Творці економічних див: Жуселіну Кубічек

Вадим Новіков

Коли мова заходить про економіку Бразилії, то мало кому спадає на думку назвати її економічним дивом, бо останні чотири десятиліття вона зростає на 2–3% щороку. Проте так було не завжди. В історії Бразилії був період між 1950-ми та 1980-ми роками, коли середньорічні темпи розвитку становили 7–8%. Тоді динаміка зростання Бразилії виглядала не гірше, ніж Японії. Найяскравішою політичною фігурою того часу був Жуселіну Кубічек, саме він залишив після себе найбільший перелік досягнень серед усіх бразильських президентів, включно зі створенням нової столиці Бразилії.

Життя та політичний шлях

Жуселіну Кубічек ді Олівейра за португальською традицією отримав два прізвища: перше чеське (Кубічек) — від матері-чешки, друге (Олівейра) — від батька. В португальській мові, як правило, людину називають за останнім, тобто батьківським прізвищем, але іноді, як у нашого героя, основним стає прізвище матері, а батьківське вживалося тільки в офіційній титулатурі. Однак найчастіше його звали просто за ініціалами JK (мені це нагадує JFK президента Кеннеді).

Жуселіну народився 1902 року у бразильському штаті Мінас-Жерайс, що розташований на південному сході країни і є головним центром її гірничої промисловості. У дворічному віці Жуселіну втратив батька, мати — шкільна вчителька — ростила його сама. Після закінчення школи він учився на медичному відділенні Університету Мінас-Жерайс, по завершенні якого (1927 року) поїхав до Європи, жив переважно в Парижі та Берліні.

Повернувся на батьківщину 1930 року і пішов на службу у військовому шпиталі. 1932 року у Бразилії розпочалася громадянська війна, штат Сан-Паулу виступив проти влади президента Варгаса. Армія та рідний штат Кубічека Мінас-Жерайс підтримали Варгаса, тому Кубічек взяв участь у війні як військовий лікар на боці президента. Саме тут під час війни він заприятелював з Бенедіто Валадаресом, який того ж 1932 року був призначений губернатором штату Мінас-Жерайс. Із цього досить випадкового знайомства почалася політична кар’єра Кубічека, бо Валадарес запропонував йому очолити адміністрацію губернатора штату.

1934 року Кубічек виграв вибори і став депутатом парламенту Бразилії від штату Мінас-Жерайс. Через шість років його обирають мером Белу-Оризонті, адміністративного центру Мінас-Жерайс, і тут уперше розкривається його адміністративний дар і неординарна енергія. За свою діяльність на цьому посту Кубічека стали називати «prefeito furacão», тобто «префект ураганів», завдяки шаленій активності у сфері інфраструктурних інвестиційних проектів. До того ж він також не полишав медичної практики!

1945 року Кубічек знову обирається до парламенту від Мінас-Жерайс, але виконавча діяльність приваблює його значно більше, тому він 1951-го балотується в губернатори Мінас-Жерайс і перемагає. Знову починається шалена інвестиційна діяльність, — за декілька років на цій посаді він збудував 5 гідроелектростанцій та численні дороги, мости, школи і шпиталі.

1954-го президент Варгас скоїв самогубство, і в Бразилії утворився вакуум влади. Наступного року були призначені президентські вибори, на яких суперуспішний губернатор штату Мінас-Жерайс був фаворитом. Жуселіну Кубічек переміг на виборах і із січня 1956 року вступив на посаду президента Бразилії.  

Президентство

Для всіх творців економічних див зростання національної економіки було головною метою діяльності. У Кубічека воно набуло навіть гіпертрофованої форми. Він ішов на президентські вибори під гаслом «50 років за 5», тобто п’ятидесятирічний прогрес обіцяв досягти за 5 років. В українському політичному житті подібні гасла — чистої води популізм: ніхто і ніколи не збирається щось грандіозне обіцяне робити насправді. Кубічека теж звинувачували в популізмі, але при цьому він робив неймовірні речі: «ураганний префект» став «ураганним президентом» і почав працювати. Щоб утілити гасла в життя, Кубічек затвердив План національного розвитку, який установлював 31 мету, що були структуровані в 6 розділів: енергетика, транспорт, продовольство, базова промисловість, освіта, будівництво нової столиці Бразилії.

У політичному сенсі президентство Кубічека було коротким періодом демократії між «ерою Варгаса», який був бразильським варіантом лідера португальського фашизму Салазара, та 20-річним періодом військової хунти, що протривав аж до 1985 року. Тому на тлі політичної історії Бразилії президентство Кубічека виглядає випадковим і нелогічним. Однак економічна політика Кубічека значно адекватніша бразильському тоталітарно-військовому політичному тлу, бо вона не була послідовною політикою ліберального ринкового капіталізму, що притаманна ліберальній демократії.

Економічна політика Кубічека — це суміш величезних державних інвестицій і ринкових інструментів. За Кубічека державні інвестиції були спрямовані на будівництво гідроелектростанцій, доріг, і, звісно, найбільший його проект — нова столиця. Наприклад, за його президентства було прокладено 18 тисяч кілометрів нових автошляхів загальнонаціонального значення. Ще більш вражаючий приклад — зведення нової столиці. Ідея розміщення столиці в центрі країни бере початок іще у XVIII сторіччі, назва столиці «Бразиліа» була запропонована ще на початку ХІХ сторіччя, але будівництво розпочалося тільки Кубічеком в 1956 році і було завершене за 41 місяць. Воно було видатним явищем не тільки для країни — його міжнародне значення засвідчене визнанням ЮНЕСКО цього міста як світової культурної спадщини, бо воно є видатним зразком архітектури ХХ сторіччя.

