Зірка Азії. Частина 1. Поїздка в Петербург

Присвячується Єві

Історія ця трапилась у середині 2010-х. У той час підприємство вело довгу судову тяганину в Санкт-Петербурзі, і нам, юристам, доводилось знову і знову туди їздити. Разом із тим, це була хороша нагода ознайомитися з містом, оглянути собори й музеї. Крім того, так уже склалося, що поїздки зі Львова до Санкт-Петербурга самі по собі були цікавими — в дорозі нам зустрічались характерні типажі. Пам’ятаю хлопця — російськомовного львів’янина Ваню, який їхав до Мінська одружуватись. Хлопець він був гарний, але любив випити. І у зв’язку з цим Ваню турбувало два моменти: по-перше, обмежена можливість (на той час) купити в Мінську в нічний час алкоголь, а по-друге, і головне — теща. Мінськ, з його слів, був не дуже цивілізованим містом, а теща — коброю, яка плюється отрутою.

— Она мне говорит: «Зять, сделай ремонт».

— А я ей говорю: «Теща, дайте денег».

На залізничному вокзалі у Мінську, на пероні, Ваню зустрічали дівчина і теща. Дівчина була висока гарна блондинка, і тут Вані явно пощастило. Не встиг він із нею обійнятися, як на передній план вийшла теща, і Ваня скис. Стало його шкода, але наречена швидко зорієнтувалась і прийшла на допомогу. Коаліція по боротьбі за сімейне щастя сформувалась.

Нас чекала чергова поїздка до Петербурга. Нас — це мене як начальника юрвідділу, та Івана — молодого, але вельми толкового юриста, на якого я і покладав усі свої сподівання у боротьбі з петербуржцями. Дякувати Богові, Іван не говорив, що він думає про мої сподівання.

Заминка почалась при вході до купе. Група з чотирьох мужиків середнього віку з кимось прощалась і не могла розпрощатись. Коли вони побачили, що ми з Іваном намагаємось зайти до купе, їхні погляди чогось стали дуже злобними. Дивна поведінка, але є рецепт, як виходити з подібних ситуацій. Позитивна усмішка й заняття спортом. Я взагалі люблю літературу, але габаритами був крупніший з будь-кого з них, та й спортом на той час займався регулярно. Незабаром проводжаючі покинули приміщення вагону, і ми з Іваном зайшли займати визначені у квитках місця.

У купе сиділи дві дівчини, або швидше молоді жінки років тридцяти, приблизно як мені на той час. Спочатку я подумав, що вони циганки. Одна повніша і вища, друга — худенька і зовсім невисока. В обох довге чорне волосся і чорні очі, в худенької вони були великі і, як кажуть, світились. Одягнені скромно і поводились так само. Очей майже не підводять. Ні, не циганки. Симпатичні, але ніяк не суперкрасуні. Було незрозуміло, чого це мужики, які їх проводжали, так хвости розпускали.

Потяг рушив, час йшов, мовчанка затягнулась. Треба було якось знайомитись, зі Львова до Петербурга їхати добу.

Я представився, запитав, як звертатись до них.

Худенька назвалась Назірою. а її подружка — Заріною. Таких імен я ще не чув. Виявилось, що вони таджички, вертаються зі Львова додому — в Петербург. Я почав швидко згадувати, що знаю про таджиків. Виявилося — нічого не знаю. Пам’ятав лише з уроків географії, що Таджикистан — дивної форми республіка десь на краю географії Радянського Союзу, і це, власне, все. Порятунок прийшов з галузі літератури. Колись, ще у шкільні роки, мені потрапила до рук поема Фірдоусі «Шах-наме». Річ виявилась настільки потужна, що я деякі вірші з неї знав напам’ять. Я знав, що таджики вважають Фірдоусі своїм поетом, і вирішив, що дівчатам буде приємно, коли я про нього згадаю. Ефект від зацитованих віршів із «Шах-наме» був протилежний до того, на який я сподівався. Дівчата буквально забилися в кутки купе і закам’яніли. Прийшлось застосувати всі свої комунікативні здібності, щоб зрозуміти причину. Назіра, явно головна в цій парі, пояснила мені, що серед росіян, а в її уяві всі слов’яни — це росіяни, Шах-наме знають тільки працівники КГБ. Виявляється, коли кагебістів за часів СРСР готували до «роботи» в Таджикистані, їх змушували читати Шах-наме. Вважається, що це енциклопедія традицій, звичаїв, менталітету таджиків. Повірити, що хтось може знати «Шах-наме» і не бути при цьому кагебістом, Назіра ніяк не могла.

