Публічна теологія: як податки та штучний інтелект урятують Церкву

Україна — унікальний фронтир, буквальний кордон між Сходом і Заходом. Свого часу Йоан Павло ІІ назвав її «лабораторією поєднання», а Тімоті Снайдер — «найнебезпечнішою точкою на планеті» у період Другої світової. Цей стан постійного кордону між двома цивілізаціями позначився на житті українців культурно, психологічно, світоглядно і ціннісно. Більшість наших проблем сформульовані як «пострадянська травма», проте з кожним роком це стає більше виправданням, аніж діагнозом.

У цій невеличкій праці мова піде про Церкву в Україні, найчастіше православну. Ключові тези і думки пов’язані з дискурсами, що «печуться» на гуманітарних і богословських факультетах Гарварду, Стенфорду та Єлю. У добу постправди і популізму постала неабияка загроза кризи цінностей, які декларують провідні країни Заходу. Ключовим фундаментом цих цінностей усе ще вважають християнство. Так народилася течія, яка сьогодні називається публічною теологією — перетин соціології, філософії, політології та модерного богослов’я.

Мета публічної теології — відповідати на виклики і події сучасного світу з точки зору теології. При цьому важливо зберігати широту погляду, не обмежуючись конфесіями чи догматами. Простими словами, це коли талановиті професори виходять за рамки своїх університетських досліджень та експертно висловлюються щодо наріжних питань сьогодення. Особливої уваги заслуговує приклад України — єдиної держави, де за останні десятиліття цінності були задекларовані кров’ю. Велику роль у цьому зіграла і Церква, про що буде згадано пізніше. Та перш ніж говорити про шляхи порятунку Церкви в Україні, варто постановити, чи взагалі потрібно її рятувати і від чого її рятувати.

Коротко кажучи, Церкву потрібно рятувати від самої себе. Її історія свідчить, що як тільки Церква (переважно Східна) злучалася з державою — нічого доброго із цього не виходило. Жадібні до влади люди становилися кліриками, аби отримати привілеї у владі. Сама Церква впадала у залежність від держави, від чого втрачала вміння існувати самостійно. Держава отримувала profit у вигляді ідеологічних, військових та політичних преференцій. Апогеєм церковно-державних відносин є РПЦ. Вона максимально зрослася із владою, перетворившись більше на військово-патріотичний рупор, аніж духовну структуру. Загортають вони це в гарне слово «симфонія», яке нібито використовували за часів злуки церкви та держави у Візантії.

Головні претензії до Церкви з’явилися наприкінці модерну, коли людей таборами вбивали і засилали, а священство радісно вітало нацистських чи совєцьких загарбників. Сама Церква ж мовчала. Існували, звичайно, легендарні особистості того часу, як-то Дітріх Бонхьоффер чи Антоній Блум, але це були одиничні випадки. Жахи Другої світової поставили жирну крапку на відносинах між Церквою та суспільством, яку дуже важко анулювати. Не бажаючи визнавати свої помилки перед суспільством, Церква знайшла притулок у тісній єдності з державою. Іконічні випадки, як завжди, відбуваються на Росії — цього Великодня великі московські храми мали VIP-місця для держслужбовців та вхід виключно за списками.

Відповіддю на запитання «чи потрібно рятувати Церкву?» стане європейський досвід після Реформації. Ґрунтовніше про це писав Вебер, та ми обмежимося найважливішими чинниками. Суть у тому, що протестантизм прямо вплинув на економічний добробут населення. Лютеранська та пуританська етика прийняття відповідальності за свою роботу розвинула мале підприємництво і продуктивність праці. Інакше кажучи, люди дотримувалися засад власної віри і поліпшили не тільки духовний стан, а й матеріальний становище. Трохи пізніше модернізувалася й Католицька церква, проте діалог між цими двома конфесіями все ще крихкий.

