Перейти к основному содержанию

Коротко про Калинівку

Вибухи в Калинівці. Враження очевидця від поїздки на місце катастрофи

Євген Васильєв, Андрій Дубчак

Враження очевидця від поїздки на місце катастрофи

Як відомо, в Україні дуже багато населених пунктів із назвою Калинівка. Наприклад, чи не на кожному виїзді з Києва — і на Одесу, і на Житомир, і на Чернігів — стоїть дорожній знак із цим топонімом. Цього тижня головною Калинівкою країни стала та, що розташована біля Вінниці, десь як Бровари біля Києва, своєрідне місто-супутник.

Моя родина по материнській лінії походить із Вінничини, тому в нас є родичі в Калинівці та була сімейна традиція збиратися там і відвідувати місця поховання діда з бабусею раз на рік-два. Тобто з містом і його реаліями я був знайомий і до інциденту. Тому коли пізнього вечора 26 вересня мені зателефонував двоюрідний брат Андрій, журналіст «Радіо Свобода», та попросив поїхати з ним на місце катастрофи — я особливо не вагався.

На щастя, досить швидко ми дізналися, що батьків Андрія та інших наших родичів евакуювали волонтери і вони у безпеці. Тож ми виїхали досить пізно, між 03:00 та 04:00 ночі, прихопивши трохи захисного спорядження й обладнання для зйомок, бо Андрій збирався ще попрацювати як журналіст. На момент нашого виїзду були лише новини на сайтах, у Facebook і відео з досить епічними вибухами. По дорозі ми згадали наші попередні розмови про калинівські військові об’єкти, дійшовши висновку, що ситуація в місті може бути досить погана.

До інциденту Калинівка не була процвітаючим містом. За радянських часів там існував великий машзавод із виробництва сільгосптехніки, він почав занепадати ще до 1991-го. Основними і досить престижними роботодавцями за СРСР були військові об’єкти. Крім арсеналу, що став відомим цього тижня, ще були аеродроми, а головне — база зберігання компонентів ракетного палива. Ракетний меланж, на відміну від його тезки з «Дюни» Френка Герберта, дуже токсичний і небезпечний. За часів незалежності України речовини, що перебували на зберіганні, були вивезені, але лишилися підземні цистерни із залишками. Під час евакуації радянських контингентів із Центральної Європи досить багато різних боєприпасів потрапили на зберігання саме на калинівський склад. Тож основними факторами ризику ще до російсько-української війни вважалися або витік меланжу, або вибухи переповнених складів. Складалося враження, що зараз, принаймні, другий фактор спрацював.

Перший блокпост, що завжди був стаціонарним постом ДАІ (тепер, звісно, поліції), ми перетнули між 05:00 та 06:00 ранку. Через кілька кілометрів після нього почали попадатися автомобілі, припарковані на узбіччях. Багато місцевих жителів від’їхали лише за межі небезпечної зони та спинилися між двома останніми блокпостами поліції. Другий пост був уже більш фільтрувальним, ми побачили там велику знімальну машину ТСН та ще з десяток-другий авто. Довелося трохи зачекати. Врешті ми переконали поліцейських, що журналіст, у паспорті якого Калинівка вказана як місце народження, має проїхати (ну а я за компанію водієм). Перед нами проїхали хлопці з С14, до того ми бачили їх на заправці в Калинівці. Але в іншій, розташованій біля траси Київ – Житомир.

На основному блокпості вибухи було чути добряче. Зі значно меншою періодичністю бачили спалахи — найімовірніше, заграви від детонування реактивних зарядів (хоча можу помилятися). Потім на в’їзді до міста бачили, здається, уламок осколкового снаряда, що вилетів із лісу (зі складу) в наш бік (але відстань була завелика для психосоматичних реакцій із псуванням автомобільних крісел). Тож картина була не дуже весела, але значно менш апокаліптична, ніж у кадрах вечірніх випусків новин. Обережному оптимізму заважало знання того, що пожежі боєприпасів — річ досить підступна, і якщо зараз горить слабенько та детонує менше, то це ще нічого не означає.

Калинівка, звісно, одразу нагадала ландшафти гри «Сталкер» та сюжет «Пікніка на узбіччі», бо більшість жителів були евакуйовані ще вночі, а зранку патрулі поліції та Нацгвардії ходили містом і перевіряли, чи не залишилося охочих евакуюватися. Ми зупинилися на центральній площі біля будівлі МНС, там знову зустріли хлопців із С14, що на волонтерських засадах допомагали евакуйовувати і надавали допомогу. Брат устиг взяти інтерв’ю та зняти матеріали, тим часом вибухи стали дедалі стихали (але інколи гупало серйозно). Тож близько 09:00 ранку вже можна було набратися сміливості та поїхати оглянути місця поближче до КПП складів. Почали зустрічати місцевих жителів, які евакуюватися не захотіли, — то вже нагадувало сюжет «Дня тріфідів», де один із героїв проспав п’яним під час катастрофи. Якась бабуся цікавилася, чи не могли б ми її підвезти до центра, якщо магазин працює (він не працював іще найближчі два дні). Зате ми побачили, що будинки всіх наших родичів цілі, дізналися, де зруйновано будівлю, і переконалися, що 95% розповідей про руйнування дещо далекі від реальності.

Далі впродовж дня мали нагоду проїхатися навколишніми селами, аби зняти матеріали, побачити зблизька роботу волонтерів-медиків і здалеку — роботу саперів та вибухотехніків, а також переконатися, що основне завдання поліцейських кордонів — радше фільтрація явних неадекватів і тих, кому не дуже треба. Увечері всіх, хто їхав із зони катастрофи, просили показати багажник — відловлювали мародерів (не маю інформації, чи зловили когось).

Тож, не вдаючись у деталі, особисто мої висновки:

  1. Те, що вибухи стали можливі — погано, але реакція на інцидент була цілком оперативна та непогана. Усі служби чітко знали своє коло обов’язків.
  2. Волонтерський рух в Україні живий. Чудово, що тепер майже в кожному місці є люди, які дещо знають про те, що треба робити, і що вони можуть щось зробити.
  3. Оскільки здетонував лише боєкомплект, підготовлений до відвантаження на фронт, то, крім охорони периметра складів, іще потрібно щось робити із процедурами відвантаження-завантаження, оскільки це очевидний фактор ризику. Я не знаю, чи можлива диверсія зі скиданням детонатора з БПЛА (основне обмеження — вага), як-то стверджують деякі військові та політичні джерела. Однак, принаймні, технічна можливість для створення каналу зв’язку є. Тема особисто для мене дуже цікава, тож сподіваюся написати окремий матеріал про це.
  4. Майже всі телеканали та ЗМІ нагнітали жахи, демонструючи кадри з початку катастрофи та повідомляючи інформацію станом на 26 вересня. Проте, здається, у більшості населення виробився імунітет.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

''отсканируй
и помоги редакции