Перейти к основному содержанию

Політика економічного зростання і розвитку: версія Данилишина

Яку економіку ми маємо будувати за версією Данилишина. Давайте разом розбиратися

Вадим Новіков

Зовсім нещодавно я рецензував на цьому сайті Доктрину економічного розвитку «Україна 2030» Сергія Тарути, а ось в останньому номері «Дзеркала тижня» побачив статтю Богдана Данилишина на ту ж тему — «Яку економіку ми маємо будувати». Хоча Данилишин не є політиком в точному розумінні цього слова, він радше чиновник найвищого рангу: зараз очолює Раду НБУ, в уряді Тимошенко був міністром економіки, за що потрапив під переслідування за часів Януковича і змушений був отримати політичний притулок у Чехії. Однак Данилишин не тільки топ-чиновник, він економіст-академік, автор сотень публікацій, професор Київського національного економічного університету, викладав у Карловому університеті в Празі і в Університеті Гумбольдта в Берліні.

Данилишин як кваліфікований економіст не може не бачити, що наша економіка катастрофічно занепадає. Він називає цей стан «деструктивною моделлю економіки», але справа не в назві, а в незаперечних фактах: деіндустріалізація, наростаюче відставання від розвитку світу, примітивізація економіки, аграрно-сировинна структура господарства і експорту, крайня бідність для європейської країни. Це загальновідомі явища, докази їх цифрами, які наводить Данилишин, по суті, нічого нового не додають. Добре хоча б те, що політики і топ-чиновники нарешті починають усвідомлювати ситуацію, в яку вони завели країну.

Данилишин так описує пастку бідності, в яку потрапила Україна: «Орієнтовану на виробництво та експорт сировини економіку зазвичай переслідує так званий парадокс зниження продуктивності. Що більша кількість людей зайнята у виробництві сировини та продукції з низькою часткою доданої вартості, то швидше знижується продуктивність у цих сферах. Падіння продуктивності, у свою чергу, веде до погіршення кількісних результатів виробництва та зниження реального рівня зарплат людей, зайнятих у таких виробництвах. У цьому й полягає парадокс — адже в несировинних секторах економіки додаткове насичення ринку трудовими ресурсами веде до зростання конкуренції, а отже, і до підвищення ефективності виробництва. До того ж сировинна економіка характеризується великою часткою некваліфікованої праці, отже, у ній не складаються передумови для зростання зарплат. Та й це ще не все — стагнація зарплат, які перебувають і без того на низькому рівні, не дає можливості для зростання економіки за рахунок внутрішнього споживання».

Усім, хто бажає більш детально ознайомитися з проблемою, в яку потрапила не тільки Україна, а й майже вся Африка і Латинська Америка, раджу почитати дуже популярну книжку Еріка Райнерта «Як багаті країни забагатіли … і чому бідні країни лишаються бідними». Те, що Данилишин викладає в кількох абзацах тексту, у Райнерта детально описано на сотнях сторінок на прикладах різних держав. Українська ситуація не унікальна, унікальним є шлях, яким потрапила в цю ситуацію Україна. Якщо економічна історія Сінгапуру має назву «З третього світу в перший», то наша історія — це «З другого світу в третій». До речі, через інертність мислення велика кількість не тільки пересічних людей, а й навіть професійних економістів, усе ще вважають, що ми існуємо в економіці рівня «другого світу» і можемо користуватися моделями розвитку Польщі, Естонії або Словаччини.

Констатуючи реальну ситуацію, Данилишин, на відміну від Тарути, жодного слова не каже про те, чому це сталося. Він просто мовчки оминає цю тему, начебто поточна ситуація — наслідок якоїсь невідомої природної стихії. Данилишин далі просто пише про необхідність швидкого розвитку як єдиного шансу на виживання. Якщо у Тарути ми бачимо однозначне формулювання причини — політика правлячого класу, то далі логіка вимагає пропонувати засоби подолання цієї причина, навіть нехай у Тарути ці засоби геть утопічні і не підтверджені практикою жодної країни, яка змогла вирватися з пастки бідності.

У Данилишина причин і винуватців нашої ситуації нема (голова Ради НБУ не наважається назвати свій політичний клас, — гадаю, у нього не вистачає на це сміливості, а не знань), тому навіть утопічного засобу він запропонувати не може. Замість цього він просто вказує очевидні цілі для нашої економіки: перехід від сировинної структури до технологічної та швидке зростання на рівні 6–8% річних до 2030 року. І далі він переходить до ролі Нацбанку в цій бажаній політиці. Це виглядає як під час пожежі розказувати про правила прокладання електропроводки замість того, щоб загасити для початку вогонь. Бажана політика НБУ Данилишиним викладена цілком розумно, але навіть йому самому зрозуміло, що ця політика не може привести до економічного зростання, бо у НБУ нема і не може бути для цього необхідних інструментів. Економічна політика розвитку може бути тільки комплексною, принаймні, вона має бути спільною для НБУ й уряду.

Елементарна логіка потребує відповіді на питання: звідки візьметься ця економічна політика? Чому її нема зараз? Найбільш дивно, що Данилишин навіть не задає таке питання, годі казати про відповідь на нього. А відповідь дає політична практика тих країн, які вирвалися з бідності за остання півсторіччя. У більшості з них (про всіх не скажу, бо не знаю точно) для розробки і реалізації економічної політики були створені надвідомчі органи, які підпорядковувалися напряму главі держави (у президентських державах і диктатурах) або главі уряду (в конституційних монархіях та парламентських державах). Подібного органу у нас нема і навіть ніхто не думає про його створення. Навіть ті, хто, подібно до Тарути і Данилишина, усвідомив життєву необхідність економічної політики розвитку, не доходять до розгляду питання конкретних політичних механізмів її розробки й упровадження.

І найголовніше, орган розробки і запровадження економічної політики має бути кимось створений, хтось має поставити йому завдання. Тут перед нами постає проблема якості політичної влади, яка це зробить. Тобто, якщо до кінця провести логічний ланцюжок, починаючи від необхідності економічного виживання країни, ми прийдемо до питання створення якісної політичної влади. 25 років — уже достатній термін, аби зрозуміти, що нинішній правлячий клас не може і вже навіть не намагається це робити.

Те, що зараз бачимо, дуже схоже на політичну агонію: середня ланка влади та керівництво державної частини економіки перейшли до відкритого і нестримного грабунку, наче завтра їх уже не буде. Але ще не зрозуміло, хто прийде на заміну, яких політичних форм набуде наростаючий народний гнів, бо як усякий гнів він не несе конструктиву. Приклади Тарути та Данилишина показують, що навіть далекоглядні представники правлячого класу на конструктив не здатні, але що ще більш тривожно — конструктивної економічної політики не можуть запропонувати їхні противники, максимум їх фантазій — це безкінечне повторення штампів лібералізму.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.