Тим не менше, нехай і так дивно, але знайомство відбулося, і помалу зав’язалась розмова. Виявилося, що дівчата — діти таджицької радянської еліти, які здобули освіту в Душанбе вже в період незалежності, а потім виїхали з країни. І Заріна, і Назіра були культурними, освіченими людьми, але весь цимес був в тому, що вони були носіями не радянської, а власне національної таджицької культури. Коли дівчата зрозуміли, що ми з Іваном не маємо ніякого стосунку до КГБ, і побачили, що ми щиро зацікавились таджицькою історією і культурою (принаймні мені це дійсно було цікаво), вони стали поводитися природньо.

Що таке природня поведінка культурної таджицької дівчини з чоловіком? Перш за все, це виключно шанобливе ставлення до цього чоловіка. Ми звикли до поступу фемінізму, зворотною стороною якого є набуття жінками чоловічих рис, а чоловіками — жіночих. Можливо, це об’єктивний процес, і я не збираюсь стояти на шляху прогресу. Але Назіра поводилася так по-жіночому і притому з такою гідністю, що це не могло не підкупити. Вона ставила співрозмовника в таке становище, що він або сам повинен був поводитися з такою ж гідністю, або почуватися останнім падлюкою. Падлюкою почуватися не хотілось, залишалось поводитися як джентльмен. Спілкуючись з чоловіками, Назіра підштовхувала їх до благородної поведінки, від чого вони виростали самі у своїх очах. Стало зрозуміло, чому чоловіки, які її проводжали на вокзалі, так злобно дивились на нас з Іваном. Ми, самі того не бажаючи, посягали на джерело підвищення їхньої самооцінки.

А власне, хто були ці чоловіки і що взагалі молоді таджицькі дівчата з Душанбе робили у Львові? О, це сумна історія. Розказувала її в основному Назіра, Заріна тільки щось доповнювала.

Як виявилося, одразу ж після розвалу Союзу в Таджикистані почалась громадянська війна. Країна була поділена на більш урбанізовану Північ і сільський Південь, де народ бідніший, менш освічений і, до того ж, швидко ісламізувався. Столиця, Душанбе, знаходиться посередині між цими двома регіонами. Ще один регіон, високогірний Памір, займає абсолютно окреме становище і в конфлікті був менш задіяний. Ісламізація швидко поширювалась, доступ до освіти жінкам перекривався. Назіра і Заріна — діти столичної таджицької інтелігенції, що сформувалась ще за радянських часів. Коли ісламісти з Півдня зайшли в Душанбе, дівчата якраз вступили до столичного університету вчитись на медиків. Цікаво те, що університет працював навіть у розпал війни. Назіра розповідала, що жінок швидко стали заганяти в те становище, в якому вони зараз перебувають в Афганістані. Студентські аудиторії університету — це єдине місце у столиці, а можливо і в усій країні, де хлопці і дівчата могли безпосередньо знайомитись і вільно спілкуватись. У гуртожитках дівчата-студентки жити не могли. Момент важливий, бо з нього виникла історія, яка привела Назіру до Львова.

