Війна «третьої хвилі» Елвіна Тоффлера: хто, як і чим буде воювати в майбутньому (на думку автора «Футурошоку»)?

Останнім десятиліттями все більш поширеними стають різноманітні футурологічні дослідження та прогностичні практики. Звичайно, досить відомими вони були й раніше, але останніми роками «роздуми про майбутнє» стали популярними й серед широких верств населення. Не оминув цей тренд і воєнну сферу. Кажуть, що генерали готуються до минулих воєн. Розповсюдженість цього переконання є достатньою підставою, як мінімум, у ньому засумніватись.

Одну зі спроб осмислити війну майбутнього зробив Елвін Тоффлер (1928–2016) — американський мислитель, відомий своїми працями «Шок майбутнього» і «Третя хвиля». Інтелектуальні пошуки у воєнній царині він здійснював з огляду на логіку розвитку своєї концепції «третьої хвилі», а їх результати виклав у праці «Війна й антивійна» (1995). Загалом концепція Тоффлера полягає в тому, що першою хвилею була поява аграрної цивілізації, друга хвиля — це результат індустріальної революції, а «третя хвиля» знаменує становлення інформаційного суспільства. Про його футурологічну розвідку на полях битв майбутнього ми сьогодні і поговоримо.

На думку Е. Тоффлера, визначальною ознакою воєн майбутнього буде те, що вони виникатимуть між спільнотами різних хвиль. І саме приналежність їх до різних хвиль і обумовить особливості таких конфліктів. Тут простежуються деякі паралелі з теорією С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій. Також Е. Тоффлер припускає, що якщо армії провідних країн світу з усіх сил намагаються відповідати найпередовішим реаліям сучасності, то так звані «миротворці» зациклені на застарілих методах. Слід зазначити, що саму появу війни як такої автор пов’язує з так званою «першою хвилею» — сільськогосподарською революцією та появою держав. Запропоноване Е. Тоффлером відмежування насильства від війни видається дещо неоднозначним: з одного боку, цілком слушною є вказівка на організований характер війни; однак ототожнення війни саме з протистояння держав недостатньо обґрунтоване: по-перше, перехід від додержавного до державного існування, якщо він і був, залишається малозрозумілим; по-друге, така теза дещо суперечить загальній концепції автора, відповідно до якої війни (зокрема, майбутні) можуть іти не тільки між державами.

Елвін Тоффлер, намагаючись дослідити зміни, що відбуваються у сфері ведення воєн, застосовує таку методологію: він проводить паралелі між змінами в економіці та намагається виявити аналогічні процеси у воєнній справі. І обґрунтованість такого підходу викликає питання, тому що політика й економіка мають різну, здебільшого протилежну логіку. Підтвердженням цього є ті помилки, яких припускався Дональд Трамп на посаді президента США.

Тоффлер вказує на відхід від масовості в економіці та намагається знайти паралелі у сфері ведення бойових дій. Це має декілька проявів. По-перше, в багатьох країнах відбувався перехід від дивізійної до бригадної структури сухопутних військ. По-друге, значною мірою зросло значення невеликих, достатньо автономних високопідготовлених підрозділів швидкого реагування (російський прогностик Сергій Переслєгін також вказує на цей тренд у воєнній сфері і проводить аналогію з європейськими досить малочисельними, але відмінно навченими лицарями часів Середньовіччя). Інша тенденція, на яку вказує Е. Тоффлер, — це урізноманітнення виконуваних функцій та поява нових спеціальностей, які, зокрема, потребують високої кваліфікації. У війську такими спеціальностями є оператори високоточної зброї, безпілотних літальних апаратів, спеціалісти із засобів радіоелектронної протидії та інші.

Досліджуючи останні зміни у військовій сфері, Е. Тоффлер вказує на те, що дедалі більш поширеним стає використання так званої «несмертельної зброї». Причинами актуалізації несмертельної зброї є, по-перше, прагнення скоротити кількість жертв у конфліктах; по-друге, урізноманітнення та ускладнення конфліктів, яке проявляється, зокрема, в появі у військових операціях елементів операцій поліцейських. Із цього приводу необхідно зазначити, що подальший досвід ведення воєн не підтвердив припущень автора: цивілізовані країни (США) якщо і намагаються зменшити кількість жертв, то роблять це шляхом підвищення точності летального озброєння або ускладнення процедури його застосування. А нецивілізовані (Росія) на кількість жертв не зважають.

Необхідно зазначити, що як подальший після написання книжки досвід, так і більш докладне вивчення історії, а також розуміння інших галузей знання дає підстави говорити про хибність деяких висновків Е. Тоффлера.

Автор хибно вважає, що етнічні та племінні конфлікти, сепаратистські рухи, громадянські війни і повстання — кривавий шлях завтрашнього дня; період, у який входить людство. Насправді, ці явища не нові, вони існували і в попередню історію.

