Перейти до основного вмісту

Солідарні трибуни: як польські ультрас допомогли політикам демократію збудувати

Від агітації до реформації

Кілька місяців тому, 5 червня Польща відзначила 31-шу річницю перших де-факто демократичних виборів. Багато хто вважає настання «нового світанку» в політичній історії спадкоємиці Речі Посполитої заслугою виключно політиків, котрі формували на той момент ядро громадсько-політичного руху, який за деякий час оформився в повноцінну політичну партію «ПІС». Але був там ще дехто. Сила, котра була ладна у потрібний момент відгукнутися на прохання про допомогу, котре таки надійшло від соціуму. Вболівальники варшавської «Легії» та гданської «Лехії», перебуваючи в затінку упізнаваних лідерів-світлоносців, розчищали свободі шлях. Тож давайте сьогодні про них і поговоримо.

Маленька біографічна довідка: головний антагоніст згідно нашого історичного сюжету — Войцех Ярузельський (1923-2014) був сином репресованого «совєтами» військовослужбовця польської «Армії Народової». Цей факт вносить суттєву частку парадоксальності в усе те, що описуватиметься далі.

Борці за історичну пам’ять

Засновниками майбутнього столичного гранда польського футболу — «Легії» стали посполиті воїни. Залишивши позаду театри бойових дій Першої світової, армійці зібралися 1915-16 рр. закласти фундамент спортивного клубу із особливим ідеологічним підгрунтям. На військових відчутно вплинула генетична пам’ять про славетну вітчизняну минувшину. Відповідно новостворений спортивний колектив повинен був гарантувати масам не тільки менш-більш притомний на той час футбол (який, до слова проник на польські землі на рубежі XIX-XX століть завдяки німецьким та англійським підприємцям, зайнятим у сфері торгівлі), а й щосили просувати стійкі до впливу недоброзичливців думки про життєву необхідність якнайскоріше відродити славну монархію.

Задля успішної реалізації задуму кістяк керівного складу на світанку історії клубу було сформовано із вірнопідданих польської корони. У той час перші кроки у спортивному протоменеджменті робив тепер уже колишній генералітет. Гравцями ж судилося стати жменьці солдатів, позаяк справжніх професійних спортсменів узяти було ніде з двох причин: кадровий дефіцит на тлі початку нової, цього разу вже радянсько-польської війни, та банальна відсутність прийнятної кількості грошових коштів.

(За неперевіреною інформацією, окремі футбольні команди Англії вже наприкінці позаминулого століття могли собі дозволити запрошувати хороших гравців за символічну платню, суттєво підвищуючи таким чином рівень колективу). Незважаючи на всі перепони, клуб вдалося сяк-так привести до ладу. Більш того, уже в середині 1920-х — на початку 1930-х років минулого століття військово-спортивний клуб обріс першими уболівальниками. Ось тут починається насправді найцікавіше. Те, заради чого власне й писався цей текст.

Найперші фанати настільки сильно перейнялися ідеями державно-політичного змісту, запропонованими тогочасними керівниками команди і клубу загалом, що вірні прибічники «Легії» добровільно долучалися до просвітницької роботи. Перша нагода показати себе в цьому плані з кращого боку випала вже на початку 1950-х. Той ранній післявоєнний період став добою відновлення історичної пам’яті на локальному рівні.

Вболівальники першим ділом взялися оспівувати подвиги, які вчиняли загони так званих «Проклятих солдатів». Останні були кимось на кшталт польської інкарнації «УПА», запекло воюючи на два фронти: проти місцевих комуністів і відповідно проти поплічників Гітлера. З початком доби панування комуністів на території колишньої вільної польської держави, якими керував високопоставлений генерал Ярузельський, тема визвольної партизанської війни мало не одразу ж була табуйована. Попри таку категоричність правлячих кіл, фани прославляли звершення і жертовність відданих батьківщині вояків на стадіонах під час матчів, одночасно накопичуючи ресурси для увічнення героїзму партизанів у формі мармурового постаменту. Щоправда, як пише пан Коссаковський у своїй роботі «Ультрас: від комуністичних фан-клубів до соціального процесу», незабаром після зведення монумент було зруйновано польським комуністичним народним ополченням за наказом названого вище Ярузельського. Інцидент зі знесенням пам’ятника став переламним моментом. Відтоді «Легію» встигли одержавити і передати під опіку народної поліції, а з фанів шляхом ідеологічної роботи утворили мобільні агітгрупи.

На зламі: від агітаторів до ударної сили реформації

Ішов сьомий десяток минулого століття. Польські поліціянти, підкоряючись наказам згори, розсилали групи столичних ультра, перетворених на рупори режиму, периферійними територіями для того, щоби ті, керуючись принципом віялоподібного рекрутування, пропагували комуністичні ідеали на місцях, віддалених від центру, збільшуючи в такий простий спосіб кількість палких самовідданих послідовників всезагальної зрівнялівки. Варто окремо наголосити на корисності ультрас як глашатаїв режиму. Оскільки на момент початку 1970-х рух ультрас користувався повагою в широких колах населення і насамперед молодого населення. «Червоні директори» хотіли вдало скористатися цим фактом. Партійним босам важливо було створити безперервний цикли циркуляції свіжої крові мережею партосередків завбільшки з країну. Однак маленькі, проте самобутні й горді ультрас провінційних клубів не бажали так легко потрапляти до рук посланців польського «Великого Брата». Замість здатися на милість верхівки, вони масово віддавали перевагу підпільній протидержавній роботі, беручи приклад із ранніх спроб уярмлених тепер варшавських побратимів. Там-таки у підпіллі вперше починають звучати заклики створити організований широкий фронт опору. Вже ближче до середини 1970-х усією країною (окрім хіба центральних регіонів) шириться невдоволення, спричинене всеохопною економічною кризою, яка настала внаслідок кризи політичної 1968-го. У зв’язку з цим на початку 1980-х ультрас приймають рішення про масований вихід у відкрите поле боротьби проти стагнуючого, і від того ще більш руйнівного комуністичного режиму. Як орієнтир у своїх спробах спільно побороти осоружних комуністів вони обрали громадсько-політичний рух, що в той час перебував на початковій стадії становлення, під назвою «Солідарність».

