Перейти до основного вмісту

Що потрібно журналістиці замість об’єктивності

Якщо не об'єктивна журналістика, то що?
Источник

Чому ми вимагаємо від наших кореспондентів мати власну думку і вести щоденник.

Першу частину циклу Unbreaking News засновника De Correspondent Рона Вайнберга ви вже, певно, читали. Якщо ні, то дуже радимо. У Рона є власне бачення змін, які потрібні суспільству і журналістиці (за першою освітою він філософ). Щоби це бачення втілювати, він заснував медіастартап і після успіху в Нідерландах виводить його на американський ринок. У другій частині циклу Рон розповідає, що чесна і прозора позиція журналіста сприяє довірі читачів.

Більшість американців не можуть назвати джерело новин, яке вони вважають об’єктивним. Нічого дивного, бо, як на мене, не існує ніякої об’єктивності.

Проте соціологічні опитування свідчать, що запит на «об’єктивну журналістику» зберігається. Ні постмодернізм, ні постправда не скасували вимоги до журналістів бути нейтральними. І навіть якщо всі знають, за яку політичну партію агітує видання, воно обирає собі за слоган «чесність і збалансованість».

А може, насправді всі занадто переймаються упередженістю медій, тому хочуть чогось нейтрального й об’єктивного? Після всього кіпішу довкола фейкових новин це звучить так ностальгійно: «Пам’ятаєте часи, коли в новинах були лише факти?» Таких часів не було ніколи, але якби вони були, людям би це сподобалось. Об’єктивність і далі в моді.

А коли так, то чому ми в De Correspondent принципово відкинули об’єктивність? Чому редакція вимагає від журналістів відмовитись від ідеалу, який їм навіяли у школі журналістики? Ось три причини.

По-перше, ідеал журналістської об’єктивності зрозуміли хибно. Поступово він мутував у щось протилежне до того, що спершу малося на увазі.

По-друге, вимога бути об’єктивними ускладнює роботу журналістів, особливо в часи, коли впливові люди оголошують медії «ворогами народу».

По-третє, ми маємо кращу альтернативу об’єктивності.

Ідеал об’єктивності в журналістиці сформувався наприкінці дев’ятнадцятого століття. Спершу журналісти працювали гучномовцями тих, хто мав владу. Цар диктував, журналісти записували. Філософія просвітництва породила інше бачення ролі журналістики: тепер вона мала не поширювати меседжі влади, а наглядати за нею. Звідси походить ідея об’єктивності, пов’язана з незалежністю та говорінням правди: це ми, преса, вирішуємо, про що повідомляти, що є правдою, а що ні.

Та за останні кілька десятиліть концепція журналістської об’єктивності змінилась. Унаслідок професіоналізації журналістики, поширення стандарту безстороннього висвітлення політичних подій та узалежнення економіки медій від реклами журналісти почали вважати, що бути незалежними, гідними довіри та правдивими значить не мати точки зору взагалі. Й усім демонструвати її відсутність.

Журналістам і їхнім глядачам/слухачам/читачам, які вважають, що медіа мусять бути об’єктивними, варто нагадати: немає «просто фактів» чи «фактів, відокремлених від думок», адже факти є продуктами людської інтерпретації.

За кожною новиною, кожним репортажем, кожною статтею неминуче стоїть світогляд, сформований із припущень: онтологічних (що є реальним?), епістемологічних (що є правдою?), методологічних (як ми це з’ясовуємо?) і моральних (чому це важливо?). В людини не може не бути точки зору.

Та якби об’єктивність існувала, ми в De Correspondent її б уникали. Не тому, що ми політичні активісти, замасковані під журналістів. І не тому, що ми вважаємо, що фактів не існує чи вони не важать. І не тому, що ми хочемо нав’язати аудиторії якісь погляди.

Ми уникали б її через те, що об’єктивність сприймають як відмову від моральних суджень. Мовляв, журналістам слід уникати моралі, залишаючи її «лідерам думок», «колумністам» або самим читачам/глядачам/слухачам.

Але журналістика не була, не є й не має бути аморальною справою. Навпаки, журналістика — це про мораль від початку до кінця. Вона про те, що ми як люди, як громадяни і як суспільство вважаємо важливим, цінним і релевантним. Або мали би вважати.

Вся хороша журналістика заснована на вірі в добро і зло, на уявленнях про те, що є і не є справедливим, що важливе, а що другорядне, що правда, а що брехня.

Якщо журналісти залишатимуть свої моральні судження за порогом редакції, вони або взагалі не зможуть визначитись, про що повідомляти, або добиратимуть теми для своїх матеріалів, зважаючи на єдиний доступний орієнтир — рішення інших про те, що має й не має бути новинами. Інформаційний порядок денний, створений людьми, які наділені владою вирішувати, що важливе, добре чи цікаве.

Ви бачите це щодня, коли медіа обсмоктують свіжий твіт Трампа. В цьому немає нічого нового, з цього не можна дізнатись нічого важливого, але це вважають новинами, бо про це повідомляють медіа.

Так «об’єктивна журналістика» стає повною протилежністю до того, чим мала бути. Вона перетворюється на поширення думок можновладців. Без точки зору журналісти знову стають гучномовцями еліт, за якими мали б наглядати.