Окрім історичного, автор також проявляє дилетантизм воєнний (незважаючи на те, що він, за його словами, брав участь у різних консультативних групах, дотичних до Міністерства оборони США). Наприклад, у своєму тексті автор вживає термін «лазерна гвинтівка», і робить це без жодних іронічних чи зневажливих конотацій. Отже, вживає його абсолютно серйозно. Це дає підстави запідозрити його у воєнному дилетантизмі: як відомо, «гвинтівка» називається так через наявність нарізів на внутрішній поверхні ствола. М’яко кажучи, сумнівно, що такі нарізи будуть на гіпотетичному лазерному озброєнні для піхотинця.

На думку Е. Тоффлера, окрім високого рівня кваліфікації, вмотивованості та ініціативності, солдати майбутніх воєн також повинні бути толерантними. Ця теза свідчить про нерозуміння автором метафізичних засад війни. Відомий релігійний мислитель Гейдар Джемаль із цього приводу стверджує, що сутнісною, визначальною ознакою воїна є пасіонарність — готовність або любов до смерті. Уже згаданий вище С. Переслєгін вказує на те, що пасіонарність абсолютно несумісна з толерантністю та обернено пропорційна їй. А отже, «толерантний воїн» неможливий. Звичайно, уявлення про пасіонарність не носять наукового характеру, але це не скасовує того, що в цьому питанні Тоффлер перебував у власних рожевих мріях, а не в реальності.

Концептуальним недоліком підходу Е. Тоффлера є дещо заідеологізована оптика бачення війни. Зрозуміло, що його книжка позиціонується за своєю метою як антивоєнна. Справа в тому, що автор у «найкращих» традиціях егалітаризму намагається оцінювати війну з етичної точки зору. Однак такий підхід заводить в оману. Справа в тому, що з точки зору теорії стратегії під час ухвалення рішення про початок війни повинно оцінюватись передусім співвідношення між утраченим та отриманим. Тому з точки зору Е. Тоффлера було б чесно визнати, що навіть для «правильних» держав, тобто західних демократій, у деяких випадках війна була б прийнятною.

Віддаючи належне прогностичним навичкам Е. Тоффлера (його бачення розвитку інформаційних технологій надзвичайно точно співпало з тими передовими методами, які були використані Д. Трампом під час виборчої кампанії), необхідно зазначити, що його прогностика глобальних ризиків видається сумнівною і здебільшого не справдилась. По-перше, означені ризики він значною мірою пов’язує із зброєю масового знищення. На сьогодні можна констатувати, що заволодіння недержавними акторами такою зброєю не відбулось. І тут вбачаються дві проблеми: по-перше, автор не врахував того, що такі суб’єкти (наприклад, «терористичні організації») можуть досягати своїх цілей і без заволодіння ядерною зброєю, або іншими засобами масового ураження. По-друге, головний виклик західній цивілізації кинули не тільки і не стільки «фанатики» і «терористи», але насамперед східні деспотії — Росія та Китай. Загалом, Е. Тоффлер приділяє, здається, надмірну увагу «терористам». Справа в тому, що історичний досвід показує, що припущення футурологів про вихід на світову арену і стежку війни нових суб’єктів виявились дещо перебільшеними. За так званими «терористичними організаціями» стоять держави, і використовують їх як своєрідні «маски» і «рукавички».

Окрім цього, певні хиби вбачаються в намаганні Е. Тоффлера пов’язати глобальні ризики з настанням так званої «третьої хвилі», яка проявляється, зокрема, в економіці знань. Справа в тому, що вкоріненість у знаннях не є особливістю тільки «третьої хвилі»: будь-які попередні досягнення у сфері матеріального виробництва (починаючи від єгипетських пірамід і закінчуючи залізницями) ґрунтуються на фундаментальній знаннєвій основі. А ілюзія про те, що саме економіка «третьої хвилі» зорієнтована не на знання, а породжена тим, що впродовж останніх десятиліть передусім розвиваються засоби передачі інформації.

Намагаючись описати війну «третьої хвилі», автор пропонує такий конструкт як «стратегія знання». Життєздатність цієї ідеї викликає певні сумніви. Як можна зрозуміти із назви, «стратегія знання» «третьої хвилі» — це такий підхід до розуміння війни майбутнього, за якого інформація та операції з нею є визначальним фактором політики та війни. Стратегія знання — порожній термін, абсолютно ні про що. Він не визначає жодних особливостей, які були би притаманні війні «третьої хвилі». Бо знання завжди було одним із визначальних факторів воєнної стратегії. Просто якість оперування ним багатократно зросла. Запропонована Тоффлером концепція «інтелектуалів у мундирах» хибна з низки причин. По-перше, штабні високоосвічені офіцери, які могли і не мати «окопного досвіду» — тип, який почав з’являтись у германській армії ще за часів начальника Генерального штабу Мольтке-старшого. І такі офіцери викликали неприйняття в окремих фронтових. По-друге, «знання» не є якоюсь «річчю в собі», не існує стратегії знання «як такої», тому що завжди знання було і є складовою будь-якої діяльності, в тому числі і воєнної. По-третє, реально існуючі в цьому світі інтелектуали нерідко несумісні з мундиром, тому що військова справа жорстко прагматична, а інтелектуальна діяльність такою є не завжди.