Зрозуміти холодну війну між католиками та протестантами можна без глибоких історичних знань. А ось зрозуміти церковну ситуацію в Україні здоровий глузд відмовляється напрочуд. Тут вам і Католицька церква з гострими заявами про те, що «війна на Донбасі — кара за гріх геноциду, який висить на українцях». Тут і Греко-католицька церква, що є цікавим, але суто локальним явищем Галичини. Тут і Православна церква, де Онуфрій усе ще не хрестить «неканонічних», Епіфаній обороняє Софійський собор від УГКЦ, а Філарет збирає собор від імені церкви, яку власноруч ліквідував. Простіше кажучи, українське православ’я — це складні та імпульсивні спроби порозуміння, під час яких кожен сидить у власній «канонічній пляшці», з якої нізащо не вилізе.

Та ледве не єдиною причиною рятувати Церкву в Україні став Майдан. Вірніше, реакція Церков під час Революції Гідності. 30 листопада 2013 року монахи Михайлівського собору відкрили браму, щоб урятувати побитих. 11 грудня 2013 року дзвонар УПЦ КП, б’ючи у дзвони, скликав людей під час спроби штурму з боку «Беркуту». Найвідомішим є приклад Михайлівського собору у жахливу ніч 19 лютого 2014 року, який перетворився на польовий шпиталь. Після цього слідували численні капелани українських церков, які здійснювали матеріальну, духовну та психологічну допомогу нашим бійцям. Було зроблено і робиться ще багато добрих справ, про які ми дізнаємося не сьогодні. Але 2014 рік чітко показав — Церква з народом, а не з державою. Постмайданний стан Церкви і суспільства стабілізувався, перетворившись на громадський активізм та національну самосвідомість. Ми отримали канонічну ПЦУ, про рятунок і модернізацію якої поговоримо наостанок.

Існують поважні думки про те, що ПЦУ ризикує стати державною Церквою, повторивши досвід РПЦ. Мова йде про використання адмінресурсу та лобіювання політичних рішень. Натомість ПЦУ почне зростати і модернізуватися тільки тоді, коли максимально віддалиться від держави. Першим кроком до цього буде фінансова складова. Не секрет, що Церкви де-факто фінансують меценати та держслужбовці. Своєю чергою, Церква позаштатно стає боржником своїх добродіїв, від чого й страждає.

Другим важливим фактором розвитку є оподаткування Церкви. Тема потребує значних експертних дискусій, розуміння українського контексту та свідомості прихожан. У пригоді стане досвід американських Церков, які не фінансуються державою чи штатом, а існують за рахунок пожертв і вмілого менеджменту. Саме так у XXI столітті клірик має вміти не тільки махати кадилом, а й ефективно керувати. Багато церков у США існують за рахунок вдалого операційного менеджменту — інвестують гроші в ліквідні активи і здають у оренду власні приміщення під культурні чи публічні події. Паралельно виховується культура краудфандингу серед прихожан, які усвідомлюють, що за світло і прибирання у храмі потрібно платити реальні гроші реальним людям.

Третім і ключовим моментом є комунікація — головна проблема Церкви як інституції. Комунікація сьогодні відстала, пригальмована і не прозора. Більшість зовнішніх заяв, так виглядає, робляться з поверхневим розумінням контексту сьогодення. Простіше кажучи, видавати директиви про правду і брехню в епоху журналістики даних — наївно. Те ж саме стосується технологій: замість дискусій про небезпеку інтернету та соцмереж, Церкві варто розробляти етичні рамки застосування штучного інтелекту, торгівлі персональними даними та монополії держави на технологію розпізнавання обличчя. Сьогодні ж архієреї віддають перевагу модерним авто бізнес-класу, аніж модерному мисленню.

Простіше кажучи, Революція Гідності та російсько-українська війна — добра (і, можливо, остання) змога Церкві нарешті зруйнувати власну зашкарублість і замкненість, вийти за рамки своєї кліки і, нарешті, будувати міст «Церква – суспільство», а не «Церква – держава». Декомунізація свідомості починається з фундаментальних цінностей, з переосмислення себе, з визнання своїх помилок, а не зміни мов богослужіння чи прапорів. Зміни почнуться тоді, коли Церкви зможуть плідно співпрацювати перед собою, а не гратися в конкуруючі бізнес-структури. Відділившись від державного адмінресурсу, Церква не має морального права відділятися від політичного життя країни. Дуже важливою є прозора і вчасна комунікація стосовно важливих подій життя України, адже «ми — лише гумус, на якому виросте майбутня українська нація» (с).