І це дається взнаки. Подивіться, яка тема була найбільш обговорюваною в соціальних медіа 2017 року. Такого можна було б чекати від Північної Кореї, але не від Америки.

Це замкнене коло. Новинна цінність події визначається тим, як багато уваги на цю подію звертають медіа. Журналісти повідомляють про те, про що повідомляють усі інші, бо бояться бути звинуваченими у просуванні власних інтересів. Але те, що ви не просуваєте власні інтереси, не означає, що ви не служите інтересам когось іншого.

Що ж натомість? У De Correspondent ми практикуємо прозору суб’єктивність.

Ось як ми це пояснюємо: «Ми не вважаємо, що журналісти повинні вдавати нейтральність або неупередженість. Натомість наші кореспонденти розкриватимуть вам свої думки. Ми вважаємо, що чесно озвучувати свою позицію краще, ніж стверджувати, що не маєш жодної. Ми не є чиїмись людьми, не є прибічниками будь-якої партії, й ми вважаємо, що факти важливі. Але ми також знаємо, що факти потребують інтерпретації, аби мати значення. Тому наша мораль і картина світу визначають, якими будуть наші матеріали».

Виходячи з цього принципу, ми добираємо людей у команду. Ми не шукаємо людей «на внутрішню політику» чи «на сільське господарство». Ми зважаємо на те, чим переймаються ці журналісти та на чому глибоко знаються. Вони можуть обрати спеціалізацію, виходячи з власних інтересів та захоплень. Ця спеціалізація не завжди тематична.

Наприклад, наша кореспондентка Віра Малдер спеціалізується на упередженнях. Вона пише про шкідливі стереотипи, які люди мають одні про одних. Й пише не лише для того, щоб описати ці стереотипи, а й щоб їх долати.

Наш кореспондент, який спеціалізується на змінах клімату, пише про вплив глобального потепління, бо вважає його найбільшою проблемою сьогодення, яку необхідно розв’язувати.

Аби забезпечити прозорість, кожен кореспондент складає короткий і розгорнутий опис своєї місії. Це розповідь про те, що він планує робити й хоче досягти, працюючи в нашому виданні. Жодна з місій не зводиться до «писання новин», бо це не є місією, а лише інструментом.

Опис місії журналіста — це початок його історій, який дає читачам розуміння мети та напрямку, в якому він працює. Пояснює, чому ця людина вважає свою тему важливою, що вона сподівається з’ясувати, чим хоче ділитися з читачами.

В описі місії нашого кореспондента з приватності Морица Мартейна, наприклад, зазначено, що він вважає право людини на приватність одним із найбільш загрожених у наш час. Тож писатиме про найбільші загрози приватності та про те, як їм можна протистояти.

«99 відсотків новин присвячені найскромнішій меншині у світі: людським істотам, — ідеться в описі місії нашого кореспондента з нелюдського життя. — Але ви не зрозумієте нічого про світ, не знаючи про 99 відсотків життя — інші біологічні види. Моя місія — виправити цю несправедливість».

Передплатники De Correspondent можуть знайти опис місії на персональній сторінці кожного автора. Там також можна почитати про речі, які надихають автора: книжки, які він читає, фільми, які дивиться, імена людей, чиї думки та дії вважає важливими. А ще короткий опис матеріалу, над яким цей автор зараз працює. Наші автори ведуть публічні щоденники. Замість того, щоб приховувати свої дії від читачів до моменту, коли матеріал буде завершений, кореспонденти описують кожен етап своєї роботи — від початкової ідеї та переліку джерел до остаточного результату.

Ми робимо так, бо вважаємо журналістику постійним спілкуванням із читачами. Процесом, а не продуктом.

Тому кореспонденти мають проводити 30-40 відсотків свого робочого часу у взаємодії з читачами. Листування, діалоги в соціальних медіа, коментарі на сайті тощо. Розкриваючи деталі своєї роботи над матеріалами, журналісти дають читачам зрозуміти, як робиться наша журналістика. А ще заохочують передплатників ділитись знаннями й допомагати журналістам робити кращі матеріали.

А ще автори можуть змінити свою думку щодо теми, з якою працюють. Тоді вони пояснять читачам, як змінилась їхня думка й чому. Ось що ми називаємо об’єктивністю: змінювати свою думку під впливом фактів та розповідати про це людям, які стежать за нашою роботою. А не вдавати, що ми всю дорогу знали правду.

Все це з часом допоможе відновити зруйнований «журналістикою без позиції» довірчий зв’язок між журналістами та аудиторією.

Бо ви не можете побудувати довіру, просто даючи людям факти і пропонуючи самим вирішувати, що про все це думати. Дослідження свідчать: коли факти, які ви подаєте, не відповідають картині світу глядача/слухача/читача, він довірятиме вам менше.

Ви можете побудувати довіру, розкриваючи джерела знань про світ, у якому ми живемо. Долаючи дистанцію між «нами» й «ними». Відкрито говорячи про те, що захоплює, мотивує й хвилює вас. Дозволяючи читачам/слухачам/глядачам побачити, як ви працюєте, і зрозуміти, чому ця тема для вас важлива. І взагалі краще зрозуміти, хто ви є; що ви, зрештою, люди.

Оригінал: Why we want our journalists to take a stance at The Correspondent  —  and ask them to keep a public notebook

Переклав та адаптував Отар Довженко

 

''отсканируй
и помоги редакции

'''