Тоффлер висуває ідею «солдатів програмного фронту». Описуючи вплив інформаційних технологій на поле бою, він намагається маніпулювати читачем, апелюючи до його емоцій. Він пише про те, що під час «Бур пустелі» на телеекранах показували високотехнологічні зразки озброєння («Абрамси», «Томагавки», «Апачі»…), але поза кадром залишились ІТ-спеціалісти, які забезпечували їх функціонування. При всій повазі до айтішників, їх не можна вважати солдатами: вони не на полі бою і не ризикують своїм життям, не йдуть на смерть, а отже, заслуговують на почесті меншою мірою, ніж справжні фронтовики.

На думку Тоффлера, війни майбутнього значною мірою розгорнуться на сторінках ЗМІ й телеекранах. При всіх означених вище недоліках, Тоффлер надзвичайно точно описав сучасні смартфони, соціальні мережі та навіть голосові помічники. Також він передбачив появу таргетованої інформації, яка була використана під час передвиборчої кампанії Дональда Трампа. Це ж стосується передачі інформації в реальному часі. На жаль, як показав подальший досвід, припущення Тоффлера про те, що глядачі з часом стануть більш розбірливими і менш довірливим, не справдилося. Можливо, причина в тому, що процеси становлення інструментів пропаганди «третьої хвилі», які бачив він іще в 1990-х, для пересічних громадян залишились «у чорному ящику». Також він дуже точно попередив факт того, що західні передові ЗМІ втратять монополію на глобальному ринку. Успішна діяльність російської пропаганди у Європі та Америці стала тому підтвердженням.

Виникає слушне питання: чому, давши досить точні прогнози в одних галузях, автор опинився в полоні ілюзій в інших? Тут ми можемо лише робити припущення. Можливо, наявні в роботі хибні висновки пов’язані з тим, що в Тоффлера спостерігається певна світоглядна колізія: з одного боку, він ототожнює себе з борцями за мир у всьому світі (недаремно назва книжки містить такий дивний конструкт — антивійна); з іншого боку, у нього викликає занепокоєння можлива втрата Сполученими Штатами глобального домінування у воєнно-політичній галузі. Тобто до нього виникає питання: ти за національні інтереси Америки, або ти пацифіст-глобаліст?

Отже, якщо підводити підсумки, з приводу праці «Війна й антивійна» Елвіна Тоффлера, можна сказати таке. Одна з головних проблем цієї праці Тоффлера — вона недостатньо фундаментальна, щоб бути вічною класикою, і недостатньо глибока, щоб бути певним теоретичним і практичним посібником. Варто визнати, окремі його прогнози справдились. Але означені вище помилки дають можливість зробити певні важливі висновки: не існує футурології «у вакуумі» для того, щоб здійснювати футурологічні пошуки в певній царині, в ній варто для початку хоча б певною мірою розібратись. Під час вивчення тверджень Тоффлера не покидає відчуття його дилетантизму як у воєнній, так і в технічній сферах. Хоча якщо бути чесним, і суто футурологічні спроможності Тоффлера (а точніше, спроможності роботи з майбутнім) також викликають певні сумніви. Справа в тому, що коли автор пише про майбутнє, складається враження, що він ні собі, ні читачам не дає відповіді про онтологічний статус цього майбутнього. Зокрема, він не розмежовує вірогідне і невідворотне майбутнє, прийнятне і неприйнятне. Отже, його працю «Війна та антивійна» не можна вважати прогностичною.

Інша проблема «Війни та антивійни» Тоффлера — майже повна відсутність посилань на хоч якісь джерела. Так, звичайно, це публіцистичний, а не академічний текст. Але він не пропонує праць, за допомогою яких можна більш докладно ознайомитись з окремими питаннями. Наявні в тексті посилання — здебільшого на окремі висловлювання різних політичних і державних діячів. Це вкотре підтверджує поверхневий характер праці Тоффлера. На жаль, за винятком окремих цікавих думок і прогнозів, які справдились, за своїм рівнем праця «Війна й антивійна» Елвіна Тоффлера є чимось середнім між американськими бойовиками категорії «Б» 1990-х років (але їх, принаймні, весело дивитись!) і виступами «експертів» на українському телебаченні (в тому числі і на YouTube-каналах). Її аналітична цінність тяжіє до нуля.

P. S. Шановний читачу, якщо ти все ж таки вирішиш для загального розвитку ознайомитись із цією працею — наполегливо рекомендую опрацьовувати її в оригіналі: навіть без прямого порівняння текстів видно, що російський переклад залишає бажати кращого. На це вказують хоча б недолугі спроби писати російськими літерами власні назви та перекладати деякі англомовні абревіатури.