''

 

Вперше про підтримку демократичної реформістської сили об’єднані групи ультрас заявили 1982-го, у час, коли тривав світовий футбольний форум (Кубок світу — 1982). До цього моменту опозиційність фанатів простежувалася виключно на локальному рівні без хоч якоїсь всезагальної консолідації. Про найбільш зухвалий вияв незгоди на місцях, який не поступався за розмахом цьому, ми ще поговоримо далі. Момент для винесення своєї позиції в публічну площину було обрано вкрай вдало. Поки тривав матч між збірними СРСР та Польщі, уболівальники поляків вивісили на трибунах банер з написом «Солідарність», цим самим відкрито засвідчивши людям, прихильним до Л.Валенси (засновник організації, а пізніше й один з ініціаторів перших прямих демократичних виборів у Польщі 1989 року) про свою лояльність. За два роки до того, 1980-го, трапилася сутичка між поки ще підконтрольними владі уболівальниками гданьської «Лехії», на боці яких виступали в тому числі й загони народної поліції, та прихильниками бунтівної «Легії». Підрозділи силовиків допомагали «лехіївцям» відштовхуючись від розпорядження В.Ярузельського про придушення безладів під час проведення масових спортивних змагань. Як пізніше зазначав у одній зі своїх робіт неодноразово згаданий Коссаковський, ця директива мала б стати превентивним засобом, спрямованим на стримування зростання неспокою в масах. Заради справедливості треба сказати, що міркування тодішньої польської влади були почасти правильними. Нерідко тими роками футбольні арени були справді джерелами бунтарства, експресивної антисистемної поведінки, себто місцями такого страхітливого радикального вільнодумства. Яскравим прикладом таких поведінкових реакцій в той відрізок часу став акт привселюдного приниження польського Генсека компартії Ярузельського на матчі одного із клубних євротурнірів поміж «Ювентусом» та «Лодзьом». Фани останніх зараховували себе до лав прибічників передвісників демократичних перетворень, що ними в підсумку стала «Солідарність» на чолі з Валенсою.

Тож вони вирішили раз і назавжди розставити всі крапки над «і», показавши на практиці своє ставлення до вищих чинів партії під безпосереднім керівництвом Ярузельського. Члени фан-руху розгорнули на трибунах стадіону величезне полотнище з м’яко кажучи ущипливим зверненням на адресу «винуватця торжества»: «Ти (вочевидь мався на увазі саме генерал-колаборант і за сумісництвом лідер країни) зрадив батьківщину! Горіти тобі в пеклі!» Об’єктиви телевізійників відразу ж спіймали цю частину арени, паралельно встигаючи транслювати на увесь світ обличчя Л.Валенси, що також був присутнім і невимовно радів такій неприхованій зневазі з боку простолюду до свого політичного супротивника. Решту матчу оператори поперемінно вихоплювали із загалу то постать опозиційного лідера, то ватагу відчайдушних ультрас. Ось тоді-то нарешті увесь світ дізнався про ситуацію в Польщі майже з перших вуст.

«Нульовий світанок»

Ярузельський був більше не в змозі витримати тиску обставин. Критична маса проблем була надто великою. Соціальна напруга під впливом відверто невтішної соціально-політичної та економічної ситуації досягла своїх пікових значень. Силові структури були неспроможні діяти ефективно проти щораз більшої кількості агресивно налаштованих футбольних фанатів, які стали свого роду залізним кулаком народного гніву. Виснажена політична система ставала некерованою. Врешті в комуністичної влади спрацював інстинкт самозбереження. Саме з міркувань особистої безпеки комуністи вимушені були піти на неприйнятний для них крок, сівши за стіл переговорів із Валенсою та його людьми. У результаті нетривалих перемовин було ухвалене колегіальне рішення про проведення позачергових парламентських виборів 5 червня 1989 року. За підсумками волевиявлення коммі зазнали нищівної поразки, поступившись практично всією владою у Сеймі (99 місць зі 100 за демократами). В подальшому ці події дали старт значним позитивним змінам як в економічному, так і в соціально-політичному вимірах життя держави. Пізніше, коли демократичні політики вже остаточно утвердилися у правах на політичну владу, указ про придушення «гіперактивності» вболівальників було скасовано. Так «Солідарність», яка згодом стала партією «ПіС», віддячила фанатській спільноті за допомогу у поваленні політичного ладу, що уособлював застій та деградацію країни. Відчуваючи вдячність за той більшою мірою популістський реверанс у свій бік, сьогодні ультрас різних клубів «Екстракляси» із великим задоволенням пристають на пропозиції від імені «ПіСу» вчиняти різного роду політично вмотивовані дії. Про одну з таких можемо прочитати у публікації, розміщеній в цій монографії(за авторством Р.Бенедіктера та Д.Войташина).

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...