Перейти до основного вмісту

Жовті жилети: репортаж зсередини

Одна субота з «жовтими жилетами»
Источник

Історик ідей Стефан Франсуа провів суботу із «жовтими жилетами» на виїзді з траси А2 біля Камбре (59-й департамент). Ось що він нам розповів.

У Камбре, де я живу, «жовті жилети» розташувались на виїзді з траси А2, важливої артерії, що сполучає місто на 83600 жителів з одного боку з Парижем, а з іншого — з Брюсселем. Незважаючи на закритий у 2013-му військовий аеродром Камбре-Епінуа, це живе, динамічне місто. На відміну від інших міст департаменту, у Камбре збереглася важлива промислова база. Вже 3 тижні декілька бригад, що одна одну змінюють, тримають тут пост 24 години на добу і 7 днів на тиждень. Завжди присутні з десяток людей.

Отже, прийшов і я у своїх доках мартенсах та бомбері. Я представився, пояснив, що мене цікавить. Прийняли мене привітно та люб’язно. Тут же був лейтенант служби безпеки [прим. пер. — DGSI в оригіналі], що розмовляв з «жовтими жилетами». Дивуюсь його присутності:

«Ми з ним домовились. Оскільки у нас немає дозволу тут бути, то ми не робимо нічого, через що у нас були б проблеми. В обмін на це він нас не чіпає, приходить от інколи… подивіться, навіть жодної машини копів немає».

І дійсно, я їх не побачив, на відміну від присутніх на інших перехрестях [прим. пер. — йдеться про «перехрестя-коло», в оригіналі rond-point] машин поліції та жандармерії.

Працівники та керівники пліч-о-пліч

Присутні люди — десь з п’ятдесят осіб — говорили зі мною без проблем. Перша несподіванка: представлені усі соціальні категорії. Я дізнався, що серед них була домогосподарка, робітники, безробітні, пенсіонери, менеджери вищої ланки, держслужбовці, працівники приватного сектору… Жодної соціальної ієрархізації непомітно.

Їх заняття можна поділити на дві великі категорії: з одного боку вони підтримують свій пост, встановлюють банери, плакати та афіші. З іншого — на вихідні на виїзді з траси дозволяють водіям проїхати безкоштовно [прим.пер. — opération péage gratuite, відома форма протесту у Франції]. «Жовті жилети» власноруч відкривають брамки виїзду, збирають контрольні талони і кажуть:

«Подякуйте Макронові!»

На вихідних рівень напруги зростає. Періодично дороги, що ведуть до перехрестя, блокуються правоохоронцями, які встановлюють його об’їзд. Відчувається нервозність, але атмосфера залишається привітною та мирною.

Як працює табір, я визначив дуже швидко: немає чітких ролей, крім осіб зі стратегічними обов’язками, такими як збір коштів. Цією задачею зайнята пенсіонерка віком близько 75 років, на прізвисько «Мамця». Такі псевдоніми тут у кожного, написані спереду на жилеті.

Підтримка населенням «жовтих жилетів» величезна, свідченням чому є постійний звук сигналу клаксону водіїв, що проїжджають пост, особливо вантажівок. Деякі дають їм їжу (фрукти, пироги тощо); інші — гроші, часом досить помітні суми. Домогосподарка, з якою я говорив, мені сказала, що одного разу людина хотіла дали 50€, але їй відмовили. Я також неодноразово бачив пожертви під 20€. Спочатку «жилети» від них відмовлялися, але потім з огляду на продовження акції, почали приймати, щоб купити газ або м’ясо для барбекю…

Ніякого партійного активізму

Організовані вони цілком у горизонтальний спосіб. Приймають до себе всіх, поки партійні кольори не дають про себе знати. Як я зрозумів, за це вже поплатилась активістка «Непокірної Франції» Меланшона. Вона хотіла зорієнтувати протест у бік своєї ліво-популістичної партії. Її було виключено. Судячи з коментарів учасників, насправді присутнє розмаїття політичних поглядів, від лівих до правих… Також я почув деякі побутово-расистські тези (щодо іммігрантів, які приїжджають скористатись французькою системою охорони здоров’я…) Знаючи, наскільки часто порушується ця тематика у моєму регіоні, — слід зауважити, що на кожних виборах у О-де-Франс ультраправі здобували дуже високі результати — я скористався нагодою запитати, чи ставлення було б таким самим до активістів з числа крайніх правих. Швидка відповідь: так. Чоловік, що очевидно працює у медичній галузі, одразу мені сказав:

«Це тому, що політики з нами зустрічаються, щоб ми за них проголосували. Був тут депутат і декілька мерів, нічого це не змінить»

Йдеться про Ґі Бріку, позапартійного правого [прим. пер. — Divers droite] депутата від 18-го округу цього ж департаменту Нор, колишнього мера Кодрі, міста на південь від Камбре, що жило з текстильної промисловості та постраждало економічно. Там були сутички між «жовтими жилетами» та правоохоронцями, зокрема 24 листопада.