Як вже йшлося, університет працював, незважаючи на війну. Батьки Назіри виїхали з міста, втекли від ісламістів. Назіра залишилась, вона хотіла здобути освіту. Ходила вона на навчання (коли жінки самі, без чоловіків, на вулицях не з’являлись взагалі) і була, звичайно, кращою студенткою, гордістю університету. Містом шастали банди людей з Півдня з автоматами. Міліція розбіглась, тому ці хлопці заходили в будинки і грабували їх під’їздами. А також, звичайно, вбивали і гвалтували. Престижними вважалися ті будинки, в яких були металеві двері. Назіра жила в будинку, де в багатьох квартирах були металеві двері. В її квартирі на останньому, дев’ятому поверсі, двері були звичайні, не металеві. Одного вечора банда зайшла в під’їзд і стала ламати двері в квартири. Двері не піддавались. Бандити піднімались на поверх вище і пробували знову. Назіра знала, що коли вони піднімуться на дев’ятий поверх, то її двері не витримають. Вона відкрила вікно і стала на підвіконник. Назіра вирішила, що коли бандити зайдуть до квартири, вона вистрибне з вікна. Коли вони були вже на сьомому поверсі, мешканці під’їзду одночасно стали відкривати двері і виходити з квартир. Бандити налякались і втекли.

Пережите вплинуло на Назіру так, що вона зреклась ісламу. Людина повинна в щось вірити. Назіра, а слідом за нею і її подруга Заріна, стали християнками, але не ортодоксальними, а свідками Єгови. Їх рідні залишились мусульманами і, як можна було зрозуміти, тиснули на дівчат через їх перехід у християнство. Затія з самого початку безперспективна. Стиль поведінки східної жінки — це показана покірність, що так підкупає чоловіків. Назіра за зовнішньою покірністю (а вона, як інтелігентна дівчина, примудрялася цю покірність демонструвати з шиком), приховувала просто сталевий характер і до того ж неабиякий інтелект. Змусити Назіру щось зробити всупереч її волі було неможливо. Поєднання волі, інтелекту, східної культури в одній тендітній дівчині заворожувало, може тому, що раніше я з таким феноменом не стикався. Назіра і Заріна виїхали до Петербурга, де на той час був найбільший у СНД осередок свідків Єгови. Російського громадянства вони не мали і тому кожні 6 місяців виїжджали за межі Росії. Приймали їх у Львові, де знаходився другий за значенням осередок єговістів у СНД. Тепер дівчата зі Львова вертались додому.

Коли з’ясувалося, що ми з Іваном не збираємось негайно переходити в секту свідків Єгови, розмова перейшла на загальні теми. Іван, як чоловік практичний і діловий, цікавився економікою. Оскільки з цим у Середній Азії був повний швах, дівчата чогось особливо розповісти не могли. Натомість про історію, побут, звичаї таджиків Назіра і Заріна розказали багато цікавого. Наприклад, після захоплення Півднем столиці та переїзду туди багатьох південців культурний рівень жителів Душанбе настільки впав, що по телевізору показували програми, в яких роз’яснювали, як користуватися побутовими приладами, як готувати їжу, сушити білизну і таке інше.

Незважаючи на всі ці жахи, і Назіра, і Заріна мали розвинене почуття національної ідентичності, надзвичайно пишалися тим фактом, що вони таджички. Назіра особливо любила розповідати про факти перемоги на різноманітних олімпіадах таджицьких школярів. В її очах це була беззаперечна ознака великого інтелектуального потенціалу таджицької нації. Якщо судити по ній самій, то з цим легко можна було погодитись.

З’ясувалось, що і Назіра, і Заріна негативно ставляться до узбеків. Тюрки, а особливо узбеки, дуже потіснили таджиків у регіоні, відібрали в них найкращі землі й міста. Найбільший гнів Назіри викликали спроби узбеків забрати в таджиків також і їхню історію. Як виявилось, практика, коли сильний забирає в слабкого не лише землю, а й культуру та історію — це звична справа. Агресивна політика Росії щодо України в цьому плані — скоріше правило, а не виняток. До речі, незважаючи на наявність вищої освіти, а також той факт, що вони регулярно приїжджали до Львова, дівчата не знали про Україну нічого. Навіть не просто нічого, а абсолютно нічого. Ми з Іваном були для них такими самими марсіанами, як вони для нас. Пізніше я зрозумів, чому так є, і це тема для окремої розмови.

