Перейти к основному содержанию

Кубань: козир, яким нехтують

Вчимося використовувати свої контраргументи правильно.

Сергій Пархоменко, координатор громадського комітету «Кубань з Україною»

Порядок денний

Зіткнувшись з реаліями «гібридної війни», яку розв’язала проти нас Росія, в тому числі під приводом «защіти рускоязичного насєлєнія», ми, однак, досі не навчилися користатися контраргументами. Одним із них є українське (і навіть україномовне) населення на прикордонних з Україною територіях РФ…

Зокрема, такою територією є Кубань, яка охоплює адміністративні межі Краснодарського і, меншою мірою, Ставропольського краю Російської Федерації.

З 1792 року почалося активне заселення українцями територій від Тамані на заході, Єйська на півночі до Новоросійська на півдні і до Ставрополя на сході (це межі розселення козаків Чорноморського, ключової складової частини майбутнього Кубанського козацького війська та українських селян). Саме на цій території до Голодомору 1932-33 рр. частка українського,в переважній більшості україномовного населення становила, за різними даними, від 60 до 80%.

Навіть на початку 90-х років практично в кожній станиці на теренах колишнього Чорноморського козачого війська можна було зустріти людей, які спілкуються українською мовою, на місцевому діалекті — «балакають». Балакають на Кубані і зараз, тільки ось цей діалект української мови — «кубанська балачка», з легкої руки прихвосня Путіна — екс-губернатора Краснодарського краю, а нині міністра сільського господарства РФ Олександра Ткачова, став діалектом російської мови…

Тим не менш, попри жорсткі методи русифікації, попри створення цілого прошарку так званих «ряжених» — козаків, які виконують функцію територіальної оборони, та членів різних фольклорних гуртків, які орієнтуються на «єдіную і нєдєлімую», попри масовану пропаганду в ЗМІ, особливо в 2000-ті роки і після початку російсько-української війни, на підсвідомому рівні симпатії кубанців до України збереглися. Сприяло цьому й поширення інтернету, де молоді кубанці могли знаходити інформацію, яку не тиражували офіційні ЗМІ та не розміщали на сторінках популярної російської історичної літератури. В інтернеті кубанці знаходили інформацію про створення незалежної Кубанської Народної Республіки в лютому 1918 року, про її намагання інтегруватися з Україною (зима 1918 — осінь 1920 рр.). про політику «коренізації» (популяризації української мови та української культури на Кубані в 20-х роках ХХ ст.), про Голодомор, про створення під час Другої світової війни Кубанської козачої армії (КОПА), яку творили члени ОУН(б) за аналогом з УПА…

І якщо до 2014 року в середовищі кубанців — українців за походженням тезу про те, що ми «украінци» або, в переважній більшості випадків, «потомкі запорожскіх казаков», можна було почути хіба в особистих розмовах «під чарку», або прочитати десь на кубанських інтернет-форумах, а українську мову можна було побачити в підручниках із так званої «балачки» чи на банерах футбольних фанатів ФК «Кубань» (одного з авторів банеру після його вивішування чекало кримінальне переслідування, за неофіційною версією — саме за українську мову та «пропаганду кубанського сепаратизму»).

Тим не менш, з початку російсько-української війни у кубанців прокинулася якщо не українська, то принаймні козача свідомість. Краснодарський край став одним із небагатьох, де місцеві активісти намагалися провести Марш за федералізацію, озброївшись плакатами з символікою Кубанської Народної Республіки. Всі організатори маршу стали фігурантами кримінальних справ, отримали реальні тюремні терміни, декому вдалося втекти до України, зокрема В’ячеславу Мартинову, Петру Любченкову… Серед учасників АТО також є чимало вихідців з Кубані — зокрема, Яромир Букреєв, який воював у складі «Азову», Юлія Толопа й десятки інших. Дух волі прокинувся в цих людях під час війни, у деяких — навіть ще раніше, в дні Революції Гідності.

До речі, вихідці з Кубані є й серед вітчизняних політиків. Зокрема, вихідцем з «Великої Кубані», що охоплює частину Ставропілля, є народний депутат України, учасник АТО Юрій Тимошенко…

Кубань і майбутнє України

Зрозуміло, що зараз ставити питання перегляду кордонів і висувати РФ вимоги «Кубань наша! Поверніть!» не зовсім доречно (хоча про таке можна думати і навіть варто думати, моделюючи різні сценарії розвитку ситуації).

Але нехтувати питанням захисту етнічних українців Кубані не варто. Порушувати питання щодо захисту українців РФ повинні українські політики на зустрічах з європейськими партнерами і діаспорою.

Експертне середовище повинне підняти дискурс про можливості створення української національно-культурної автономії, адже варіант, що Росія почне валитися і її регіони будуть відколюватися від імперського центру, відкидати ніяк не можна. Також варто використовувати кубанців-учасників АТО задля підривної діяльності проти путінської неоімперії та готувати їх як осіб з проукраїнськими поглядами на заміну прогнилій місцевій промосковській еліті.

Зараз тема Української Кубані час від часу таки спливає в ряді ЗМІ, про неї (тему) можна почути навіть з вуст політиків, наприклад, міністра інфраструктури Володимира Омеляна.

Варто подавати факти з історії Української Кубані й в шкільних та університетських підручниках.

А ще Кубанська Україна відроджується в назвах вулиць українських міст. Зокрема, в Києві завершується громадське обговорення щодо перейменування вулиць Маршала Жукова і Олександра Мілютенка на вулиці Кубанської України та кубанського прем’єр-міністра Василя Іваниса відповідно… Шанси побачити ці назви на табличках вулиць Лісового масиву в Деснянському районі столиці (саме в цьому районі розташовані ті вулиці) досить великі.

kub1

kub2 

 

 

 

 

 

 

 

''отсканируй
и помоги редакции