від партії Зеленського, навіть незважаючи на їхню біографію. А конкуренти марно намагалися маскуватися під його партійні кольори, оформляючи свою поліграфічну продукцію.

Секрет представників нової політичної команди в тому, що за десятиріччя вироблення культурного продукту для не широкої аудиторії вони дуже добре вивчили — а, частково, і сформували — її естетичні та політичні смаки. І залишилося на них лише добре зіграти. Що й відбулося.

Кого не буде в новій Раді?

У цій Раді не буде націоналістів у вузькому значенні цього слова. Втім, у минулому скликанні теж не було, лише окремі мажоритарники. Найближчі до цієї ідеології — правоконсерватори з «Європейської Солідарності», та й ті відносно м’які й акцентують радше на неминучості прозахідного вектору, ніж на традиційних цінностях чи етнічному націоналізмі.

В цій Раді не буде комуністів, соціалістів та інших класичних лівих. Хоча в минулому скликанні теж не було. Найближча до лівої ідеології та лівого електорату — проросійська «Опозиційна платформа – За життя» з її любов’ю до радянської міфології.

До нової Ради також не потрапила ціла низка місцевих феодалів та політиків старого ешелону. Частина з них самі відмовилися йти на вибори, але більшість не змогли подолати «зелену навалу» на мажоритарних округах. Хрестоматійний випадок — ситуація, коли дуже досвідчений «червоний директор», мільйонер, багаторічний директор великого військово-технічного концерну «Мотор Січ», 80-річний В’ячеслав Богуслаєв програв вибори на окрузі весільному фотографу.

Богуслаєва не шкода. Він, хоч і отримав Героя України за часів президентства Кучми, об’єктивно дуже проросійський політик. Шкода лише того, що в переможця, весільного фотографа та колишнього оглядача комп’ютерних ігор Сергія Штепи репутація міського… екстравагантного персонажа. За нього виграв бренд, сподівання на оновлення політичного класу, але, будемо чесні, оновлення вийшло якесь неоднозначне.

Що буде далі?

Уже за місяць новий склад парламенту збереться на перші засідання, буде формувати коаліцію та створювати уряд.

Проте я збрешу вам, якщо скажу, що ми знаємо, як це відбуватиметься. Бо наскільки мені відомо, цього не знає навіть чинна команда влади. Зараз розглядають варіанти.

За цей місяць ми дізнаємося апетити нової команди. Чи спробує вона залучити до коаліції інші політичні сили у спробі змінити Конституцію під себе? Чи задовольниться повнотою нинішньої влади? Як буде контролювати своїх депутатів, які рішення ухвалюватиме?

Ми не знаємо. Як я вже зазначав, ця команда йшла на вибори з дуже нечітким порядком денним та спиралася на різноманітні, не завжди реальні, інколи взаємовиключні, очікування виборців. Ми приблизно уявляємо бізнес-інтереси осіб, що фінансували її кампанію — насамперед Ігоря Коломойського. Ми приблизно уявляємо психологічний портрет низки представників нової команди (скажімо чесно, від того самого таксиста він не такий уже й далекий).

Але ми ще не знаємо, як вони будуть діяти, отримавши всю повноту влади в країні. Ми навіть не знаємо, як вони балансуватимуть зовнішньополітичний вектор. Чи схиляться до прорадянських сентиментів, які для них, зрештою, не зовсім чужі, чи спробують завоювати прихильність проєвропейського виборця? Саме тому ми не можемо сказати, яку політику вони оберуть стосовно українсько-польських відносин.

Однак відразу, як дізнаємося, вам розповімо.

P.S. Знаю, багатьох поляків цікавить, чи пройшов до Ради екс-директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Не пройшов. Він був на 25-му місці у списку «Європейської Солідарності», а за списками ця політсила зрештою отримає лише 23 депутатських крісла.