Так от, зі слів Назіри, узбеки приписують собі великого Фірдоусі. Не знаю, правда, як вони це роблять. Назіра заявила, що це повна нісенітниця. Вся Центральна Азія знає, що мама Фірдоусі називалась Сітора, що значить перською «Зірка». Ну а тюркською, в тому числі узбецькою «зірка» перекладається, як «Юлдуз». Ну які ще можуть бути потрібні докази того, що Фірдоусі — іранець? Я погодився, що ніяких більше доказів і не потрібно, все ясніше ясного.

Оскільки між подорожніми виникла щира симпатія, розмова перейшла на сімейні теми. З’ясувалось, що в Назіри є старший брат, який також живе в Петербурзі і надумав одружуватись з російською дівчиною. Назіра категорично не була згідна з його вибором, дуже за брата переживала.

— Он глупый, глупый, он думает, что она его любит! А она его погубит, эта недостойная женщина!

Взагалі, Назіра дуже скептично ставилася до петербурзьких дівчат. Ну, тут дивного нічого не було. У цей час і в Росії, і в Україні повним ходом йшла сексуальна революція, а великі міста були в її авангарді. Назіра ж була вихована у строгих східних традиціях. Той факт, що відмовившись від ісламу, вона зберегла строгість особистої поведінки, свідчить, що східна (у випадку Назіри іранська, перська) культура не є тотожна ісламу. Формувалась вона тисячоліттями і досягла розквіту ще до того, як іслам виник. Заходу добре би було розібратися, з яким явищем він бореться — з ісламізмом, чи з східною цивілізацією як такою. Чесна відповідь зовсім необов’язково полегшить життя, але принаймні допоможе краще зрозуміти іншу сторону.

Оскільки більшу частину дороги компанія сміялась і веселилась, як могла, важко було втриматись від жарту про багатожонство. Я сказав дівчатам, що міг би запропонувати їм обом вийти за мене заміж. Засміявся один Іван. Коли я глянув на Заріну, то мало не впав із верхньої полиці. По Заріні було видно, що вона обмірковує пропозицію всерйоз. Дякувати Богу, Назіра подивилася на неї засуджуючим поглядом і катастрофи не сталося.

Розмова затягнулась, пора було лягати спати. Дівчата явно потомились, але продовжували сидіти в таких самих скромних позах, в яких ми їх з Іваном вперше побачили. Я був здивований, чого вони не лягають. Нарешті не витримав і запитав про це. Виявилось, вони чекали, щоб я їм дав дозвіл лягти. Від такого я вдруге мало не звалився з полиці — такі нюанси східної культури мені просто не спадали на думку.

Вранці потяг прибув на перон, якщо правильно пригадую, Білоруського вокзалу. Дівчат зустрічали. Ну як зустрічали, специфічно. На стоянці біля вокзалу стояв старий «Москвич», такий, як у радянських фільмах. У «Москвичі» за кермом сидів здоровенний таджик, візуально кілограмів 150 вагою, або й більше. У всякому разі він один займав два передні місця. При нашій появі, а ми з Іваном допомагали дівчатам нести валізи, таджик навіть не ворухнувся. Було видно, що це нижче його достоїнства — допомагати нести валізи. У чоловіка були шахські замашки, незважаючи на старенький автомобіль. Як я зрозумів, це був батько Назіри. Під його грізним поглядом вона зробилась ще менша, ніж була. Але я знав, що це нічого не означає, Назіру не могло ніщо зламати в цьому світі. Ми з Іваном попрощались і пішли у справах, заради яких і приїхали до Санкт-Петербурга. Більше ми з дівчатами не зустрічалися. Відтоді таджики для мене асоціюються не з Равшаном і Джамшудом з лайно-програми «Наша Раша», а з Назірою і Заріною, справжніми зірками Азії.