Земля і социки. Аграрний соціалізм – ахіллесова п’ята України

14 грудня 1918 року гетьман Української Держави Павло Скоропадський зрікся влади. 26 грудня переможці антигетьманського повстання сформували Кабінет Міністрів УНР, у якому Міністерство земельних справ очолив Микита Шаповал. Трохи раніше, 24 грудня, видатний громадський діяч, меценат, видавець, публіцист (і землевласник) Євген Чикаленко записав у своєму щоденнику: «Винниченко і Шаповал — більше люди темпераменту, настрою, ніж логіки розуму, і обидва талановиті агітатори, пропагатори, але не державні мужі. Через те з певністю можна сказати, що їх політика доведе Україну до повної анархії, большевизму, а в результаті приведе до реакції, а може, й до всеросійської монархії, коли не до поділу, як в ХVІІ віці».

Аграрна політика Директорії продовжила старий курс Центральної Ради, який мав на меті націоналізацію великих землеволодінь, але разом із тим через соціалістичні переконання не визнавав право приватної власності за дрібними землевласниками. Тож і новий уряд розпочав свою роботу з декларації: «До повного вирішення земельної реформи Директорія Української Народної Республіки оголосила: всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються в користуванні попередніх їх власників непорушними, а решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом. Верховне порядкування цією землею належить Директорії Української Народної Республіки. Ця постанова стосується також до монастирських, церковних і казенних земель. Для переведення реформи організовано Народні Земельні Управи». Крім того, Директорія проголошувала, що влада після перехідного періоду належатиме лише класам працівників: робітникам, селянам і трудовій інтелігенції.

Микита Юхимович Шаповал, який відповідав за аграрну реформу, був непохитним соціалістом і не змінив своїх переконань аж до самої смерті в еміграції в 1932 році навіть після поразки української революції. Він народився 26 травня (8 червня) 1882 року у с. Сріблянка Бахмутського повіту (сучасна Донецька область) у родині безземельних селян-наймитів. Дід міністра УНР Олексій був кріпаком, прослужив у війську 25 років, за цей час навчився грамоти та зміг стати унтер-офіцером. Після реформи 1861 року потрапив до розряду «державних селян», а тому не отримав землі. З одинадцяти років Микита почав працювати спочатку поденщиком, потім виборщиком вугілля, сортувальником породи, «конторським хлопцем» при шахті. Проте його тягло до знань, і він вивчився на лісника. 1901 року ознайомився з соціалістичними ідеями. Тож на прикладі Микити Шаповала можемо простежити, як нерозв’язане земельне питання в Російській імперії створювало сприятливий ґрунт для революції.

1903 року юний соціаліст вступив на військову службу, 1906-го після закінчення Чугуївського піхотного училища одержав чин підпоручика. У 1905–1907 роках організував гурток і почав проводити пропаганду серед солдатів, що спричинило його арешт і ув’язнення на 8 місяців. Хоча Шаповал був виправданий судом за браком доказів, із військової служби його все одно звільнили як політично неблагонадійного. 1909 року він став видавцем і співредактором журналу «Українська хата». Через активну громадсько-політичну діяльність перебував під пильним наглядом царських жандармів, потрапляв під арешт, у його квартирі неодноразово проводили обшуки. Із 1911 року і аж до революції Микита працював лісничим у маєтках М. Терещенка. Його сходження на політичний Олімп відбулося завдяки вступу до Української партії соціалістів-революціонерів. Після цього він ввійшов до складу Центральної Ради, від якої був делегований до Петербурга на Демократичну нараду щодо скликання Установчих зборів, а з 2 грудня 1917-го по 16 січня 1918 року обіймав посаду генерального секретаря (тобто міністра) пошти і телеграфу. В цей період він запам’ятався виступом проти Петлюри, якого вимагав звільнити з поста генерального секретаря військових справ. Це поклало початок їх неприязним стосункам. 1918 року Микита Шаповал став одним із головних організаторів повстання проти гетьмана Скоропадського. Соціалісти, схоже, не збиралися ділитися владою із «дрібнобуржуазним» Петлюрою, але коли по Україні піднялись народні отамани, вони були вимушені рахуватися з народною стихією — і Головний отаман теж увійшов до складу Директорії. Суперечності всередині самої Директорії неминуче позначилися на молодій Республіці.

