Перейти до основного вмісту

​​​​​​​Угорщина vs європейські цінності

Сучасна політика Угорщини часто може здатися проросійською. Але чи насправді це так?

Агресивна політика Угорщини щодо України вже не перший рік стає перепоною на шляху нашої країни до тіснішої співпраці з Північноатлантичним альянсом. Не останню роль у цьому відіграє особистість прем'єра Віктора Орбана та його найближчого соратника — міністра закордонних справ Петера Сійярто. Їхні заяви та дії шкодять як українсько-угорським відносинам, так і ЄС у цілому. Втім чи насправді вони є симпатиками Володимира Путіна, як про це говорять?

«Ліберальна демократія не може лишатися глобально конкурентоспроможною. Сьогодні найчастіше міркують про те, аби спробувати зрозуміти, як системи, що не є західними, не є ліберальними, не є ліберальними демократіями і, можливо, не є демократіями взагалі, все ж можуть зробити свої нації успішними».

І далі: «Ми змушені відкинути ліберальні методи та принципи організації суспільства, а також ліберальний шлях осмислення світу»1.

Це слова Віктора Орбана, прем’єр-міністра Угорщини, які він адресував угорській меншині в Румунії 2014 року. У них, по суті, закладена квінтесенція його парадигми політичного мислення.

Один із найактивніших прихильників демократичного шляху Угорщини після розпаду комуністичного блоку в Центрально-Східній Європі нині будує загорожі від «мігрантів» на кордоні із Сербією, веде підкилимну боротьбу проти будь-якої форми громадянського активізму, оголошує Сороса «ворогом номер один», зосереджує у своїх руках провідні угорські ЗМІ.

У країні, яка є членом ЄС і НАТО, на офіційному сайті зовнішньополітичного відомства міністра закордонних справ Люксембургу називають «екстремістом» та «ідіотом», нелегальна видача паспортів громадянам інших країн є чи не офіційною державною політикою, а перша особа надає політичний притулок македонському прем’єр-міністру, якого підозрюють у корупції, та публічно захоплюється Владіміром Путіним як політиком, що виконує свої обіцянки. А останні парламентські вибори в квітні цього року, де керівна партія «Фідес» здобула понад 40% голосів виборців — і майже дві третини місць у законодавчому органі країни – свідчать про те, що така політика знаходить відгук у серцях угорців.

Сюди ще можна додати постійні загострення відносин з Україною під приводом порушення прав угорської національної меншини в нашій країні — то через «скандальний» новий закон про освіту, то через нелегальну видачу угорських паспортів в українському консульстві, то через блокування засідання Комісії Україна – НАТО.

Здавалося б, таке неможливо уявити в країні-члені Європейського Союзу. Проте, як не дивно, політичний проект Орбана виявився цілком життєздатним та спроможним — і, що найважливіше, засвідчив, як, по суті, риторика правопопулістського спектра може поєднуватися з політичним прагматизмом.

Орбаніада

Говорячи про внутрішню та зовнішню політику Угорщини, аналітики недарма звертають увагу передусім на особистість Віктора Орбана — її незмінного прем’єр-міністра з 2010 року. Адже вона стала фактично вираженням його власного світогляду і бачення сучасного світового порядку. Тож є сенс ознайомитися із життєвим шляхом цього одіозного політика.

Майбутній угорський лідер народився 31 травня 1963 року в Секешфехерварі, невеликому провінційному містечку на південний схід від Угорщини, де і провів своє дитинство. 1987 року завершує юридичну освіту в Будапештському університеті, а роком по тому, за іронією долі, отримує запрошення працювати науковим співробітником у дослідницькій групі Центрально-Східної Європи, яку фінансує… фундація Джорджа Сороса. Ще через рік, 1989-го, ця ж фундація виділяє йому стипендію для вивчення політичної філософії в Оксфордському університеті2.

У віці 24 років Орбан стає співзасновником молодіжного протестного руху під назвою «Федерація молодих демократів», або скорочено «Фідес». На його агітаційних плакатах було зображено відоме фото Брєжнєва й Хонекера, що цілуються, навпроти молодої закоханої пари з гаслом «Зроби свій вибір»3.

Популярність Орбан здобуває після виголошення своєї знаменитої промови на перепохованні колишнього прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя, який очолив революційні події 1956 року в країні, закликавши до вільних виборів та виведення всіх радянських військ з Угорщини (що й сталося ще до кінця 1991 року). Уперше до парламенту він потрапляє 1990 року як член партії «Фідес», яку очолюватиме через три роки. Утім, партія тоді не має значної електоральної підтримки і на наступних виборах зазнає поразки4.

