Російський газовий зашморг на шиї Європи

Для Євросоюзу питання природного газу має неабияке значення — він забезпечує більше 25% загальної потреби країн ЄС у генерації електроенергії. І поки що попит тільки зростає — у своїй червневій доповіді Міжнародне енергетичне агентство спрогнозувало зростання попиту на газ в Європі до 2023 року.

І хоча у 2017 році США вперше стали чистими експортерами природного газу, це не в змозі повністю вирішити проблему забезпечення потреб більшості країн ЄС. Тим більше, прогнозується падіння видобутку вуглеводнів найбільшими виробниками газу в Західній та Північній Європі — Великою Британією, Норвегію і Нідерландами — через виснаження газових родовищ у Північному морі. А видобуток природного газу в Голландії через десять років буде зупинений через побоювання екологічного характеру. Тим часом Німеччина планує позбутися атомної енергетики і залежності від вугілля, використання якого позначається на глобальному потеплінні.

Таким чином, Європа й надалі потребуватиме іноземних поставок газу, оскільки власне виробництво знижується через виснаження газових родовищ і водночас збільшення споживання. За оцінками європейських енергетичних компаній, до 2035 року ЄС може знадобитися додатково 107 мільярдів кубометрів газу на рік. А значна частина споживаного у ЄС газу сьогодні надходить з Росії. «Газпром» тільки у 2017 році поставив до європейського споживача 193,9 млрд куб. м природного газу, що на 8% перевищило попередній рекорд 2016 року. У цілому частка російського газу на європейському ринку становить близько 35%, а в Німеччині цей показник досяг майже 60%. «Газпром» впевнено нарощує свою частку на європейському ринку з 23% у 2010 році до 34,2% в 2017 р. При цьому найбільшим клієнтом «Газпрому» в ЄС залишається Німеччина (53,4 млрд куб. м), а найбільшими країнами за темпами приросту закупівель стали Туреччина (+4,24 млрд куб. м) і Австрія (+40%).

І Москва сподівається ще збільшити свою частку. Для цього «Газпром» будує два нові газопроводи до Європи: «Турецький потік» — для обслуговування ринків Південної Європи через Туреччину і Грецію, та «Північний потік – 2», для постачань газу до великих західноєвропейських країн, перш за все Німеччини.

Тобто залежність Європи від російського газу зростає, і з цим фактом неможливо не рахуватися. У першу чергу тому, що російські енергоносії Кремль використовує не лише як основне джерело поповнення бюджету, а і як той механізм, який, як сподіваються російські можновладці, забезпечить економічне та геополітичне домінування ідей «русского мира» щонайменше у Європі, а в майбутньому — по всьому світу.

Яскравий приклад спроби російської експансії в ЄС — будівництво газогону «Північний потік – 2», який проляже з Росії дном Балтійського моря до Німеччини. Протяжність маршруту понад 1200 км, вартість — €9,5 млрд (його фінансують російський «Газпром» і п'ять європейських компаній).

У «Газпромі» прогнозують, що з кінця 2019 року газотранспортний коридор «Північний потік – 2» транспортуватиме близько 55 млрд кубометрів російського природного газу щорічно, тобто обсяги експортних поставок газу до, наприклад, Німеччини буде подвоєно.

Безумовно, «Північний потік – 2» для Росії — це більше політичний, аніж економічний проект. Він створить економічний бастіон у Німеччині, який Росія потім використовуватиме для здійснення політичного впливу на центрально- та східноєвропейські країни. А вже всім відомо, як «Газпром» може використовувати поставки блакитного палива для тиску на керівництво окремих країн.

Зокрема, якщо «Північний потік – 2» запрацює, «Газпром» зможе дуже легко скоротити постачання газу компаніям у Словаччині, Польщі й Угорщині, що реверсним потоком постачають російський газ з Європи в Україну.

Цілком реальною є загроза мілітаризації трубопроводу. Бо є всі підстави вважати, що Росія буде намагатися використовувати трубопровід, як зону для розміщення техніки та обладнання, не пов’язаного із транспортуванням газу. Як вона вже робить поблизу анексованого Криму у Чорному та в Азовському морях, де разом з енергетичною інфраструктурою з’являються об’єкти подвійного призначення, потрібні російським військовим. Крім того, така інфраструктура як газопровід дає можливість для його використання не лише для технічного обстеження, а й для збільшення розвідувального потенціалу в регіоні, промислового шпигунства тощо.

З огляду на відверте загравання Путіна з Меркель, зрозуміла кінцева мета нового газопроводу — розколоти Європейський Союз зсередини, надати Німеччині примарну надію, що за допомогою газової труби вона зможе маніпулювати та диктувати свої умови іншим європейським країнам. Мовляв, із «Північним потоком – 2» Німеччина отримує важіль впливу на інші енергозалежні країни, адже від рішення Меркель залежатиме, кому та за якою ціною російський газ буде далі поширюватись по всій Європі.

Це дуже привабливий для Меркель гачок в її намаганні позиціонувати себе у свідомості пересічних німців як найбільш впливового політика Європи. І водночас це гачок, прив'язаний до волосини, яку тримає в руках Путін, котрий може як відпустити її, так і натягнути. Або у кризисній ситуації просто відрізати...

Фактично більшість політичних досягнень Меркель так чи інакше пов'язані з ім'ям Путіна і не в останню чергу з імпортом російського газу. Адже на частку Росії припадає близько 50 відсотків імпорту Німеччиною природного газу (решта, в основному, надходить із Норвегії та Голландії).