З’ясувавши трудову біографію Микити Шаповала від наймита до міністра, варто звернути увагу і на його працю «Велика революція й українська визвольна програма» (Прага, 1928), у якій колишній міністр доводив єдиновірність (абсолютну правильність) (на його думку) аграрного соціалізму і неминучість революції. Шаповал, спираючись на соціологічні праці, вказував, що 1914 року на українських землях, які входили до складу Російської імперії, проживало 46 012 000 осіб, із них 71% (тобто 32 662 000 осіб) були українцями. 90% українців належали до селянства, 3,6% працювало в промисловості, 0,9% були зайняті в торгівлі. Лише 5,5% (1 796 300 осіб) були чиновниками. Водночас росіяни (11,7% населення українських земель), євреї (8,2%) і поляки (4,5%) належали переважно до міського населення і також переважали в органах влади: до бюрократії належало 47% усіх росіян (2 527 096 осіб); 17,5% євреїв (664 258 осіб) і 29% поляків (603 055 осіб). Як бачимо в бюрократичній системі існував значний дисбаланс, який позначався на частці українського народу. Цей дисбаланс став однією з причин української революції 1917 року. Саме осмислюючи цю проблему, Микита Шаповал переконав себе в єдино правильному для Україні соціалістичному виборі: «Майже весь український народ: селяни, робітники, трудова інтелігенція — стоїть в ярмі праці, працює на чужий капітал, який з української праці черпає засоби для більшого поневолення цілої української нації… І як же злочинно проти країни орудують оті українські "інтелігенти", що захищають капіталістичну систему і хочуть будувати українську державу на капіталізмі. Це очевидно тепер: вони хочуть, щоб і далі вся наша нація служила чужому капіталові, бо українського капіталу навіть нема. Українські буржуазні інтелігенти мають світогляд, позичений од чужої буржуазії, і тому зі сліпою ненавистю орудують проти робітництва і соціалістів, щоб задержати на Україні оту суспільну структуру, яка давить і нищить цілий наш соціально поневолений народ. На жаль, є навіть такі робітники і селяни, що нічогісінько не тямлять у громадянських справах та по-дурному горлають за попами і панами, обороняючи капіталістичний устрій. Цим вони орудують на користь буржуазії і поміщиків, на користь чужого капіталу, у якого вся нація в неволі». (Питання оподаткування великих землевласників, промисловців і власників капіталів задля використання отриманих фінансів для розвитку української культури і науки Шаповал та інші соціалісти не розглядали. Подібний спосіб мислення на руїнах вчорашньої імперії з відсталими феодальними устоями міг виникнути лише в прогресивної політичної еліти з великим досвідом, але такої українська нація ще не виховала. Власне, і європейські демократії тоді ще не вписувались в образ соціально орієнтованих держав, якими ми бачимо їх сьогодні.)

Отже, Микита Шаповал був глибоко переконаний, що, позбавляючи українців права власності на землю, він звільняє їх від експлуатації. Саме Шаповал став автором «Закону про землю в Українській Народній Республіці», який був ухвалений 8 січня 1919 року. Перша стаття цього документа однозначно заперечувала право власності на землю:

1. Право приватної власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними природними багацтвами та лісами в межах Української Народної Республіки касується.

Проте для безземельних і малоземельних селян, яких українські соціалісти вважали своєю базою, пропонувалось право користування:

13. Нормою наділення для окремих господарств повинна бути така кількість землі, яка буде опреділена земельними установами, з додержанням вимог цього закону, але ця норма не має бути нижчою 5 або 6 десятин кращої землі для середнього трудового господарства і не повинна перевищувати трудової земельної норми. Безземельні й малоземельні з тих округ, де не вистачить землі на трудовий мінімум, одержують землю в тих місцях, де є більше землі, але з підвищенням трудового мінімуму.

14. Строки користування землею, наділеною з запасного земельного фонду, можуть встановлюватися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, встановлених земельними управами, згідно з цим законом.

