Чому націоналізм не може бути вибором європейської України

Примітка редакції. Це дуже суперечливий матеріал. І ми це розуміємо. Ймовірно, він викличе ідеологічне збурення.

Тож відразу зауважимо, що редакція поділяє далеко не всі його тези. Проте його автор, Олександр Щерба – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Австрії. Себто людина, в обов’язки якої входить робота із європейським істеблішментом, пояснення йому України (і, слід сказати, що, на нашу думку, в цьому пан посол напрочуд ефективний серед своїх колег). Тут він робить зворотне: пояснює Україні панівний серед європейців підхід. Звісно, він може комусь не подобатися, але про нього слід знати і на нього слід зважати.

Як завжди, ми залишаємо іншим авторам право на аргументовану відповідь.

Зі збірки есеїв «Нова Європа» (Видавництво Старого Лева)

... Зрозуміло, чому Україна стирчить у горлі високочолих, але мертвооких «прагматиків» Європи. Однак де лишається підтримка європейських ідеалістів? Чому всі ці «вічні юнаки» з їхнім вогнем в очах та незламними ідеалами гуманізму не стоять із пікетами під російськими посольствами, вимагаючи звільнення українських політичних бранців, як це було колись під радянськими посольствами? Чому їх так часто видно не на нашому, а на путінському боці?

В ідеологічному плані головна причина – парадокс, суперечність, що давно висить над Україною: як можна будувати європейський (інтернаціоналістичний) проект на нашій суто українській суміші з націоналістичних прагнень та інтернаціоналістичних гасел? Тоді як європейські націоналісти нас не приймають, оскільки ми не прогинаємося під Росію, європейські ліберали нас не приймають, оскільки ми в їхніх очах націоналісти.

Відповідно, якщо ми хочемо, щоб хоча б ліберальна частина європейської спільноти була на нашому боці, то жодним чином не можемо бути націоналістами. Ми не можемо навіть жартома називати себе націоналістами. Тим паче, що переважна більшість українців ними не є, а ті, хто називають себе націоналістами, часто плутають це поняття з патріотизмом. Патріотизм – це любов до своєї Вітчизни. Націоналізм – це егоїзм і небажання ділитися своєю Вітчизною з тими, хто на тебе не схожий, але теж до неї належить.

Західний (особливо європейський) світ, із яким Україна намагається об’єднатися і частиною якого себе бачить – це світ ліберальний, ідеалом якого є інтернаціоналізм та солідарність народів. Тож багато в чому цей світ сформувався через зусилля європейської соціал-демократії, до якої згодом приєдналися «зелені» та інші ліві політичні сили. Для цього світу націоналізм – це лайливе слово. Звичайно, націоналісти з нього нікуди не поділися. Є в ньому і націоналістичні філософи, діячі мистецтва, політики, прем’єри та навіть президенти. І водночас це не змінює базової істини: і Єдина Європа, і трансатлантична спільнота – це ліберальні політичні проекти, в яких винятки лише підтверджують правило.

Націоналістичне мислення протистоїть у цьому світі мисленню ліберальному, а націоналістична ідея є антитезою до ідеї європейської. І якщо націоналістичні політичні сили візьмуть гору у європейському та трансатлантичному світі (а вони зараз справді на підйомі!), то це буде кінцем європейського проекту в його нинішньому вигляді. Для України сподіватися на це і сприяти цьому безглуздо: крах Єдиної Європи створить на континенті середовище, в якому Україні буде вижити ще важче, ніж зараз.

Речі, яких не треба пояснювати

Отже, таке історичне тло. Його не треба вважати добрим чи поганим (хоча, на моє переконання, Єдина Європа, Європа солідарна та інтернаціональна – це найкраще тло, про яке могла б мріяти нація, що протягом сторіч була приречена існувати на європейських задвірках і яка намагається з них вирватися). Це тло треба просто прийняти як реальність.

Контрпродуктивно і марно пояснювати європейцям різницю між добрим націоналізмом та недобрим. Інтеграція України у Європу – це процес прийняття Україною європейських стандартів, наративів, лексикону, а не процес їхнього розширення за рахунок української специфіки. До певної міри, поки ми не стали частиною Єдиної Європи, це шлях з одностороннім рухом. Тому або ми кажемо, що ми європейці, або кажемо, що ми націоналісти. Твердження «ми європейські націоналісти» сприймають у Європі як «ми європейці, але Європейський Союз (принаймні, у нинішньому вигляді) нам не потрібний, і підтримки його нам теж не треба». Приблизно так нас і сприймають багато представників центристського та лівого спектру європейської політики.

