Тужливі дні. Ворожий ДОТ і наш розрахунок протитанкової ракети

Ця замальовка заснована на реальних подіях, але не є документальним репортажем.

Над головою дуже неприємно, з коротким поштовхом повітря, свиснуло. Наступна, така ж коротка, зла черга збила мерзлий ґрунт на бруствері й ущент розлохматила і без того дірявий мішок із піском.

Худорлявий, із закопченим, і тому схожий на стару ікону, обличчям боєць на ім’я Андрій неголосно вилаявся.

– Дістав, сволота. Адже і не вгадаєш...

– Хто на зміні? — закінчив його напарник, міцний, кремезний, із круглим, усміхненим обличчям, чимось схожий на ведмедя, Володимир.

– Саме так. Як пощастить, то мовчить цілодобово, а то не дає голови підняти...

– Ну, ніби все. Йдемо на ПНП, доповімо.

Злагоджено клацнули автомати і два бійці, пригинаючись, пішли вузькою траншеєю.

Та сторона мовчала. На передовому спостережному пункті зумерив телефон.

Командир роти короткими і ємними виразами поцікавився тим, що відбувається. Якщо адаптувати питання до допустимих літературних фразеологізмів, воно звучало би приблизно так:

– Що за фігня, блін? Усі цілі?

У цьому короткому питанні все: і хвилювання за своїх бійців, і бажання прояснити ситуацію, і думки про можливу реакцію на неї.

Володя був лаконічним:

– Усе те ж і ті ж. ДОТ із посадки не дає спокою.

Ротний, хмикнувши, помовчав секунд двадцять, потім відповів:

– Чому не стріляли у відповідь?

– Так а сенс? — Володя знизав широкими плечима — Від автомата на такій дистанції нема толку, а ДШК у ремонті.

Те, що ДШК у ремонті, ротний знав. Знав і те, що проклятий ДОТ, обладнаний бойовиками під прикриттям чергового перемир’я, довго псував кров його попереднику і тепер не дає спокійно жити його роті.

Підходи до нього облаштовані грамотно, причому дуже грамотно. Часи, коли проти нас стояв усякий набрід, минули. Тепер на тому боці навчені, грамотні бійці. 4 роки війни не пройшли даремно ні для однієї зі сторін — навчилися воювати всі.

Дедалі більше все, що відбувається на передку, нагадувало картини часів столітньої давності — Першої світової війни де-небудь у Фландрії.

Зарилися в землю по обидва боки фронту підрозділи, час від часу розвідники здійснюють вилазки, відбуваються снайперські дуелі, нальоти артилерії та мінометів. Ані авіації, ані танків, ані лихих кавалерійських атак.

Позиційна або, інакше кажучи, окопна війна. Тужливі дні. Сирі, промерзлі окопи і такі ж бліндажі. Вітер, від якого на Донбасі не сховаєшся нікуди. Він видуває думки, тепло, холодить шкіру на обличчі, від нього холонуть пальці, замерзає метал кулеметів і автоматів.

Холод на передовій — такий самий ворог, як і той, що сидить на тій висотці або за тією посадкою. Від нього не сховаєшся в глибокій, обжитій і потоптаній траншеї. Від нього три порятунки: живий вогонь, теплий одяг і рух.

Командир роти Павло поклав телефон і вийшов на свіже повітря. Прислухався. Звуки навкруги знайомі, звичні і майже мирні — неживий, пластмасовий перестук голих гілок у посадці, удари сокири, неголосна розмова. До війни він був програмістом, улітку 2015-го призвали, після навчань на спекотному полігоні отримав під командування взвод. Удома на нього чекали батьки, молодша сестра, дружина і син.

Спочатку бійці, поглядаючи на високого, вузькоплечого, сором’язливого командира, намагалися баламутити, але характер у нього виявився навіть не залізний, а сталевий, а звичка вивіряти все до букви несподівано спрацювала в плюс — у взводі служать різні люди, від захоплених хлопчаків до заробітчан, які не знайшли себе у цивільному житті. Були й любителі чимало хильнути або «аватари».

З «аватарами» розлучилися нешвидко, але нещадно — мало кому до вподоби виконувати чужу роботу, тим паче за тих, хто безпробудно пиячить. Осінь 2015-го видалася відносно спокійною, взвод відвоював без утрат. Коли ротний пішов до академії, на його місце чекали одного з кадрових офіцерів, але комбат вирішив довірити роту Павлу, і не помилився.

