Перейти к основному содержанию

Ідентичність, що застрягла у часі

Уеллс помер, а машина часу таки знадобилась

Останніми днями я побачив дуже багато сперечань та болючих акцентуацій стосовно питання національної ідентичності — дякую за це пану Андрію Баумейстеру за виступ у СЕО Клубі та дискусії в коментарях у Валентина Краснопьорова. Та й взагалі ідентичності як такої. Це дуже добре, бо коли стають наріжні питання, то тільки дискусія може просувати нас уперед. Це місце, де народжується істина.

Так склалося, що Україна — це держава, яка психологічно застрягла у часі. Ми не змогли пройти етапів формування нації та державотворення в період модерну й отримали цей історичний шанс лише фактично на рубежі переходу з постмодерну до метамодерну. З позицій висміювання та втрати авторитетів до нової щирості та відкриття (Rediscovering) трансцендентного. Фактично це дає нам можливість споглядання на минуле, використовуючи більш чітку та якісну оптику, без цинізму та іронізації над ним.

Ще Сенека у своїх Моральних листах до Луцілія писав: «Розмірковуємо над частинками життя, над цілим — ніхто не задумується. Хто намірився пустити стрілу, повинен знати, куди мітить, інакше який глузд цілитися, вирівнювати зброю? Не маючи окресленої мети, наші думки йдуть манівцями. Для мореплавця, який не знає, до якої гавані йому прямувати, жоден вітер не буде ходовим».

Ця цитата стосується безпосередньо нас, бо фактично наша країна та перш за все суспільство знаходиться як той корабель — не маючи гавані, ми прямуємо, не знаючи куди, на руках тримаючи лиш певні ледь помітні контури. Через це ми ніяк не можемо дійти на човні до Ітаки, бо кожного разу ми корегуємо курс, і який би прозахідний вітер нам не дув, ми все одно стикаємось з крайнощами. І цьому є свої пояснення.

Наше суспільство пережило дуже травматичний досвід, порівнювати його можливо лише з досвідом гебреїського та польського народів, які дотепер не до кінця змогли справитись з своїми травмами. Суспільство — це одна велика колективна людина, в неї можуть бути одночасно різні погляди, думки. Але є речі, котрі проходять через усіх як червона нитка. Ми дивимось на наше минуле виключно з позицій кризи та болю, використовуючи лише одну призму, один кут погляду, що є докорінно невірним, якщо ми хочемо пройти вперед. У своїй праці про феноменологічну психологію Ясперс акцентував увагу на тому, що людина може перейти на новий, радикально вищий рівень свого буття лише в момент власної кризи, в момент, коли буде стояти питання про самознищення власного «Я» та перехід на новий щабель, де вже заново складаєш своє «Я». Це явище Ясперс назвав Порубіжною ситуацією (Grenzsituation), коли людина доходить до максимальної точки кризи і де вона мусить зробити свій вибір, або пройти етап трансформації, або піти на нове коло страждань, бо вона все одно рано чи пізно повернеться до цієї ж кризової ситуації. Для того щоб ця трансформація була успішною, людина мусить подивитися не лише на себе, а осягнути своє тут-буття (Dasein) узагалі.

Якщо подивитися безпосередньо на Україну крізь одну призму, то ми побачимо державу та суспільство, котре вже 30 років йде по колу свого травматичного досвіду. Криза за кризою, ми обираємо тут-буття жертви. Ми насолоджуємось своїми стражданнями, і навіть сучасна література просякнута лише журбою та смутком. І задля підтримування цього ми постійно акцентуємо цей біль, шукаючи подразники, як якийсь певний дурман, лише для того, щоб знов відчути свою значимість.

Але це є помилковою гілкою розвитку, фактично вона деструктивна, бо змушує нас шукати ворогів там де нема, відмовлятися від частини себе, цуратися самих себе. І це ми можемо бачити серед певних інтелектуалів, для котрих українці, які знаходяться східніше Збруча, є вже неправильні українці.

''

 

Ми повинні навчитися споглядати свою історію раціональніше. Лише криза 2014 року сприяла тому, що постать Ясновельможного пана Гетьмана Павла Петровича Скоропадського стала національною, стала тою, на яку дивляться люди в пошуках сенсів і відповідей на запитання «Як?» та «Чому?» Але ще зовсім недавно він сприймався в суспільній думці лише як або німецька маріонетка чи російський служка. Ми все ще не можемо відповісти чітко на питання 1918 року — чи було Антигетьманське повстання добром для України. Чому дії петлюрівців тут не зазнають критики? Коли вони фактично розв’язали громадянську війну, бо знов ж таки — за Гетьмана воювало багато частин армії Української держави. І ми сприймаємо твори, які написані про ті події з боку того ж Булгакова, як ті твори, котрі будують російський міф. Але якщо ми приймемо той факт, що бої були поміж двома українськими сторонами, то місця для росіян тут взагалі не буде. І якщо прочитати усі твори Булгакова про Київ, то побачимо, що в нього немає ненависті до українців, але є персональна ненависть до Петлюри. І його треба розуміти і приймати думку ретроспективно, бо це повстання нічого для Української держави не дало. А навпаки фактично поставили хрест на його існуванні від самого початку зносин Винниченка з РСФСР.

І на прикладі ЯВПГ ми поступово підійшли до питання — а чи дійсно треба себе пригнічувати зараз, і надалі називаючи себе колонією в контексті минулого? Чому ми не можемо зараз взяти й забрати фактично повністю свій спадок? Акцентуючи увагу на малій частці ідентичності, ми дозволяємо казати Москві, що ми були сепаратисти, що без них Україна нічого не вартувала та інше. Але якщо будувати контекст, спираючись на історичні факти, то ми зможемо перебити наратив тим, що це Москва все зробила, щоб Україна пішла. Автономні рухи Центральної Ради, що незалежність була проголошена лише тоді, коли вже Тимчасового уряду не було на мапі. Українізація частин царської армії, фактично українізація робилась Петроградом задля контрідеологічної боротьби з більшовиками. Так само і з УРСР та СРСР. Не можна звужувати свій спадок, відрікаючись від того, що люди, котрі народилися тут та мали в собі так чи інакше частку нашої культури та суспільства, жили та працювали за царату. Ми даємо карти в руки використовувати проти нас цих постатей. На прикладі того ж Нахімова, котрий був із козаків. При цьому маючи такі робочі кейси на прикладі Сікорського, де українізували спадщину, попри те, що сам пан Сікорський був українофобом.

Україна не може будувати свою ідентичність на майбутнє виключно на питанні суто вузького погляду, бо чим тоді ми відрізняємось від Мазєніна з класичної п’єси «Мина Мазайло»? Росія нав’язала наратив колонії державі, котра ще з часів Речі Посполитої мала більше прав та свобод, ніж будь-яка сусідня держава того часу. Тому ми маємо боротися повністю за свій спадок. Відстоювати свою участь у Грюнвальді, відстоювати те, що дало Магдебурзьке право, відстоювати Лисянського, Погорєльского, Гоголя та Чехова, і звичайно Булгакова, та багато інших, хто на це заслуговує, і більше того — заслуговує Україна. Бо коли питання стосується пошуку гавані до Заходу, то треба себе осягнути в усій повноті буття.

Рубрика "Гринлайт" наполняется материалами внештатных авторов. Редакция может не разделять мнение автора.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...