Перейти к основному содержанию

Горить солома: життєва ситуація у світлі соціальних теорій

Горить солома у полі, а могла б вас зігріти взимку

Вадим Новіков

Для мене однією з ознак наближення осені є запах горілої соломи і сизий дим, що стелиться над землею. Вам знайома ця картина?

soloma1

А не спадали вам на думку запитання на кшталт: «Чому ця солома горить в полі, а не в топці в котельній?» «Скільки ж такої соломи згоряє на українських полях щорічно?»

soloma2

Навряд чи хтось скаже, скільки її горить у полі, але оцінки кількості соломи, яку можна використати як паливо, зробила Біоенергетична асоціація України. Щорічно на паливо можна використовувати як мінімум 11-12 млн тонн соломи зернових та ріпаку. Це не загальна кількість цих аграрних залишків, це кількість з урахуванням усіх можливих варіантів використання соломи у тваринництві та на поліпшення родючості грунтів. Тож це є дуже обережна оцінка, реально ресурс палива може бути вдвічі більшим.

Солома — це не єдиний і навіть не найбільший паливний ресурс, що виникає як залишки у рослинництві. Є ще такі:

  • Відходи кукурудзи (стебла, стрижні після обмолоту на зерно) — 15 млн тонн на рік;
  • Відходи соняшника (стебла, корзинки) — 8 млн тонн щорічно;
  • Вторинні відходи, що виникають при промисловій переробці (наприклад, лушпиння соняшника) — 7 млн тонн щорічно.

Загалом кожного року ми маємо придатних на паливо аграрних відходів у кількості не менше 42 млн тонн, що еквівалентно 14 млрд кубометрів природного газу. За ціни газу 250 доларів за 1000 кубів цей паливний ресурс коштує 3,5 млрд доларів.

Як же цей ресурс використовують?

Єдиний ресурс, що його використовують майже повністю, — це лушпиння соняшника. Всі заводи з виробництва соняшникової олії за рахунок спалювання лушпиння забезпечують себе тепловою енергією, а два з них навіть виробляють з лушпиння електроенергію і продають її в загальну мережу. На це йде чверть або третина лушпиння, а решта гранулюється або брикетується і продається на експорт (додатковий дохід від такого експорту в цілому по Україні — до 20 млн доларів на рік). Енергетичне використання соломи становить менше одного проценту, а щодо відходів кукурудзи і соняшника (крім лушпиння), то тут використання просто нульове.

Таким чином, в енергозалежній і дуже бідній країні гниє або горить у полі кожного року паливний ресурс вартістю 3-4 млрд доларів. Щось з цим не так, мабуть. Чому ж це паливо не використовують?

Перший аргумент, що спадає на думку, — це економічний, можлива невигідність цього палива. Але це нескладно перевірити простими розрахунками.

Для прикладу візьмемо невеличку котельню потужністю 3 МВт, що працює тільки в опалювальний сезон, тобто 180 діб на рік (котельні, що працюють цілий рік, будуть вигіднішими).

Будемо вважати, що котельня працює на гранульованій соломі (пелетах), які вдвічі дорожчі, ніж тюкована солома. Тонна палива коштуватиме, приміром, 1600 грн із доставкою до котельні. На гігакалорію тепла треба спалити 310 кг палива, тобто витратити приблизно 500 грн.

Паливо і всі інші операційні витрати за опалювальний сезон сягнуть приблизно 4,5 млн грн. Якщо продавати тепло по 1100 грн за гігакалорію, то валовий дохід складе 8,5 млн грн. Якщо врахувати податки і амортизацію, то чистий грошовий потік сягне 3,5 млн грн за сезон. Котельня на соломі на 3 МВт обійдеться до 6 млн грн, якщо котельне обладнання буде виготовлене в Україні.

Таким чином, треба менше двох опалювальних сезонів, щоб за існуючих цін повернути інвестиції, вкладені в перехід опалення з газу на гранульовану солому. А якщо брати не гранульовану, а просто тюковану солому, то окупність ще швидша. Для енергетики окупність 6–8 років вважається дуже пристойною, а у нас виходить менше двох років. (Примітка: така висока ефективність досяжна тільки в Україні, в Європі гранульована солома вдвічі дорожча, ніж у нас, капітальні витрати на переобладнання котельні вище наших до 4 раз, тому в промислових масштабах там використовують на паливо тільки тюковану солому).

Другий можливий аргумент — технічний. В Україні виробляють водогрійні котли на біомасі, але ж вони призначені для деревини, солому в них спалювати неможливо. Це дійсно так, вміст хлору і калію в соломі робить процес горіння дещо іншим порівняно з деревиною, тому конструкція котла має бути спеціально створеною для цього типу палива. Значно більша зольність соломи відносно деревини не є складною технічною проблемою. Лушпиння соняшника — теж значно складніше паливо, ніж деревина, і теж вимагає спеціальних конструкцій топки, але це не стало на заваді для цього виду палива, воно успішно застосовується в Україні в котлах українського виробництва.