Сутеніло. Нічна зміна готова, все йшло, як уже не раз і не два — розказано, доведено до відома, всі інструктажі проведені, але Павло вимагав дотримання бойового статуту, повторюючи дещо дивний серед уселенського бруду латинський вираз «Повторення — мати навчання».

– Повторюю. Вогонь відкривати тільки у відповідь, патрони даремно не витрачати. Судячи з усього, на тому боці особливо завзяті, тому дивитися в обидва — можливі спроби прориву ДРГ або виходи розвідників. Запитання?

Запитань нема.

Павло любив ці моменти, незважаючи на те, що щоразу, коли відправляв бійців на «нуль», усередині щось стискалося. Він знав їх усіх: і офіцерів, і сержантів, і солдатів своєї некомплектної роти. Він знав кожен камінь на «передку» і кожну позицію, знав усі картки вогню і все орієнтири, вбираючи їх у свою треновану пам’ять і розкладаючи їх, як математик, на числа — відстаней, кутів, поправок, рівнів, перепадів висот.

Він знав, що на його рівні, на рівні роти, зникає солдат як людина — він стає частиною ротної позиції, перетворюючись на функцію військової потужності роти. Кулемет, гранатомет, автомат — і на ранг вищому командиру вже неважливі такі дрібниці, як колір очей солдата, як він змінюється і стає вправнішим бійцем, дружина, маленька дочка, настрій, улюблений артист та інші людські якості.

Пискнула рація — комбат.

– Ну як?

– 4-5-0.

– Добро!

Стемніло. Павло стояв поруч із бліндажем, курив, дивився на засніжене поле, вдихаючи запахи цигаркового диму, поту, сирого одягу, мерзлої землі, готової їжі, дизельного вихлопу, і думав, що робити з цим дотом.

Найточніше визначення — «за*бав».

До нього вже не раз намагалися дістатися розвідники, але їх обстрілювали, і вони відходили — один раз просто тихо і повільно, а другий — несучи важко пораненого бійця.

Мінометами роздовбати цю суку не вийшло, та й не можна — «Мінські», хай їм грець, угоди.

Павло прислухався. Долітали рідкісні постріли і короткі, обережні черги. Бухкаючого, немов кашель курця, звуку мінометних розривів теж не чути. Потім зліва долинуло кілька квапливих автоматних черг і басовито, розмірено вдарив кулемет. Стало тихо.

Андрій і Володимир, змінившись, повернулися на ХОП — хатній опорний пункт, як жартівливо називали за аналогією з ВОПами — взводними опорниками і РОПами — ротними опорниками — місце, де бійці жили.

Хат таких — міцних, але покинутих — на Донбасі чимало. Будували їх у 1960–1970-і роки, обживали потім поколіннями, а з приходом «русского мира» життя в цих місцях пішло шкереберть. І тепер поруч із домашньої грубкою стояли армійські термоси, замість хазяйських ліжок — збиті з дощок нари, по всій підлозі зміїлися шнури подовжувачів і зарядок, блимали рації — заряджаються.

По кутах і поміж ліжок під стінкою громадилися бронежилети, каски, розвантажувальні системи, автомати, кулемети, ящики патронів, гранати, на вбитих у стіни гачках висіли вологі піксельні куртки, фліски, підбушлатники та інший військовий одяг.

У будинку тепло, і замерзлі пальці знайомо поколювали, відходячи.

– Чим пригощаєш, годувальник? — Андрій, що до війни змінив десяток професій (від учителя до сторожа на якомусь складі) з однієї, але важливої ​​причини — за звичкою проводити час у компанії любителів етаноловмісних продуктів, пити кинув, але звичку висловлюватися високим штилем не залишив.

Володя до цих питань підходив простіше — потягнувши носом, безпомилково визначив:

– М’ясо з картоплею? Давай!

Чергував по кухні сьогодні Максим, молодий чорнобривий хлопчина, який нещодавно повернувся з госпіталю — мехвод БМП. Він був поранений іще влітку, під час запеклого бою за один з опорників, коли бойовикам захотілося поліпшити життя і зіпхнути з позиції наших кулеметників. Бій тривав довго, з артилерією і виходом БМП; бойовики лізли, незважаючи на втрати, але свого не досягли. Там же Максима і поранили осколками міни, довго лікувався і ось знову повернувся до строю.

– Вас до себе комвзводу кликав...

Андрій лише знизав плечима:

– Тим паче, друже мій. Поспішайте, щоб ми скуштували результат вашого куховаріння, перш ніж станемо перед очі командира.

