Це і є формула Штайнмайєра? На що погоджується Україна

Ми можемо легко припинити вогонь, пішовши на умови Путіна. Але це не в наших інтересах, тому висуваємо свої умови. Насправді у так званій формулі Штайнмайера йдеться лише про один момент: прив’язку законодавчого запровадження особливого статусу для непідконтрольних територій до проведення місцевих виборів. А ось далі починаються різні інтерпретації.

Адже Росія вочевидь хоче, щоб питання виборів вирішувалось у відриві від питань безпеки, в той час як Україна говорить про необхідність виконання цілого ряду передумов. Вони законодавчо прописані й полягають у виведенні російських військ і бодай міжнародному контролі над неконтрольованою нині ділянкою українсько-російського кордону. Крім того, мають бути умови, що дозволять цим виборам будуть вільними і демократичними. Це передбачає діяльність на цих територіях українських ЗМІ, ЦВК, українських політичних партій та вільної агітації їхніми представниками. Зрозуміло, що безпеку їм усім наразі ніхто гарантувати не може. Всі ці питання потрібно вирішувати до виборів.

Та річ у тому, що у формулі взагалі немає згадки про розведення військ, і це також дає простір для інтерпретацій. Все залежить від того, якого рішення дійдуть на найвищому рівні представники чотирьох країн у Нормандському форматі.

Наскільки я розумію, позиція української сторони сьогодні виглядає так: ви хочете формулу Штайнмайера, щоб прив’язати вибори до надання особливого статусу — без питань. Та давайте передусім виконаємо передумови, прописані в Мінських домовленостях. І якщо російська сторона на це не піде, то українська дипломатія зможе сказати — ну що ж, ми хотіли вирішити, а ви не даєте. Відтак відповідальність за зрив чергових переговорів ляже на російську сторону.

Чи є тут для нас небезпека? Вона залежатиме від того, наскільки Києву, президенту Зеленському та українській дипломатії вдасться протидіяти російському тиску. Бо Кремль вочевидь хоче грати на тому, що укласти мир — одне з передвиборчих зобов’язань Зеленського. А це створює завищені очікування в українських громадян, що на руку Кремлю. Далі постає питання, наскільки розуміє це сам Зеленський?

До речі, коли українців конкретно запитують, чи готові вони на закріплення в Конституції окремого статусу для нині непідконтрольних територій, проведення виборів на умовах бойовиків, створення так званої «народної міліції», то проти виступає не просто більшість по всій країні, а й навіть і більшість на Сході, і більшість електорату «Слуги народу». Навіть більшість, хоч і відносна, електорату ОПЗЖ виступає проти. Знову ж таки, коли українських громадян запитують, а на яких умовах ці окуповані території мають повернутись до складу України, 54% українців (і ця цифра є доволі стабільною) говорять про те, що на тих самих умовах, що й раніше. Такими є результати червневого опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова.

Закріплення особливого статусу в Конституції не буде — це те, що міністр закордонних справ Вадим Пристайко дуже чітко артикулював на прес-конференції під час YES. У Мінських домовленостях записано, що цей статус має бути закріплено на постійній основі. Та що значить на постійній? Це може бути закріплено і законом про особливості місцевого самоврядування, що вже існує. Хоча росіяни наголошують саме на Конституції.

Що мається на увазі під особливим статусом, прописано у примітках тих самих Мінських домовленостей. Згідно з ним, має бути створена «народна міліція», суди і прокуратура призначатимуться за узгодженням з представниками непідконтрольних територій, особливий статус матиме російська мова, особливі економічні відносини з РФ. Це доволі неприємні для нас речі, й ця частина Мінських домовленостей нам невигідна. Але ми ставимо це в загальний контекст досягнення безпеки і проведення вільних виборів. Чи дійдемо до цього?

Очевидно, що до цього ще дуже довгий шлях. Росіяни хочуть все зробити швидко та відразу. Їхня головна ідея полягає в тому, щоб умовно визнати нині окуповану частину Донбасу територією України, але зберегти важелі пливу на цій території. Українська позиція є іншою. Крім того, я би хотів зазначити, що в Мінських домовленостях немає згадки про ЛНР чи ДНР, тобто йдеться не про так звані «республіканські парламенти», а лише про вибори до місцевих рад.

Навколо цих питань іде дуже жорстка боротьба, і не тільки дипломатична. Путін вочевидь використовує і економічний шантаж України, і збройну агресію. Нинішні обстріли є тиском на українську позицію в ході переговорів. Але все це дозволяє нам сказати — вибачте, та не виконано навіть першого пункту Мінських домовленостей про стабільне перемир’я. І це дає нам можливість апелювати до продовження санкцій. Бо в рішеннях, зокрема ЄС, зазначено: санкції по відношенню до Росії діятимуть до повного виконання Мінська. Це наші дипломатичні козирі.