В умовах непопулярності лівої ідеології як такої, що асоціювалася в угорців із комуністичним минулим, Віктор Орбан зміщує політичну орієнтацію «Фідеса», об’єднуючись із правоцентристськими групами. Обрана стратегія приносить свої дивіденди: на виборах 1998 року партія здобуває 44% голосів і формує коаліційний уряд на чолі із 35-річним Віктором Орбаном — наймолодшим главою уряду в історії Угорщини5.

Правління «Фідеса» мало певні позитивні наслідки, передусім економічні — це зниження рівня інфляції та дефіциту бюджету і забезпечення стабільного економічного зростання завдяки політиці зниження податків та соціальних внесків. Водночас Орбан проводив курс на більш активну діяльність Угорщини в питаннях Європейського Союзу; саме за його прем’єрства, 1999 року, країна вступила до Організації Північноатлантичного договору.

Внутрішньополітичні зміни, утім, із плином часу виявилися набагато вагомішими. Пропагуючи німецьку модель державного управління, Орбан здійснює докорінне реформування апарату влади, значно посилюючи роль канцелярії прем’єр-міністра та уряду і послаблюючи вплив парламенту. Опозиційні сили критично сприймають ці ініціативи, небезпідставно вважаючи їх передвісниками авторитаризму6.

Після того, як 2002 року «Фідес» програє парламентські вибори Угорській соціалістичній партії, Орбан іде з посади прем’єр-міністра в опозицію. Друга поспіль поразка «молодих демократів» у 2006 році спричинила до закликів про його відставку, але політичний скандал, який вибухнув навколо «соціалістів» (вони збрехали про стан угорської економіки, щоб отримати більше голосів на виборах), рятує репутацію Орбана7. Його риторика починає набувати дедалі більшого етнонаціоналістичного забарвлення, що викликає занепокоєння в сусідніх державах, де проживає значна кількість угорців — у тому числі Словаччини, конфлікт із якою в Угорщини триватиме аж до 2014-го.

На тлі руйнівної економічної кризи у квітні 2010 року «Фідес» здобуває переконливу більшість голосів, і Орбан повертається в крісло прем’єр-міністра. А успішна економічна політика та поступове зростання добробуту населення забезпечили другу поспіль перемогу «Фідеса» на парламентських виборах у 2014 році8.

Слід відзначити, яким чином світоглядні зміни Віктора Орбана позначилися й на його політичній діяльності. Так, він ініціює перейменування країни з Угорської Республіки на просто Угорщина. Перейменування мало на меті включити в окіл угорської спільноти не лише населення країни, а й усіх угорців, що живуть за її межами. Власне, політика підтримки угорських національних меншин за кордоном зафіксована в Конституції країни.

Орбану вдається капіталізуватися й на так званому «тріанонському синдромі»: 4 червня було проголошено Днем національної єдності. 4 червня 1920 року між Угорщиною та країнами Антанти було укладено Тріанонський мирний договір, який закріпив поразку країни в Першій світовій війні на боці Центральних держав і, головне, фіналізував передачу частини угорських територій сусіднім Румунії, Сербії та Словаччині.

Парламентська більшість дозволяє фактично безперешкодно на початку 2012 року ухвалити нову редакцію Основного закону країни, де віднині закріплено консервативні моральні та релігійні погляди. Прийняття нової Конституції викликало протести як у межах країни, так і зовні; не менш різкими були й оцінки інших законодавчих ініціатив парламенту та уряду, як-от судова реформа, яка, на думку експертів Ради Європи, призвела до зменшення рівня незалежності судової гілки влади.

Годі й говорити, що в цих діях Віктора Орбана простежується очевидна схожість із діями президента Російської Федерації у власній країні. А з урахуванням того, що той публічно схвально відгукувався про Путіна, часом навіть заявляючи про необхідність переглянути санкційний режим ЄС проти Росії, в багатьох оглядачів з’являються підстави говорити про проросійськість угорського прем’єра.

Ба більше, окрему віху в зовнішній політиці Угорщини становить напруженість у відносинах із Україною. Варто згадати, що з початком агресивних подій Росії в Україні Орбан зробив низку гучних заяв, якими підтримав окупацію Криму та заговорив про необхідність надання статусу автономії угорцям на Закарпатті9. А відносно нещодавно у своїй промові в румунському місті Беїле-Тушнад прем’єр-міністр Угорщини висловив власну оцінку майбутнього України, яка на подив збігається з російською, знову натякнув на необхідність скасувати санкції проти Росії та заявив, що наша держава через певний час залишиться в зоні впливу РФ10.