А тепер уявіть собі, якщо вам пропонує дружбу особа, яка визначально висуває вимогу, що буде вашим другом, тільки якщо ви самі ґрунтовно змінитеся. Це з категорії абсурду. Ось так абсурдно виглядаємо ми, коли з одного боку просимося в ЄС а з іншого – лаємо «толерастів» і сміємося над гей-парадом.

Нам треба зрозуміти: європейська інтеграція – це не лише єдиний ринок, а й інтеграція в певний світ, певне мислення, певну мову і певну систему цінностей. Слід визнати: нам цей шлях дається нелегко.

Добро, зло і абсолютне зло

У європейському мисленні є добро, зло й абсолютне зло. Той же сталінізм для європейського сприйняття – це безумовне зло, але не зло абсолютне. Зло абсолютне – це нацизм/фашизм/неонацизм. Зло абсолютне – це те, що зробив Гітлер із Європою загалом і з єврейським народом зокрема в 1933–1945 роках. Щодо цього явища діє «нульова толерантність». Себто речення, які починаються словами «Ще треба подивитися, хто був гірший – Гітлер чи…» або «Ну, принаймні, Гітлер хоч автобани добрі будував…» – це моветон, дикість. Так само, як і жартівливі фотографії із салютом зіг хайль, аби «потролити москалів». Та й уживання образливого лексикону на кшталт «москалі», «жиди», «америкоси» – це ознака приналежності до іншої, не європейської (можливо, і взагалі ні до якої) цивілізації. Навіть якщо після цього ображено пояснювати: «Та я ж про жидів, а не про євреїв…».

Ще раз: із цим не треба сперечатися, це не треба обговорювати, не треба доводити. Це елементарно – так само, як не треба доводити, що, перш ніж починати їсти, треба мити руки або ж що сміття не можна кидати під ноги. Це європейський, західний імунітет, гігієна, життєва філософія, вироблена, аби не допустити повторення нацистської біди. Але враховуючи, що ця гігієна певним дивним чином не була в повоєнний час прищеплена жодній пострадянській країні, то для початку має бути базова схема поведінки, кодекс правил, який ти або приймаєш, якщо хочеш належати до європейської культури і сучасності, або не приймаєш – і, відповідно, до неї не належиш. І прищеплюється це, знову таки, через поведінку еліти, виховання та систему покарань, що існує та яку реально застосовують.

Символіка – це риторика, мислення

У Європі не можна собі уявити, щоб група молодиків на день народження Гітлера напилися і до півсмерті побили єврейського студента, а потім були символічно засуджені за статтею «хуліганство», як це сталося у Дніпропетровську 2006 року. Або ж щоб двері синагоги вкрили образливими надписами, але винні не були покарані, а держава такий учинок не засудила, як це трапилося в Одесі на Різдво 2017 року.

В усьому, що стосується нацистської, фашистської та неонацистської ідеології, а також антисемітизму, расизму та інших форм ксенофобії, держава повинна бути безкомпромісною і формувати таке ж ставлення у громадян. Концепцію hate crime (себто розуміння, що злочин проти людини за ознакою її приналежності до меншин має каратися суворіше, ніж аналогічний злочин без такої ознаки) треба пояснювати та прищеплювати змалечку. Це якщо ми справді хочемо належати до Єдиної Європи. А якщо не хочемо – то можемо лишати все так, як є.

Через цю ж призму ми маємо дивитися і на «арійську символіку» батальйону «Азов», расові погляди «Правого сектора» та патрулювання «Національного корпусу» вулицями українських міст. Вибір дуже простий: або це, або шанс на підтримку та розуміння ліберальної Європи.

Ніхто не ставить під сумнів героїзм бійців «Азова», які звільняли Маріуполь, або жертву Василя Сліпака, який воював у лавах «Правого сектору». Очевидно, що Сліпак не мав жодного стосунку до расистських поглядів засновників ПС. Без сумніву, більшість солдатів «Азова» не пов’язані із соціал-націоналістичним корінням цього підрозділу. Однак європейська політика нульової толерантності до всього, що пов’язане з нацизмом/фашизмом/неонацизмом, знову ж таки ставить Україну перед вибором: або чітке дистанціювання від відповідної/спорідненої риторики, ідеології та символіки, або «самостійний політ» без європейської підтримки і без будь-яких шансів на приналежність до Єдиної Європи.

Іншими словами, проблема – не лише в тому, що Європа часто не чує Україну, а й у тому, що Україна у принципових, ідеологічних питаннях часто не чує Європу. Себто не усвідомлює, що насправді важливо для Європи, не опановує і не розуміє європейського кодексу поведінки. І від того, чи почнемо ми Європу чути, чи відбудеться ця принципова для нас зміна поведінки, мислення та риторики (спочатку на рівні еліти, а потім і на рівні рядового населення), залежить і становлення, існування, а врешті і сама можливість України як частини Єдиної Європи, яких би нових форм не набув цей проект наступними роками.