Є речі, навколо яких ми можемо продовжувати вести боротьбу. Візьмімо розведення військ, яке не передбачене Мінськими домовленостями, де йдеться лише про перемир’я та взаємний відвід важкого озброєння. Останнє формально відбулось, хоча бойовики і Росія насправді стабільно порушують і продовжують використовувати важку зброю. А ось пропозиція розведення військ — це щось нове і не передбачене Мінськими домовленостями. Попередня влада ухвалила рішення, що слід спробувати розвести війська у трьох точках: Станиця Луганська, Золоте і Петровське. Але було також прописано, що це може статися лише за умов сталого перемир’я, а його немає. Обстріли ідуть постійно. І тим не менш Зеленський пішов на розведення військ у Станиці Луганській. Сказавши, що надалі ми зможемо це зробити і в Золотому, і в Петровському, а потім — загалом по всій лінії розмежування. Втім, російська сторона насправді не пішла на адекватні заходи зі свого боку — бойовики так повністю і не відійшли від Станиці Луганської та Сіверського Донця, і не демонтували свої фортифікації. Тож зараз українська дипломатія може сказати Заходу — а там і Макрон, і Трамп, і меншою мірою Меркель хочуть досягти якогось прориву за рахунок України — ми свої кроки робимо, а росіяни не хочуть.

Виникають ще деякі моменти. Оскільки лінія розмежування у Станиці Луганської проходить прямо через річку Сіверський Донець, то відведення там військ призвело до того, що частина поселення цього селища опинилась у сірій зоні. І така сама ситуація буде в інших місцях, де відбуватиметься розведення військ. Постає питання, а як ми будемо забезпечувати безпеку українських громадян, які знаходяться в цій сірій зоні? Мати там патрулі української поліції? Адже це не збройні сили. Принаймні українська сторона може на цьому наполягати, і в цьому наш козир.

Ще одна річ, яку ми теж можемо висувати як козир, полягає в тому, що Дебальцеве має знаходитись в українській зоні контролю. Росіяни тут порушили Мінськ-2 від самого початку. Словом, нам є що висувати.

А далі — важкі переговори. Умовно кажучи, все треба буде «вигризати». І дуже важливо, щоб це розумів президент Зеленський. Бо політичне рішення за ним. Раніше Петро Порошенко міг сказати західним партнерам: «Я — за, але ви бачите, який у мене непідконтрольний парламент». І тоді це працювало. Більше того, у 2015−2016 роках Захід тиснув на нас із тим, щоб ми чимшвидше закріпили особливий статус у Конституції та ішли до виборів. Була не тільки так звана формула Штайнмайера, а й «план Мореля». Та депутати би за це не голосували.

Важче доведеться Зеленському: він не може скористатись парламентом як прикриттям, бо у нього там поки що слухняна більшість, і всі про це знають. Та тут він може спиратись на нинішню громадську думку, що проти зазначених компромісів. Зрештою, він може апелювати до активної частини українського суспільства, ветеранів АТО, експертного середовища, які виступають проти невиправданих поступок. І це хороші аргументи, які він може використати. Якщо захоче.

Нині ми формально погоджуємось на формулу, та однаково кажемо, що ніякого руху до виборів і особливого статусу без наших умов не буде. Питання в тому, чи вдасться Росії, Заходу спільно вибити в Зеленського якісь поступки. І чи твердо він опиратиметься тому, що не вписується в наші інтереси?

Є поступки, на які ми теоретично можемо піти. Наприклад, більшість українських громадян виступає проти повної амністії для бойовиків, водночас виступаючи за амністію тих, хто не вчинив важких злочинів. Ще є люстрація. Уявімо, що починається реінтеграція. Що ми будемо робити з тими людьми, які працювали в так званих «державних структурах ЛДНР»? Тут теж можуть бути компроміси — наприклад, щодо людей, які працювали у структурах, відповідальних за соціальний захист, охорону здоров’я, пожежну охорону, житлово-комунальне господарство. Такі компроміси можливі. А також потрібні в разі того, коли Путін усе ж піде на наші умови, і йому потрібно буде рятувати обличчя перед своїми виборцями.

Який сенс погоджуватись на поступки для Путіна? Нині в Росії скрутна ситуація, а економічні санкції — принаймні секторальні — продовжують дошкуляти. Призупинена участь Росії у Великій вісімці. Зрештою, для Путіна війна на Донбасі теж затратна. Хоча переоцінювати ці фактори не варто.

У нас же ситуація не змінилась: ми втрачаємо людей. Ми хочемо, щоб перестали стріляти. Ми можемо легко припинити стрілянину, погодившись на умови Путіна. Та чи це в наших інтересах? Вочевидь, ні. Тому ми висуваємо свої умови.

Формулу, на яку Київ наче погоджується, в інтерпретації міністра закордонних справ не можна назвати «зрадою». Питання в тому, чи вдасться нам відстояти наші вимоги. І чи достатньо це усвідомлює президент Зеленський. Бо маючи такий великий рейтинг, він легко може вийти перед виборцями і оголосити — ось, я приніс вас мир. От тільки на чиїх умовах?