Стукнули вхідні двері, відчинилися внутрішні — і на порозі виник командир взводу.

– Слава Україні!

– Героям слава! Пане лейтенант, за час вашого...

Однак лейтенант був похмурий і злий.

– Вільно. Ти і ти — давайте детально, звідки по вас працювали? З чого? Усе той же ДОТ?

Зрозумівши, що жартів не буде, Андрій і Володя почали розповідати:

– Потрапили під обстріл під час обходу позиції. Там бруствер снігом присипало, ось на його тлі голови і майнули. Вгледів, сволота, і сипнув — добре, що промазав.

– Відповіли?

– Ні, немає сенсу.

– Знаю, що без толку. Знаю, — взводний, зовсім хлопчисько, випускник Львівської сухопутки цього року, по-юнацькому гнучкий, старанно зводив брови і підтискав пухкі губи.

– Гаразд, відпочивайте. А траншею — поглибити!

Ніч пройшла тихо. Ранкову тишу зазвичай порушує вищання бензопил і стукіт сокир — бійці обробляють дрова. Їх на «нуль» привозять у передранковій темряві, скидають разом із їжею і боєприпасами.

Командир роти після обов’язкової чашки ранкової кави із цигаркою викликав до себе командира взводу.

Розмова вийшла короткий.

– Як та падла?

– Як завжди, заважає.

– Поїхали до штабу. Комбат чекає.

Ротний джип, подарований колись волонтерами, не раз і не два перефарбований і тричі пробитий осколками, завівся відразу. Під лобовим склом хитнулася лялька-мотанка, подарована тими ж волонтерами з наказом берегти її більше за джип. Чи то лялька зачарована, чи так щастило, але джип був живий, і його пасажирів жодного разу не поранили і не вбили.

У комбата накурено, пахло кавою і збройовим мастилом.

За столом сиділи два незнайомі офіцери.

– Знайомтеся, це протитанкісти-ракетники. ПТУРисти, іншими словами. Кава?

– Ліпше чай, — відповів за двох Павло.

Розмову почав комбат.

– Ось на його ділянці і закопалася ця бл*дь. Чи зможете копирснути?

Один із ПТУРистів, смаглявий, кароокий брюнет, тільки головою кивнув:

– Так, звичайно, без питань!

– Не квапся, — осадив його другий. — Розповідайте докладніше.

Павло коротко торкнувся карти:

– Тут він і закопався. Тримає під прицілом мої позиції тут і тут, — олівець знову легко торкнувся карти. — Амбразуру закривають, піднімають тільки, коли ведуть вогонь. Так її майже не видно. Сам ДОТ замаскований на совість. Детальніше нехай розповість взводний.

Обговорення не зволікали. Усе зрозуміло.

День пройшов тихо. Надвечір захмарило, пішов сніг — дрібний і колючий.

Під його прикриттям на «нуль» вийшла група із ПТКР.

Металево клацнув станок, сталеві опори взяли вагу контейнера з ракетою.

Оператор ПТКР, зовсім молодий солдат, прийшов до ЗСУ за контрактом недавно. У бою ще не бував. Після навчання на полігоні, де він вразив мішень із першого пострілу, його забрав до себе командир підрозділу, що воює з літа 2014 року.

І зараз вони удвох чаклували над приладами наведення.

Долітали звуки стрілянини, десь ударив, хитнувши повітря, мінометний розрив.

Проте це не ті звуки, заради яких вони тут. Вони чекали. Ніч минула тихо.

ДОТ мовчав, ніби відчував, що його час настав.

– Подражнити його? — запитав хтось із бійців.

– Ризиковано. Утім, давай.

У сірій імлі майнули спалахи вогню і через довгі секунди долетіли звуки кулеметної черги.

І тут же до відкритої щілини амбразури зірвалася гостроноса, зла ракета.

Дуже швидко вогник двигуна став ледве помітною яскравою точкою, а потім на місці доту піднявся густий «кущ» розриву.

– Бінго!

Дим ішов, ширився, щось глухо, з викидом полум’я рвонуло, потім іще.

Там, де щойно сиділи бойовики, розгорявся вогонь. У нашому окопі панувала тиша. Солдати й офіцери мовчки, без посмішок і сміху, дивилися на дим.

Зазумерив телефон:

– Молодці! Вони там панікують — не можуть своїх «двохсотих» і «трьохсотих» порахувати.

Оператор ПТКР закурив.

– Ну що? Все? Тепер тут тихо стане.

Тривав черговий день війни.