Вбити в собі темну сутність комунізму

Згідно з дослідженням Pew Research, українці є найбільшими в Європі песимістами щодо свого фінансового становища, але водночас — найбільшими оптимістами щодо фінансового благополуччя дітей.

Ми й справді доволі бідна країна, і власне матеріальне становище непокоїть нас чи не найбільше. Це не можна вважати моральною хибою, адже навіть якщо припустити, що багатство не є найголовнішим для більшості людей, — як вони мусять про це дізнатися, якщо ніколи не були заможними?

Але щоб здобути благополуччя (зокрема й фінансове), потрібно вбити в собі цю темну комуністичну сутність, убезпечити від неї нащадків.

Ми нарешті розпрощалися з позитивним амплуа Сталіна, але все ще вважаємо Карла Маркса світилом класичної економічної школи, а ринкову економіку порівнюємо з плановою. Ми ставимо справедливу судову систему нашим першим пріоритетом, але залюбки готові посадити всіх, хто нам не подобається. Ми прагнемо свободи, але хочемо, щоб держава няньчилася з нами і вирішувала наші проблеми. Ми хочемо бути багатими, але ненавидимо тих, хто ними вже став.

Ці та безліч інших внутрішніх парадоксів, як і брак елементарної освіченості, економічної раціональності та здорового глузду, — заважають нам встановлювати істинні зв’язки між причинами та наслідками наших невдач та успіхів.

Ми не помічаємо очевидних переваг ринку, хоча користуємося ними щодня. Чому американці прилітають лікувати зуби до України? Тому що ледь не на кожній українській вулиці можна побачити кілька стоматологічних кабінетів, які конкурують між собою. Це можна сказати і про ресторанний бізнес, ринок телекомунікацій, банки, послуги доставки. В усі ці сфери держава ще не встигла повноцінно втрутитися, дозволивши їм розвиватися самостійно.

Ми скаржимося на корупцію, підміняючи причину наслідком. Хабар — це лише платіжний засіб для купівлі нелегальних товарів чи послуг на ринку, що контролюється державою. Часто ці заборонені речі не такі вже й страшні, щоб бути забороненими, або ж просто створені штучно внаслідок надмірних регуляцій.

Прийшовши до влади, керманичі держави сідають на голку податкових надходжень: не можна знижувати податки, бо не вистачить грошей на виплату пенсій тощо. Цей абстинентний синдром треба долати, і не просто зменшенням податкових ставок, а і скасуванням тяганини для бізнесу, мінімізацією державних витрат, приватизацією, відходом від протекціонізму, а зрештою і регресивним оподаткуванням, яке б сприяло виведенню економіки з тіні.

Кому потрібні півтисячі державних підприємств із випуску та реалізації дипломів про освіту, які в нас прийнято називати університетами? Чому держава вважає алкогольні напої вдвічі необхіднішими для українців за автомобілі? Чи мусить поліція переслідувати тих, хто надає еротичні послуги через інтернет? Подібні запитання можна ставити від сутінків до світанку.

Свобода як цінність

На відміну від української Конституції, державний гімн значно краще відображає наші внутрішні прагнення. Незважаючи на вкорінену 70-річною тиранією скутість, що, на жаль, властива й моїм одноліткам, які в СРСР ніколи не жили, — ми здатні відстоювати свою свободу, навіть поклавши за неї «душу й тіло».

То чому б не зробити національною ідеєю чи не єдине, що нас однозначно об'єднує? Свободу важко здобути та легко втратити, причому часто позбуваються свободи цілком добровільно, тікаючи так від страху відповідальності за себе і свої вчинки, або ж вважаючи обмеження свободи необхідним для благополуччя суспільства. Складно не піддатися спокусі віддати шматочок свободи в обмін на мінімізацію флуктуацій у своєму житті, до чого постійно спонукають софісти навколо.

Але не менш складно прийняти свободу всіх оточуючих, відмовившись від монополії на правильність власних поглядів, або й навіть поглядів більшості. Лише приблизно третина українців вважає існування вільних опозиційних партій важливим.

Політично ми занадто молода нація, щоб говорити про конкретні культурні особливості. Ми можемо запозичити найкращі практики Заходу, уже імплементовані нашими сусідами, які теж пережили окупацію кровожерливою імперією, чий мутований ревенант знову не дає спокою всьому світу, а найбільше — нам.

Стати європейським острівцем свободи, вільним від бюрократії та відкритим до ідей (якщо завгодно — європейською Америкою), — амбітна, але досяжна для нас ціль, якщо ми врешті анігілюємо цю темну радянську сутність усередині себе.