Творці економічних див: Чан Кайші

Вадим Новіков

Переможний шлях Чан Кайші як творця економічного дива Тайваню почався з його нищівної поразки у громадянській війні в Китаї. Армія Компартії Китаю за підтримки СРСР 1949 року вщент розбила армію Гоміндану. Єдиний клаптик території Китаю, що залишився під владою колишнього керівника країни, генералісимуса Чан Кайші, був острів Тайвань. Після військової та політичної поразки від Мао Цзедуна у Чан Кайші залишився лише один спосіб довести свою перевагу — зробити Тайвань процвітаючою країною. І він це зробив.

Особистість та життєвий шлях

Більшість біографічних довідок про Чан Кайші у довідковій літературі завершуються його поразкою у війні з Мао і втечею на Тайвань. Для багатьох людей це дійсно могло б означати кінець, якщо не фізичний, то принаймні політичний. У 1949 році Чан Кайші було 62 роки, і за ним уже був довгий життєвий шлях від сільського хлопчика до президента найбільшої за населенням країни світу. Основні віхи його біографії добре відомі:

• 1887 — народився в сім’ї дрібного сільського торговця
• 1907 — прийняв рішення про військову кар’єру та вступив до військового училища
• 1908–1911 — навчання в японському військовому училищі та служба в японській армії, вступ до революційної організації
• 1911–1914 — повернення до Китаю, участь в повстаннях та бойових діях, знайомство з Сунь Ятсеном
• 1923 — поїздка до Москви для вивчення військового досвіду більшовиків, стає начальником генштабу армії Гоміндану
• 1925 — смерть Сунь Ятсена, Чан Кайші очолює Гоміндан
• 1928 — стає головою уряду Китайської республіки, фактично об’єднує країну під своєю владою
• 1931 — початок японської інтервенції
• 1937-1945 — японсько-китайська війна
• 1945-1949 — громадянська війна між КПК та Гомінданом, поразка і втеча на Тайвань

Менше відомий Чан Кайші не як політичний діяч, а як людина, що спромоглася перетворити суспільство. Він дуже рано обрав свій життєвий шлях військового і революціонера: у 19 років вступив до військового учбового закладу, у 21 рік приєднався до революційної організації. Серед безлічі фотографій Чан Кайші майже всі його зображення — у військовій формі. Головою Гоміндану він був до самої смерті, тобто 50 років, а загалом його стаж у революційній організації становив 67 років. Як військовий, він був жорсткою людиною, як революціонер — здатний на крайні заходи заради революції, включно до вбивств.

Світогляд Чан Кайші поєднує непоєднуване: китайський націоналіст, що прийняв християнство і регулярно звертався до народу по радіо з християнськими проповідями. Прийнявши християнство, він продовжував відвідувати буддійські храми, все життя вивчав класичну китайську етику та історію, захоплювався китайською поезією та каліграфією. Тобто він був зовсім не європеїзованою людиною, майже ніколи не носив цивільний європейський одяг: у ті рідкісні моменти, коли не був вдягнений у військову форму, носив традиційний китайський одяг.

Водночас людина, з якою він прожив майже 50 років душа в душу, його четверта дружина Сун Мейлін, була в цьому його протилежністю. Якось вона сказала про себе, що не має нічого китайського, крім зовнішності. Вона народилась в Шанхаї, в родині проповідника методистської церкви, та з 10 років жила і навчалась у США. Чан Кайші прийняв християнство саме, щоб одружитися з Сун Мейлін. Її вплив на зовнішню політику Китаю та потім Тайваню був таким великим, що у 1943 році вона виступала перед Конгресом США, будучі приватною особою (не знаю, чи був ще хоч один такий випадок в історії Конгресу).