15. Право користування землею може переходити по наслідству з повідомленням про це Повітової земельної управи. Порядок передачі права користування в спадщину має бути встановлений окремим законом.

Але передача права користування землею іншому господарю могла відбутися лише зі згоди органів влади:

21. За теперішніми дрібними господарями залишаються земельні участки в їх користуванні не більш 15 десятин на господарство. Такі земельні участки по бажанню господарів можуть бути передані іншим тільки з розпорядженням держави на певних умовах.

Серед інших хотілося б звернути увагу також на статті про «хліборобські спілки», які сьогодні сприймаються не інакше як колгоспи:

20. Вивласнення всіх земель з їх водами, лісами, надземними і підземними природними багатствами в межах Української Народної Республіки переводиться без викупу.

30. Культурні хліборобські господарства передаються неподільними з користування селянам, які мають об’єднатись в трудові хліборобські спілки. Організація спілок провадиться повітовою земельною управою по нормальному статуту, виробленому Міністерством земельних справ.

32. Племенні розсадники, питомники, насіньові та селекційні господарства переходять в цілому в порядкування земельних управ, котрі або самі ведуть хозяйнування, або передають їх органам місцевого самоврядування, науковим закладам та хліборобським спілкам.

Через десять років Микита Шаповал писав: «Почуваю себе й досі гордим і щасливим, що на мою долю припала велика честь виробляти ці закони, як прийняті нашою Радою Міністрів, так і ухвалені Директорією і згодом одноголосно стверджені Трудовим Конгресом України. Ці закони касували право приватної власності на всі землі і ліси без викупу, непорушним закон залишав тільки трудову селянську власність не вище 15 десятин (16 і півгектара). Користування землею закон визнавав приватно-індивідуальне, але давав великий простір для добровільної колективізації в сільському господарстві. Ці закони, як показало життя, були найбільш відповідні до інтересів трудових мас, бо навіть більшовики тепер прийняли засади тих наших законів, які вони критикували».

Та є всі підстави заявляти, що саме аграрний соціалізм став ахіллесовою п’ятою УНР. По-перше, Антанту відлякав соціалізм Директорії й вона стала схилятись на бік російських «білогвардійців». По-друге, великі та середні землевласники теж стали підтримувати «білогвардійців» або ж емігрували разом із фінансами, що негативно позначилося на аграрному секторі, який потребував капіталовкладень. До того ж нові користувачі не завжди володіли необхідними знаннями й агротехнологіями, які б забезпечили за Україною збереження статусу житниці Європи. По-третє, самі безземельні та дрібні землевласники так і не відчули себе господарями на власній землі, а тому робили свій вибір на користь «отаманії», або навіть більшовиків, які завдяки демагогії не стримували себе в обіцянках.

Оскільки мова зайшла про більшовиків, які з українськими соціалістами змагались за право називатися справжніми марксистами, то варто і нам звернути увагу на проблему «Землі і Маркса». Справа в тому, що Маркс писав маніфест Комуністичної партії для промислово розвиненої Німеччини. А аграрна Російська імперія для втілення ідей марксизму не підходила, бо кожен селянин за своєю природою мав приватновласницький інстинкт. Подальша боротьба радянської влади з «куркулями» — це боротьба якраз із цим інстинктом. Тож і Ленін, і Шаповал, узявшись за будівництво соціалізму, помилилися з країною.