Логічні зміни

Як не дивно, але такі карколомні світоглядні зміни Орбана — від борця з комуністичним режимом і поборника демократичних змін до ультраправого консерватора з авторитарними нахилами — мало дивують як тих, хто його добре знає, так і його самого.

«Я на двадцять п’ять років старший. Тепер у мене п’ятеро дітей. Було б необачно не змінити власних поглядів і поведінки», — говорить Орбан в інтерв’ю виданню Politico. Згадаймо наведені на початку його слова, де він наголошує, що «значення лібералізму змінилося» як в Угорщині, так і в усьому світі, а взірцями для розвитку власної країни називає Росію, Туреччину, Сінгапур, Індію та Китай11.

Такі погляди знаходять відображення і в стилі політики Угорщини на міжнародній арені. Попри показову конфліктність, переслідування примарних ворогів та хаотичність, вона переслідує чіткий прагматичний розрахунок — як свого часу відхилення «вправо» дало змогу «Фідесу» пройти до парламенту. Основна теза зовнішньополітичної концепції Орбана лунає на його зустрічі із главами дипломатичних представництв країни в березні 2015 року: дипломатія Угорщини повинна стати сміливішою та рішучішою у відстоюванні національних інтересів, відверто заявляти про власні прагнення та цілі, а також наполегливіше їх домагатися та відстоювати12.

На практиці це означає використання ультиматумів, шантаж та створення конфліктних ситуацій. Однак за ними, як не дивно, завжди стоїть певна прагматична мета. Наприклад, блокування Угорщиною засідання Комісії Україна – НАТО, як не дивно, мало чітку мету налагодити діалог із Вашингтоном як ключовим гравцем Північноатлантичного альянсу. Так було створено привід для діалогу спершу на рівні зовнішньополітичних відомств, а потім і між Орбаном і Трампом особисто13.

А ось, приміром, атаки на Джорджа Сороса, в тому числі заборона діяльності фінансованого ним Центральноєвропейського університету, різка критика ЄС та його політики щодо біженців спрямовані на внутрішню аудиторію, якій таким чином показують, що насправді угорська влада своїми діями захищає населення від зовнішніх загроз — до речі, ще один типовий популістський прийом.

Нічого особистого

Тож чи означає це, що політика Угорщини проросійська? Радше навпаки. У діях Орбана присутній чіткий розрахунок на отримання ситуативних переваг, і при цьому він використовуватиме будь-яку можливість для зміцнення власних позицій — у тому числі й діалог із Кремлем.

РФ цікавить Угорщину передусім як основний постачальник енергоносіїв та головний торговельний партнер за межами ЄС. А російський політичний проект не пропонує їй вигіднішої чи привабливішої альтернативи через як суто геополітичні, так і історичні обставини. Тому в офіційних заявах Угорщини часто спостерігається своєрідне маневрування: так, коментар її зовнішньополітичного відомства щодо відкритої агресії Росії в Азовському морі не містить ані згадок про РФ, ані закликів про звільнення взятих у полон українських моряків. При цьому особисто Орбан заявляє, що в Угорщині нині «проукраїнський уряд», який підтримує Україну в цьому конфлікті14.

Показова «нелінійність» угорської дипломатії водночас супроводжується цілком реальними проукраїнськими діями, щонайменше — офіційним невизнанням окупації Криму Російською Федерацією та послідовним голосуванням за пакет санкцій Європейського Союзу проти Росії вже протягом чотирьох років (хай вони й перемежовуються закликами до діалогу та заявами про «контрпродуктивність» санкційних заходів).

При цьому заперечувати факт напружених відносин між Будапештом і Брюсселем не варто — Європейський парламент уже запустив процедуру можливого тимчасового позбавлення Угорщини права голосу в ЄС через неодноразові порушення нею стандартів спільноти15. І хоча угорські лідери будь-які звинувачення бравурно відкидають, видається, що економічні аргументи стануть для них достатньо дієвими, а підстав говорити про вихід Угорщини з Євросоюзу як таких поки що немає.


6 Дмитрий Козлов. «Друзья» Путина. Мифы и реальность. — Центр исследований армии, конверсии и разоружения, 2016. — С. 11.

9 Дмитрий Козлов. «Друзья» Путина. Мифы и реальность. — Центр исследований армии, конверсии и разоружения, 2016. — С. 13.

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...