Чан Кайші мав стійку репутацію диктатора, хоча при порівнянні з його суперником Мао Цзедуном він виглядає поміркованим освіченим автократом. Американські союзники часто звинувачували його в корумпованості, хоча його особисте життя завжди було доволі скромним. Зараз американські історики піддають сумніву ці звинувачення, бо їх єдиним джерелом був командувач американськими військами в Китаї під час Другої світової війни генерал Стілуел. Він особисто був у дуже поганих відносинах з Чан Кайші, і його особисте негативне ставлення було трансльоване американськими дипломатами і журналістами західній публіці.

Ось такий бачимо неординарний образ: мілітарист-конфуціанець-християнин-китайський націоналіст-революціонер-освічений диктатор.

Перетворення Тайваню: перший крок

Першій революційний крок в економіці Тайваню Чан Кайші зробив по-більшовицьки: він втілив у життя ленінське гасло «землю — селянам». Ви будете шоковані, але цю більшовицьку ідею Гоміндану запропонувала Спільна комісія з сільського розвитку (СКСР), спонсорована урядом США. А головним ідеологом цієї реформи був український аграрний економіст Ладежинський, який виїхав до США у 1921 році. Уряд США у 1945 році делегував його до окупованої Японії для проведення аграрних реформ, а з 1949 року він став працювати з Гомінданом в рамках СКСР і переконав американських урядовців і Чан Кайші на радикальну земельну реформу.

Аграрна реформа почалася 1951 року з передачі селянам землі, конфіскованої у японських окупантів. Але цього було замало, тому з 1953 року було ухвалене законодавство про примусовий викуп землі понад 3 га і передачу її у власність безземельним селянам. Нас може вражати, що власність більше 3 га вважалась неприпустимою, бо для наших умов це мінімальний земельний пай. Просто треба уявити, що тайванське сільське господарство велось на дуже маленьких ділянках, половина гектару — то типове фермерське господарство.

До 1949 року на Тайвані власники землі обробляли не більше 30% всієї землі, решту — орендарі. Реформа вдвічі збільшила долю власників землі, заклавши базу сільського середнього класу (орендарі були бідняками, бо більшу частку доходу віддавали власнику землі). Американська допомога через СКСР виявилася надзвичайно ефективною, бо давала інвестиції, нові технології та нові сільськогосподарські культури, що генерували вищу доходність (наприклад, спаржа та банани).

Ефект від аграрної реформи був революційним: врожаї традиційних культур (рис, цукрова тростина) збільшились в півтора разу, врожаї овочів та фруктів подвоїлись. Але це ще не все: почала швидко зростати промисловість із переробки аграрної сировини, першим кроком цього зростання була націоналізація японських цукрових заводів. Індустріалізація Тайваню почалась на селі.

Досвід аграрного розвитку Тайваню у 1950-х роках є надзвичайно показовим для сучасної України, бо ми зараз робимо протилежне тому, що робив Чан Кайші на Тайвані. Тайванське сільське господарство розвивалось шляхом ускладнення, тобто убік поглиблення переробки первинного продукту.

Українське сільське господарство розвивається шляхом примітивізації, тобто убік збільшення долі первинного продукту. Ця тенденція проявляється в одночасному зростанні продукції рослинництва і падінні продукції тваринництва. Наприклад, за останні шість років виробництво сої майже потроїлось, а виробництво молока і яєць — скоротилося. Ще одною ознакою примітивізації економіки України є зростання долі первинної продукції (зерна та бобів) в експорті за рахунок скорочення долі переробленої продукції. За останні шість років доля первинної продукції в загальному аграрному експорті виросла з 41% до 56%. Постійно зростає доля експорту первинної продукції відносно її виробництва: зараз ця доля становить 33% (для порівняння : США експортують тільки 5% первинної аграрної продукції, а решту переробляють у своїй країні). В результаті Україна вимушена імпортувати продукти переробки аграрної сировини, наприклад, лимонну кислоту і лізин, замість їх виробництва і експорту.