Безумовно, Меркель розуміє, що діалог із Кремлем не додає їй симпатиків у США та Європі, але відмовитися від шансів залишитися на посаді аж до 2021 року не в змозі. А провальні вибори ХДС у Гессені дуже красномовні, виборці більше не пробачать Меркель перебоїв із газом. І пересічних бюргерів зовсім не хвилює, з якої країни горить газ у конфорках їхніх кухонь...

І тому попри те, що всередині Німеччини точаться жорсткі дискусії щодо співпраці з РФ, які фактично розділили політичні кола країни, публічна антиросійська риторика Меркель чимдалі більше має декларативний характер. Крім того, Меркель як досвідчений політик не кладе всі яйця в один кошик. Стратегічному рішенню її уряду щодо побудови LNG-терміналу в землі Шлезвіг-Гольштайн навряд чи зрадіє Путін. І Анґела Меркель ясно дала зрозуміти, коли оголошувала «стратегічне рішення», для чого ж потрібен цей термінал — з одного боку позбавити країну зростаючої залежності від Росії у питаннях газових поставок, а з іншого — це ключова поступка президенту США Дональду Трампу, який намагається послабити присутність Росії на найбільшому в Європі енергетичному ринку. Тут Меркель виступає миротворцем у затяжній торгівельній війні між США та Євросоюзом та підвищує свій рейтинг. Водночас суттєве збільшення імпорту зі США до Європи і, зокрема Німеччини скрапленого природного газу має примирити Трампа і Меркель у питанні трубопроводу «Північний потік-2», тобто зіграти на руку Путіну. Цікаво, що гучна заява Меркель активізувала російське лобі в Німеччині, а заступник голови фракції партії «Альтернатива для Німеччини» Лейф-Ерік Гольм, крім того, що рішуче виступив проти цього проекту, почав вимагати від уряду початку роботи над реалізацією «Північного потоку – 2».

В цих умовах було б цілком наївно сподіватися, що Ангела Меркель поставить енергетичну безпеку України вище економічних інтересів Німеччини. Як, втім, і потужна протидія США планам побудови «Північного потоку – 2» зумовлена не стільки турботою про енергетичну незалежність Європи та збереження газового транзиту через Україну, як бажанням продавати європейцям американський СПГ.

Тому і під час візиту Меркель до Києва 01.11.18 вона дипломатично, але твердо підтвердила підтримку Німеччиною завершення будівництва «Північного потоку – 2». Проте Меркель заявила, що запуск «Північного потоку – 2» безпосередньо пов'язується з гарантуванням учасниками проекту збереження Україною статусу транзитної країни. Як запевнила Меркель, переговори про укладення відповідного договору ведуться з Росією та Єврокомісією.

На сьогодні газопровід «Північний потік – 2» розділив Євросоюз: Німеччина, Фінляндія і Швеція дозволили прокладати трубопровід через свою територію, Данія – ні. Влада України, Польщі, Угорщини, Молдови, Румунії, Чехії, Словаччини, Латвії, Литви та Естонії вважає «Північний потік – 2» загрозою для енергетичної безпеки Європи. Хай там що, можна лише констатувати, що енергетичні рішення Росії стали успішними в тому плані, що посіяли розбрат і невпевненість серед європейців і цілком можуть поставити Європу в політичну залежність від Росії.

Але з урахуванням останньої позиції американського президента Дональда Трампа, який повідомив 18 вересня п.р., що США не мають наміру накладати санкції на західні компанії, які беруть участь у будівництві газопроводу, припинення будівництва газопроводу, на жаль, є малоймовірним.

Для України, на відміну від той самої Німеччини, будівництво «Північного потоку – 2» це, перш за все питання національної безпеки, хоча й економічний аспект дуже важливий. Адже припинення транзиту газу через Україну однозначно призведе до економічного шоку та дестабілізації політичної обстановки у країні (збитки для України від запуску проекту оцінюються у 2 млрд доларів щорічно).

І добре, якщо вдасться переконати Меркель у тому, що «Північний потік – 2» несе загрозу країнам Європейського Союзу і найбільш розумним буде не будувати новий газопровід в обхід України, а навпаки модернізувати транзитний газопровід, який проходить українською територією. І аргументація тут досить переконлива – хай би як вирішилося з «Північним потоком – 2», Україна залишається одним із ключових транзитних шляхів до Європейського Союзу і має величезний потенціал для того, щоб стати одним з найважливіших газових ринків у регіоні. Добре, що це розуміють такі впливові політики як, наприклад, перший радник і керівник операційного відділу Представництва ЄС в Україні Йоханнес Бауер, який впевнений, що Україна може стати одним із найважливіших газових ринків у регіоні та важливою складовою енергетичного ринку Євросоюзу.

На жаль, реалії сьогодення проти України. Попри зусилля українських дипломатів, урядовців, Президента України, Німеччина підтвердила свої наміри завершити «Північний поток – 2». Зараз для України найважливіше, щоб Вашингтон, Берлін і Брюссель не відмовилися від гарантування транзиту російського газу через Україну після будівництва «Північного потоку – 2» та обіцянок поступового залучення України до енергетичного ринку ЄС, тим більше, що це є важливим елементом успішної зовнішньої енергетичної політики ЄС.

На сьогоднішній карті Європи Україна єдина, яка не залежить від російського газу. Це лідерство дорого коштує, але його необхідно зберегти.