Перейти до основного вмісту

Нове покоління недовчених мрійників, або Проти карми не попреш

Lost generation

Історія нічого не навчає — вона лише карає за невивчені уроки.
Василь Ключевський

Легко називати новачків невігласами і тицяти їх носом у помилки. «Ви не засвоїли уроків історії. Ви забули про фатальні помилки гетьмана Хмельницького, отамана Скоропадського, Центральної Ради... Та що там давні часи — ви навіть із власного досвіду часів Януковича не здатні зробити толкові висновки. Пам’ять у вас, як у золотих рибок — от і повторюєте шлях ранньо-путінської Росії».

Але зрештою доводиться визнати, що українське суспільство йде природним і закономірним шляхом історичного розвитку. Зараз ми знаходимося на одній із початкових стадій навчання — тій самій, коли недовчений стає небезпечнішим за ненавченого. Давайте коротко пригадаємо, як ми дійшли до цієї стадії.

До Помаранчевої революції ми продовжували шлях своїх попередників.

Оскільки інших варіантів особливо не було, ми намагалися прилаштувати досвід УРСР для розвитку нової України, поступово підмішуючи до нього різноманітні іноземні зразки. Тоді на керівних посадах і висококваліфікованих роботах залишалися переважно спеціалісти радянського зразка — міцні професіонали, з надійною базою практичних знань і навичок, вже порядком нафталінові, але ще досить дієздатні.

Старі політики й інтелігенти переписували старі закони більш-менш сучасними словами, старі професори перекроювали старі навчальні програми на більш-менш сучасний лад, старі управлінці на основі старих ресурсів будували більш-менш сучасну ринкову економіку.

За перше десятиліття свого існування Україна встигла оновити теоретичні підходи до політики й економіки, перейняти елементи правового та технічного досвіду більш цивілізованих держав і виховати перше доросле покоління із несовковими поглядами.

Щоправда, в багатьох галузях прогресивна теорія ще не спромоглася витіснити звичну радянську практику (яка традиційно включала безбожний рівень халтури та корупції), штучно вирвані з інших систем методики та закони не приживалися на пострадянському ґрунті, а несовковість молоді, вихованої людьми з 60-х, була дуже відносною. До того ж, за цей час старі функціонери та новоспечені олігархи встигли суттєво звузити доступ до ресурсів, успадкованих від УРСР, і вичерпати значну їх частину на власну користь.

Десять років між двома революціями — період тотального ревізіонізму.

За цей час сформувалося покоління нових професіоналів (умовно «професіоналів») — активних молодих людей, що здобули освіту модернізованого зразка, мають досвід навчання і/або роботи у країнах Заходу, знають бодай на середньому рівні по декілька мов, а головне — відчувають себе представниками нового покоління. Вони ще не набралися реального професійного досвіду, натомість встигли уважно роздивитися всі помилки своїх попередників і наставників. Вони вважають, що новий світ потребує тотальної ревізії, принципово нових підходів до всіх аспектів життя. Вони переконані, що усвідомлення потреби новаторських підходів саме по собі слугує надійним запобіжником від повторення помилок минулих поколінь.

Дехто з них настільки захопився ревізіонізмом, що дійшов простого радикального висновку (радикальні висновки завжди на диво прості): пострадянська система нікуди не годиться — її потрібно повністю знести й починати з нуля будувати свою власну, сучасну й прогресивну. Новачкам часто здається, що так простіше, адже на тлі нульового навіть найбільш примітивний рівень виглядає прогресивним.

Революція Гідності, як не прикро багатьом це визнавати, стала одним із чинників підкріплення та розширення впливу цієї специфічної нової еліти, адже саме вона показала українцям, що немає нічого нездійсненного, що наше суспільство стрімко летить назустріч прогресу, що кожен громадянин важливий, потрібний, гідний і повинен брати активну участь у розбудові своєї держави. Кожен із нас президент, кожен із нас склав присягу Україні та українському народові, і зробив це на Майдані, в ім’я Небесної Сотні та Національної Гідності.

У житті кожного учня, навіть найбільш здібного, вдумливого та скромного, настає момент, коли він/вона почувається всемогутнім. «Я вже можу замовити собі кави з молоком і мене правильно розуміють — та я вже вільно володію угорською!» Саме в цей момент учень починає плодити помилки, причому здебільшого банальні, типові, повторені кожним поколінням попередників по декілька разів. Водночас він/вона перестає дослухатися до своїх вчителів, адже їхній досвід здається безнадійно застарілим і наскрізь хибним.

Старі професіонали небезпідставно остерігаються передавати долю своєї справи та своєї держави у такі непевні руки, тому відчайдушно тримаються за свої місця та механізми впливу, вперто відмовляються визнавати свій досвід застарілим, а свої знання неактуальними. Хоча це не єдина причина — важливий також психологічний фактор: поступитися місцем для них означатиме визнати себе непотрібними, відмовитися від активного життя, поховати старий звичний світ й увійти до незрозумілого й страшного нового. Вони бояться, і тому теж починають плодити помилки, не менш банальні й не менш небезпечні, ніж ляпсуси наївних новачків.

Учням багато що можна пробачити з огляду на їхню недосвідченість та запальність юності — це гріхи молодості. Метрам багато що можна пробачити з огляду на їхній страх та втрату гнучкості — це гріхи старості. Проблема настає тоді, коли немає середньої ланки — вже достатньо навчених та досвідчених, але ще достатньо свіжих та гнучких.

Після двох революцій українське суспільство дійшло саме до такого важкого моменту — до класичного «generation gap» — «міжпоколіннєвого провалу». Це не конфлікт між учнями й наставниками, а саме провал — відсутність покоління кваліфікованих спеціалістів. Сьогодні цей термін можна застосувати до усіх сфер життя українців: політики, науки, освіти, мистецтва, бізнесу.

Старі метри намагаються не дозволити молодим невігласам зруйнувати залишки свого світу, а недовчені новачки будують свій новий світ на випадкових уривках сучасних знань та останніх недогризках старих ресурсів.

Колись українське суспільство навчиться. Колись ми наробимо достатньо помилок, щоб нарешті зупинитися і подумати «А куди ж нас веде цей складний шлях? В чому ж наша справжня мета? Що ж ми насправді називаємо прогресом?» Колись ми подолаємо generation gap, виростимо покоління справжніх сучасних професіоналів у всіх сферах. Колись...

Важливі час і ціна: скільки ще ці амбітні новачки встигнуть наламати дров? скільки українському суспільству доведеться сплатити за свої помилки? скільки часу знадобиться для створення нормальної сучасної української держави? і чи не доведеться нам дійсно будувати її з нуля?

Навчання цілого суспільства — процес довгий і дорогий, проте жоден із його етапів неможливо оминути. Мрії російських більшовиків про «стрибок» від сохи до атомної бомби мали жахливі наслідки, прямо протилежні поставленій меті. Мрії наївних українських виборців сьогодні затягують нас на нове коло більшовизму...

Та зрештою, проти законів історії не попреш.

Рубрика "Грінлайт" наповнюється матеріалами позаштатних авторів. Редакція може не поділяти думку автора.
''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...