Політичне забезпечення економічного зростання

Чан Кайші побудував на Тайвані невидиму «Китайську стіну» між бізнесом і чиновниками, які займалися впровадженням економічної політики: перехід бізнесменів на державну службу або зайняття чиновників бізнесом були категорично виключені. Цей запобіжник корупції та незаконного збагачення існував ще принаймні років 15 після смерті Чан Кайші. Ця «Китайська стіна» — небачене явище не лише для України, де бізнес і держапарат взагалі нероздільні, а й для більшості країн (наприклад, США), де обмін людьми між держапаратом і бізнесом — не рідкісне явище. Мало того, що державний апарат був суворо відокремлений від бізнеса, він був кваліфікованим і ефективним.

Спадковість політики національного розвитку була забезпечена зовсім не демократичним шляхом: з 1949 по 1987 рік країна жила за законом воєнного стану. Цей період ще називають «Білим терором», який почався двома роками раніше (у 1947-му) з придушення повстання проти влади Гоміндану, яке супроводжувалося тисячами жертв. Цей період позначився репресіями проти комуністів (особливо сильними до 1952 року). Загалом репресовано було 140 тисяч людей, з них страчено близько трьох тисяч. (Політика декомунізації була вкрай радикальною, можна сказати, що тайванський та український варіанти декомунізації є двома крайніми зразками: репресії, включно до страт, — в одному випадку, перейменування сіл і вулиць — в іншому.) В умовах воєнного стану єдиною політичною партією у країні залишався Гоміндан, він не мав опозиції своїй політиці.

Попри антикомуністичні репресії, Чан Кайші визнавав громадянські та економічні свободи, забезпечував захист прав власності (майнових та інтелектуальних). Політичні дискусії були можливі, якщо вони не загрожували збереженню влади Гоміндану. Чан Кайші вів реальну боротьбу з корупцією у владі, бо він на власному досвіді побачив, як корумпованість влади Гоміндану призвела до поразки від комуністів у громадянській війні.

Економічна політика Тайваню часів Чан Кайші

Вищі чиновники, які відповідали за розробку економічної політики, були підпорядкованими особисто Чан Кайші. А система управління було побудована так, щоб забезпечити горизонтальну координацію різних органів держуправління між собою. Головним засобом державного управління економікою було фінансування. Приватний бізнес міг отримати кредит тільки в державному банку і тільки на проекти в реальному секторі економіки та ще й під суворим контролем цільового використання кредитних коштів.

Суттєвим джерелом фінансування розвитку були кошти китайської діаспори. Держава стимулювала повернення китайців з діаспори на Тайвань, і не лише у приватний бізнес, а й на державну службу і в дослідні організації, бо китайці з діаспори несли з собою західну освіту, кваліфікацію і досвід.

Суто тайванським явищем державного контролю економіки були підприємства, засновані Гомінданом. Для приватного бізнесу співпраця з такими підприємствами відкривала шлях до швидкого розвитку, а для уряду це давало додаткові важелі контролю і приватного сектору. За часів Чан Кайші державний сектор економіки домінував і забезпечував швидке економічне зростання.

На відміну від Японії та Кореї, де держава стимулювала утворення величезних конгломератів (дзайбацу і чеболі), у приватному бізнесі Тайваню головну роль відігравали і відіграють малі і середні компанії, особливо, побудовані на бізнесі з високими технологіями. Але малий і середній технологічний бізнес не має коштів фінансувати дослідження і розробки нової техніки, тому в Тайвані цю функцію мала взяти на себе держава (для порівняння: в Південній Кореї 80% таких витрат несе приватний бізнес). Орієнтація економічної політики на технологічний бізнес позначилася й на політиці залучення прямих іноземних інвестицій: держава віддавала перевагу тим інвесторам, які забезпечували доступ до нових технологій місцевому бізнесу.

Дуже показовою рисою економічної політики Тайваню (не лише часів Чан Кайші, а й пізніше) була її постійна зміна за незмінності стратегії економічного зростання.

