«Український міф». Як не пасти задніх в інформаційній війні

Стало відомо, що в Білорусі готують новий курс історії, який відрізнятиметься білоруськоцентричним підходом.

Ця, здавалося б, незначна новина насправді свідчить про низку важливих моментів. По-перше, це означає, що Білорусь як держава все ж протистоїть неприхованим зазіханням Росії і робить це витонченими методами, змагаючись за людські уми. По-друге, змінюється становище в ідеологічному полі Східної Європи.

Річ у тім, що в наші дні здатність держави вибудовувати власний інформаційний простір напряму позв’язана як із позиціями на міжнародній арені, так і з внутрішньою стабільністю. Головним інструментом у цьому процесі стає національний міф.

Національний міф — це своєрідний бренд країни. Він складається з історії, культури, менталітету і навіть побутових особливостей; об’єднує минуле та сучасність із баченням майбутнього. Будучи грамотно побудованим із цих елементів, міф дозволяє громадянам віднайти власну ідентичність; для держави він слугує не лише візитівкою, а й заявою про власну спадковість, а відтак і про власні інтереси. Наприклад, національний міф Польщі про Річ Посполиту та кордони «від моря до моря» дозволяє тамтешнім політичним силам загравати з претензіями на українські території.

Не дивно, що між такими міфами відбувається боротьба, часто — негласна. Слабші з них можуть не лише поступитись позиціями сусіднім, а й зашкодити власній державі. Так, після Революції гідності робота з патріотичного виховання, особливо серед молоді, велася без належної системи, і, що важливіше, без надійного підгрунтя. Виявилось, що значна частина населення була неготова відгукнутися на заклики любити Україну, у декого це навіть породило скептичне ставлення до самого українства. Адже Україна була для них абстрактним територіальним поняттям, ніяк не пов’язаним з ними особисто. Ось так далася взнаки російська і зокрема радянська «гра вдовгу»: привласнення нашої історії, знищення сімейної пам’яті як явища, нав’язування «шароварщини».

Зараз, коли інформаційна війна переживає апогей, постає питання, як же протистояти російській пропагандистській машині. Як можна протиставити щось гідне, маючи обмежені ресурси?  Відповідь така сама, як і у випадку з прямою збройною агресією.

Чимдалі частіше говорять про мілітаризацію суспільства, посилення ролі територіальної оборони, створення народу-армії. В ідеологічній боротьбі методи можуть бути аналогічними. Якщо у ворога міфотворчістю та інформаційними операціями займається окрема каста фахівців, контрольованих урядом, в Україні ініціативу мають перейняти громадяни.

Створення локальних міфологем на рівні регіонів, міст і навіть вулиць дозволить перетворити державу з чогось далекого і малозрозумілого на цілком конкретні, близькі серцю поняття та елементи. Якщо громадянин наповнює незалежність батьківщини своїми конкретними смислами та асоціаціями, вона перетворюється для нього на реальну цінність. Загальнонаціональний міф, підкріплений локальними складовими, перемогти надзвичайно складно.

Наразі серед країн Східної Європи вітчизняний інформаційний простір займає чи не останні позиції. На відміну від сусідів, Україна відмовляється від елементу реваншизму, в позитивному сенсі цього поняття, присутнього у розвинених держав як засіб стримування імовірної агресії на ідеологічному рівні. Непродумане позиціонування держави несе загрозу безпеці, а тому постає необхідність не лише протидіяти ворожим гібридним атакам, а й вибудувати власну фортецю в людській свідомості.

У новій програмі з історії білоруси мають намір знайти компроміс між критичною масою громадян, що досі відчувають ностальгію за радянським минулим, та націоналістичною опозицією, що має доволі великий вплив попри власну нечисленність. Це серйозний крок до консолідації сусідів, а також важливий урок для нас із вами.