В Україні приблизно два десятка заводів виробляють котли на біомасі потужністю 1 МВт і вище (разом із виробниками побутових котлів загальна кількість виробників буде в 4- 5 раз більша). Вважаю, що багато хто з них зміг б подужати виробництво котлів для соломи (є можливість отримати технології і креслення із країн ЄС), але чомусь вони цього не роблять. Кінець-кінцем, можна б було імпортувати такі котли з ЄС, хоча при цьому витрати на котельню виросли б утричі. Окупність інвестицій становила би 6-7 років, так є, наприклад, зараз для сонячних електростанцій, які будують в Україні вже десятками.

Можливо, є екологічні перепони для цього палива? Навпаки, воно є прикладом чистої «зеленої» енергетики. Можливо, якісь юридичні або політичні чинники не дозволяють використати відходи рослинництва як паливо? Теж ні, нічого подібного немає. Можливо, це той рідкісний сегмент нашої економіки, де політичного тиску або рейдерських наїздів немає.

Залишається лише одна причина — соціальна, яка дійсно стоїть на заваді цьому дуже вигідному і екологічному паливу. Вона легко зрозуміла при порівнянні соломи з лушпинням соняшника. Практично повне використання лушпиння і практично нульове використання соломи пояснюється тим, що в лушпиння і в котельні на цьому паливі єдиний власник, у нього не виникає жодних проблем із самим собою при використанні цих відходів. Зовсім інша ситуація з соломою: її власник і власник котельні, як правило, різні особи. Тому для використання соломи як палива їм треба взаємодіяти, та не просто діяти, а здійснювати капітальні витрати. Власник соломи має поміняти технологію збирання врожаю, щоб солому не розкидати по полю, а тюковати для транспортування, зберігання та продажу. Власник котельні має переобладнати її з газу на солому або ж побудувати просто нову котельню. Для того, щоб йти на такі витрати, вони мають довіряти один одному. Власник соломи має бути впевненим, що власник котельні купить котел для спалювання соломи і купуватиме солому, а власник котельні має бути впевненим, що власник соломи запакує її в тюки (або ж хоча би складе в полі у валки) і не буде у майбутньому безпідставно підвищувати ціну, користуючись залежним становищем власника котельні. Але ж вони не довіряють один одному, тому спільно створити енергетику на аграрних відходах їм не вдається. Про це мені доводилося чути від обох сторін.

Френсіс Фукуяма сказав би, що українське суспільство позбавлене соціального капіталу, бо соціальний капітал є таким набором цінностей і норм, які дають змогу членам суспільства співпрацювати один з одним. Члени суспільства мають очікувати, що всі інші поводяться чесно, на них можна покластись, тобто між ними існує довіра. Саме довіра дає змогу працювати злагоджено та ефективно. Відсутність довіри робить виробничу кооперацію дуже ненадійною і витратною, або ж взагалі неможливою.

Лоуренс Харрісон сказав би, що в Україні дуже низький культурний капітал, бо культурний капітал — це сукупність вірувань, цінностей і норм поведінки, яка сприяє економічному й соціальному розвитку. Низькій культурний капітал заважає розвитку і навіть може його унеможливити. В концепції Харрісона соціальний капітал є складовою частиною культурного капіталу.

Коли я на рівні загальних теорій Фукуями, Харрісона, Аджемоглу говорю про українські проблеми, наприклад, у статтях про клептократію, багатьом здається, що то зовсім далекі від реального життя теоретизування. А тут зовсім конкретна проблема: солома горить у полі, а не в котельні або електростанції. Ця конкретика дає можливість не лише проілюструвати теоретичні концепції, а й навіть обчислити ціну, яку ми платимо за нездатність утворювати соціальний капітал: у даному дуже конкретному випадку — це близько 3-4 млрд доларів на рік прямих втрат, плюс втрати робочих місць на виробництві котельного обладнання. Як тут не пригадати українське прислів’я «Чому ми такі бідні? Бо дурні..»

Чи є вихід, або ж ми безнадійні? Мабуть ні, бо є вражаючі приклади ефективної співпраці. Наприклад, кооператив «Маслосоюз», що діяв на українських землях Польщі між двома світовими війнами. До нього входили з півмільйона українців (поляків не приймали) і він був чи не найбільшим виробником вершкового масла в Європі. У випадку біоенергетики можливим рішенням було б, для початку, створення хоча б неформальної спілки постачальників аграрних відходів та їх потенційних споживачів, яка б розробила загальноприйнятні умови торгівлі цим товаром і способи захисту обох сторін від ризиків. Якщо б таких правил дотримувались тисячі учасників цього ринку, то є надія, що вони б стали звичаєвими, тобто стали б складовою частиною соціального і культурного капіталу України.

У нормальній, не клептократичній державі подібні ситуація можна врегулювати втручанням держави, наприклад, створенням спеціального механізму торгівлі аграрними відходами і паливом з нього, спеціальними гарантіями для приватних інвесторів у будівництво котлів на аграрних відходах. Але за наявного рівня корупції всі подібні механізми стають лише додатковими джерелами корупційного доходу різних чиновників. Без політичних змін такі механізми працювати не будуть. Солома буде горіти в полі…

P.S. від редакції. Додамо трошки оптимізму: технології біоенергетики впродовж останніх років уже поступово впроваджуються в Україні. Але поки що спорадично. Сподіваємося, темпи будуть зростати.

''''