Перші десять років (1950–1960) головною економічною стратегією Тайваню була макроекономічна стабілізація, головним чином — збалансований державний бюджет, та заміщення імпорту. Завдяки земельній реформі різко виросла продуктивність сільського господарства, тому стало можливим використовувати доходи аграрного сектору для фінансування промисловості. Заміщення імпорту було спрямоване на створення місцевого виробництва споживчих товарів, але політика заміщення була короткотерміновою. Уряд Чан Кайші (на відміну від латиноамериканських урядів) швидко збагнув, що політика заміщення імпорту не дозволяє створювати великі ефективні виробництва, бо цьому заважає обмежений внутрішній ринок. У цей період дуже важливою була допомога США, яка забезпечувала біля 30% інвестицій.

На другому етапі (1961–1970) ми вже бачимо Тайвань, до якого звикли: починає розвиватися експортно орієнтована технологічна економіка. Для розробки і втілення цієї політики було створено Центр промислового розвитку та інвестицій. Саме в цей період одним із пріоритетів уряду стала освіта, в першу чергу середня спеціальна (як тут не пригадати українську систему освіти з гіпертрофованою вищою освітою та занедбаною середньою спеціальною). В цей період були започатковані нові галузі: металургія, суднобудування, нафтохімія.

У 1970-ті роки економічна політика знову змінюється, особливо у відповідь на нафтову кризу 1973-1974 років. На Тайвані, як у будь-якій енергетично залежній економіці, ця криза призвела до зовнішнього торгового дефіциту, зростання цін та уповільнення розвитку. Відповіддю уряду була структурна перебудова економіки та форсування експортних виробництв.

Чан Кайші пішов з життя у 1975 році внаслідок ниркової недостатності. На той момент Тайвань вже був четвертою економікою Азії за рівнем душового ВВП, поступаючись лише Японії, Гонконгу та Сінгапуру. Подальша економічна політика наступників Чан Кайші була не менш успішною, але поступово чимдалі ліберальнішою (у 2000 році Гоміндан навіть втратив владу, програвши вибори). Про ефективність економіки Тайваню свідчить такий красномовний факт: коли у 1997 році Азія була охоплена найстрашнішою в її історії фінансовою кризою (наприклад, ВВП Південною Кореї впав за рік на третину), економіка Тайваню практично ніяк не була нею уражена.

Результати і висновки

Чотири десятиріччя воєнного стану економіка країни росла в середньому на 8% за рік. На 2016 рік, за даними МВФ, за рівнем ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності) Тайвань входить до двадцятки найкращих економік світу, а якщо не враховувати економіки, цілковито побудовані на нафтогазових доходах, то до 15 найкращих у світі. Позаду нього: Велика Британія, Франція, Японія, Канада, Австрія, Данія, Бельгія, Південна Корея, Італія та ще півтори сотні економік світу. Це повний тріумф політики Чан Кайші, він програв Мао Цзедуну битву, але виграв війну. Після смерті Мао Китай почав свій шлях до економічного процвітання, повторюючи економічну політику Чан Кайші на Тайвані.

Попри такі вражаючі досягнення, мало хто вважатиме тайванський зразок гідним наслідування, бо мало хто погодиться з 40-річним воєнним станом. Навіть у самому Тайвані постать Чан Кайші сприймається вкрай неоднозначно, до його політичного спадку нечасто апелюють сучасні тайванські політики, навіть із Гоміндану, не кажучи про політичних супротивників. Можна сказати, що зараз Чан Кайші популярніший у КНР, ніж на Тайвані, де його політична спадщина значно менш впливова, ніж спадщина його попередника Сунь Ятсена та його наступника і сина Цзян Цзинго.

Спадок економічної політики Чан Кайші дуже різноманітний, але на мене особисто найбільше враження справили дві події: (1) земельна реформа та запуск економічного зростання та індустріалізації з села, (2) «Китайська стіна», що відокремила бізнес від політичної та бюрократичної діяльності. Відсутність такої стіни у нас призводить до того, що єдиною метою політичної діяльності стає особисте збагачення. Результатом такої політичної діяльності є деградація економіки, масова еміграція, падіння рівня життя.