Криза парламентарної демократії

Оскільки вони голосно не визнають представницьку демократію та парламентарну систему, пропонуються рішення: мати обранців та політичних робітників таких, щоб були «в темі», а не були від’єднаними від реальності; щоб перед тим як стати депутатом, потрібно було б радником, а потім помічником у місцевому уряді, обраним у раду департаменту або регіону; обмеження кількості термінів обрання та повернення до професійної діяльності… Наслідком подібного невизнання мав би бути захист прямої демократії, з притаманними їй обмеженнями: якщо всі рішення приймаються колективно, було б важко прийняти потребу у представництві. Але без представника яким чином спілкуватись із відповідним політиком? Коли я вказав їм на це протиріччя, мої співрозмовники визнали, що рішення цьому вони не знайшли.

Відповідно, наявні спікери є самовисуванцями… Що створює можливості для певного люфту позицій, зокрема у радикальний бік: можемо спостерігати, як особи, з найбільш радикальними, як би не сказати расистськими, тезами визначають себе як представників руху у фейсбуку. Але якою мірою вони дійсно такими є? Також помітно появу розходження поглядів поміж різних «жовтих жилетів».

Хай там що, цей рух є симптомом кризи французької парламентарної демократії. Підвищення цін на пальне послугувало лише спусковим гачком. Це глибока криза, що тягнеться здавна і виражає себе у глухому гніві, а інколи і взагалі не може себе зрозуміло виразити. Втім, є теза, що лунає знову і знову. Майже всі особи, з якими я зміг поговорити, справляли враження про почуття зневаги до них з боку еліт:

«Політики хочуть наших голосів, а потім відвертаються від своїх обіцянок й тиснуть на нас»

Портрет політика у їхній уяві — це цинічний опортуніст… Ця зневага є сильною і не зникне швидко, навіть якщо буде знайдено якесь рішення. Важливо співставляти цю зневагу зі щоразу масштабнішим ігноруванням виборів та протестним голосуванням за непрохідні, або й неприйнятні для себе політсили, щоби висловити незадоволеність прийнятними (яке у випадку голосів Національного об’єднання Марін ле Пен згодом перетворилося на голосування вже на підтримку).

«Жовті жилети» не ковтають будь-які «fake news»

Також горизонтальний спосіб організації та зневага до мейнстрімних ЗМІ створюють можливості для розповсюдження чуток всередині руху. Втім, на відміну від того, що мені довелося прочитати, не можна сказати, що «жовті жилети» підхоплюють усі «fake news» та іншу пропаганду крайніх правих. Коли одна жінка дізналась мою професію, підійшла до мене і запитала:

«Я чула, що Макрон дав наказ спецназу стріляти по натовпу. Це ж лише чутки, правда? Це було б занадто»

Як і всі, «жовті жилети» вірять у те, що підтверджує їхні суб’єктивні переконання. У нас у всіх є когнітивні упередження, як це називають науковці, в тому числі в тих, хто саме ці когнітивні упередження й досліджує. Але і обманювати себе не слід: чутки, пропаганда та дезінформація з боку ультраправих мають добру проникність у протесті, особливо у соціальних мережах. Насамкінець, численні статті вже наводили свідчення наявності ультраправих активістів у цьому русі.

Радикальний популізм без лідера

Під час моїх розмов з учасниками я побачив бездомного, що ходив по імпровізованому табору «жовтих жилетів», покльовуючи з тарілок виставлених на місці, що слугує баром, та просячи пити. Жодної агресивної реакції, навпаки, здебільшого доброзичлива байдужість. Інколи зав’язувались дискусії. Ми почали говорити про соцзабезпечення з менеджером та чоловіком, що працює, як мені здалось, у медичному закладі. Вони говорили про те, що безробітних не мало би бути. Але оскільки вони все ж є, за отриману допомогу вони повинні приділяти кілька годин свого дня громадській діяльності. Також думки зосереджувались навколо збільшення купівельної спроможності, отримання гідної платні, щоб дозволяла жити без кредитів, та не проводити половину місяця «в мінусі». Дуже помітне бажання більшої соціальної справедливості та рівності, та зокрема меншої зневаги зі сторони політикуму.

Таким чином важко підтримати думку про те, що цей рух є цілковито ультраправим або ж є видом дрібнобуржуазного реакціонізму [прим. пер. — poujadisme, від П’єра Пужад, очільника відповідного руху у 1950-х, що виник як реакція власників дрібних майстерень та магазинів на появу великих торгових центрів, наразі використовується як загальна назва із негативною окраскою]. Він є надто багатогранним. Радше йдеться про спонтанний рух, форму популізму без лідера, що виявилась для всіх несподіванкою та позиціонує себе у відмові від влади. Дійсно, відсутність чіткої структури та визначених представників, заявлена аполітичність та відторгнення партій, популярний й ледь не плебейський аспект — це все представляє варіант радикального популізму, дуже цікавий з точки зору політичних наук, але й дуже тривожний з іншого боку: якщо рух не набуде структури, він може виродитися й штовхати уряд у авторитарні крайнощі. Щодо цього руху ми перед невідомим: чи він розпадеться? Радикалізується? Пом’якшить позиції? Якщо він згасне, чи не буде тліти вогонь під його попелом, аж до наступного вибуху?

Переклад Олексія Протаса

''отсканируй
и помоги редакции
Загрузка...