Несприйняття селянами аграрного соціалізму добре ілюструє щоденник хорунжого Української Галицької Армії Володимира Левицького. 9 жовтня 1919 року він зробив такий запис під упливом побаченого і почутого в селі Кантелина: «Це тип людей-багатіїв, що хочуть повороту царського режиму. З неутаєною радістю надіються на швидкий прихід денікінської влади. Відверто радіють з того, що все активніше чути громи фронту, який насувається на ці краї, а ми рухаємось на південь, відступаємо… Це перше село, яке виразно заявилося на нашому похідному шляху за різкий поворот до старого режиму. Причина цього — заможність селян та страх щодо нової української влади, при якій, напевне ж, можна втратити свою кревну землю. Годі переконати хазяїна, в якого квартирую, що українська влада не відбирає землю в селян. Він не вірить моїм словам, постійно покликується на політику центральної влади в Києві, яка за головування Винниченка внесла проект повної соціалізації України… Це його зовсім не влаштовує…». І чим очевиднішою ставала поразка УНР, тим виразніше селяни демонстрували свої настрої: «15 листопада виїжджаю підводою з Гнівані до села Потоків (15 верств), де квартирує наш курінь. Дорогою минаємо село Ворошилівку, знаменитий тут населений пункт. Його дядьки якось стріляли по українських військових. Таке у них ставлення до всіх військових, які відступали і були ослаблені, залишилися без помочі регулярних частин. Щоб поживитися. Ворошилівка — це велике село, замешкане неспокійним елементом; після упадку царизму та демобілізації вже революційних російських військ, проголосила себе самостійною так званою "Ворошилівською республікою". Так на їхній печатці написано було, мені показували. Ця "республіка" довго не признавала нікого, до тих пір, зрозуміло, поки в їхніх краях не було надійної військової сили. Населення за цей час озброїлося. Ще й по сьогодні дядьки гордо згадують, як втікали від них "германці й угорці", покидавши зброю та свій багатий реманент, награбоване… Минаю с. Рижавку, союзницю Ворошилівки, люди якої також вороже виступають проти всіх відступаючих військ. В селі місцевий фільварок розібраний зовсім місцевими дядьками. Перед тим кілька днів приїхали було підводи наших частин, щоб забрати рештки деревини з розгромленого фільварку для кухні, однак озброєні місцеві чоловіки не дали уламків лісоматеріалу: "Це наше іменіє…"».

Як бачимо, ідеї соціалізму були або відкинуті селянством, або доведені до абсурду під упливом більшовицького гасла «грабуй награбоване». Справедливо буде згадати Нестора Махна, який із земляками-катеринославцями почав соціалізацію поміщицької землі ще 1917 року і поєднував її з експропріацією, що зробило його популярним серед селянства і забезпечило життєстійкість анархістської вольниці на кілька років. Тож соціалістичний шлях все-таки можна назвати альтернативою для революційної України. Інша справа, чи став би він життєздатним у разі перемоги Махна і на що би перетворився, коли б закінчилися ресурси, отримані від експропріації — маоїстську КНР, закриту для всіх КНДР, «бацькову» Білорусь чи, може, навіть ідеалізовану одними і демонізовану іншими Швецію?

Також справедливо буде наголосити, що тип українського соціаліста, яким був Микита Шаповал, з’явився 1918 року не випадково. Як ми вже з’ясували, українці в Російській імперії належали переважно до селянства, що позначилося на можливостях народу створити прогресивну політичну еліту. Українці ж, які перебували на державній службі, могли робити кар’єру (і, відповідно, здобувати досвід управління) лише за умови лояльності самодержавству. Тому українці-управлінці, які були б здатні провести реформи після революції, були переважно зросійщені. Як наслідок усі українські політики, що належали саме до інтелігенції, без досвіду державної служби на ділі виявились «кабінетними мрійниками». Схоже, українські соціалісти самі це розуміли, бо, опинившись в еміграції, вони стали називати один одного у спогадах, присвячених революції, «випадковими людьми» в політиці, але при цьому жоден не взяв відповідальність за поразку на себе і не визнав, що така сама оцінка може бути стосуватися і його. Тож згубний для УНР соціалізм був об’єктивним результатом формування української політичної еліти в умовах російського самодержавства.

Тим сумніше спостерігати за нинішнім політикумом, як він тупцює по граблях, на які було ще не соромно наступити сто років тому, але не сьогодні. І за 27 років українське селянство так і не отримало право приватної власності на землю. Як наслідок власники земельних паїв із ностальгією згадують колгоспи. І тут політиків, які є противниками приватної власності на землю, можна зрозуміти: «колгоспник», із якого розкуркуленнями вибито приватновласницький інстинкт і який звик орати огород за могорич, тягати з ферми мішки й отримувати зарплату незалежно від того, чи буде збережений урожай, — найкращий виборець для наших кандидатів. Профіт для популістів і божевільня для країни!