Та для промислових проектів Кубічек удало залучав приватний капітал. Він скасував будь-яке мито на імпортне обладнання і будь-яке обмеження та оподаткування іноземного капіталу. Єдиною умовою для інвестування іноземного капіталу була вимога його асоційованості з місцевим. Тому проекти у важкому машинобудуванні, суднобудуванні, автопромі виконувалися за рахунок суто приватних інвестицій. Показовим прикладом можна вважати бразильське виробництво концерну Volkswagen.

1953 року уряд Бразилії в межах протекціоністської політики заборонив імпорт автомобілів в зібраному вигляді, тому Volkswagen започаткував збирання з готових машинокомплектів. Після приходу до влади Кубічека і початку впровадження його політики залучення інвестицій, 1957 року німецький автоконцерн побудував завод для повноцінного виробництва автомобілів, а 1959-го — ще один. До 1961 року Volkswagen став найбільшим виробником автомобілів у Бразилії, яким він залишається і донині. При цьому в цей же період президенства Кубічека у Бразилії розвивали виробництво інші світові гранди: Ford, General Motors, Mercedes. Таким чином, Кубічека можна вважати батьком бразильського автопрому.

Результати та оцінки

За роки президентства Кубічека промислове виробництво у Бразилії зросло на 80%, але ціною величезної інфляції (43%) та державного боргу (збільшився утричі). Хоча рівень досягнень Кубічека робить його найбільш шанованим з усіх бразильських президентів, його постійно супроводжували звинувачення в корупції, особливо стосовно будівництва нової столиці. Доказів корумпованості Кубічека в доступних джерелах я не зустрічав, тому обґрунтованість звинувачень викликає сумнів.

1964 року, коли до влади прийшла військова хунта, Кубічек вимушений був емігрувати. Він повернувся тільки через декілька років. Загинув в автомобільній катастрофі 1976 року за обставин, що давали підстави вважати цю катастрофу невипадковою.

Жуселіну Кубічек, порівняно з іншими творцями економічних див (наприклад, із Махатхіром Мохамадом або Пак Чон Хі), дуже недовго перебував при владі — лише 5 років, тому не можемо сказати, яким би був результат, якби він іще 10–15 років очолював державу. Але що цікаво — після приходу до влади військових диктаторів зростання бразильської економіки ще пришвидшилося. Найвищі показники розвитку Бразилія мала між 1967 і 1974 роками, а із закінченням періоду військової хунти 1985 року темпи зростання падають до 2–3% річних і тримаються такими до сьогодні.

Інша характерна риса політики Кубічека — те, що Бразилія не була такою бідною країною, як, наприклад, Малайзія або Південна Корея, на початку свого розвитку. Вона вже мала промисловість, причому не тільки добувну, а й обробну, бо початкова індустріалізація у Бразилії відбувалась іще наприкінці ХІХ сторіччя (подібна історія й у Японії). Кубічеку не доводилося починати з рівня примітивної аграрної економіки.

Проте не це є головною особливістю економічної політики Кубічека і взагалі економічної політики Бразилії після Другої світової війни. На відміну від економічних стратегій «азійських тигрів», що були орієнтовані на експорт, бразильська економічна стратегія, як і стратегії інших країн Латинської Америки, була орієнтована на заміщення імпорту. Елементи політики заміщення імпорту ми можемо епізодично побачити в Південній Кореї (проект POSCO) або на Тайвані, але в Латинській Америці вона була теоретично обґрунтована і тотально застосована. Тому є сенс трохи відійти від персони Кубічека і присвятити хоча б декілька абзаців цій темі. Тим паче, що в дискусіях про економічну політику України часто доводиться чути заклики до імпортозаміщення.

Замість післямови: про теорію та практику імпортозаміщення

Теоретичною основою політики розвитку шляхом заміщення імпорту були праці латиноамериканських економістів, найбільшою мірою — роботи аргентинця Рауля Пребіша. Він автор теорії периферійного капіталізму, згідно з якою закони розвитку периферійних країн, у тому числі Латинської Америки, зовсім інші, ніж закони розвитку центральних країн капіталістичного світу. Одним з емпіричних доказів відмінностей цих держав є модель Пребіша-Зінгера (1949), яка показує, що країни, які є аграрно-сировинними експортерами, дедалі більше відстають від експортерів технологічної продукції. Щоб подолати розрив, аграрно-сировинні країни мають провести індустріалізацію і зміну структури своєї зовнішньої торгівлі шляхом політики заміщення імпорту власним виробництвом. Ця теорія та економічна політика, побудована на ній, були дуже популярні у всій Латинській Америці в перші чотири десятиріччя після Другої світової війни.

Ця політика включала в себе декілька базових елементів: тарифні та інші перепони для імпорту товарів, крім обладнання для індустріалізації; завищений курс національної валюти для здешевлення імпорту обладнання; активна політика індустріалізації через субсидування та державне інвестування виробництв, що заміщають імпорт; спротив прямим іноземним інвестиціям. Не завжди і не у всіх країнах ці елементи політики були наявні.

Наприклад, у Бразилії були періоди девальвації валюти як засобу посилення експорту та запобігання імпорту (таким чином сприяючи споживанню продукції місцевого виробництва), а також запровадження різних валютних курсів для імпорту капітальних товарів та імпорту споживчих товарів. Крім того, державна політика щодо інвестицій не завжди протистояла іноземному капіталу — бразильський процес індустріалізації базувався на трьох джерелах: державний, місцевий приватний та іноземний капітали. Перший був спрямований на інфраструктуру та важку промисловість, другий — на виробництво споживчих товарів, а третій — на виробництво товарів тривалого користування (таких, як автомобілі).  

Загальний результат політики економічного зростання за рахунок заміщення імпорту був, вочевидь, негативний. Єдиною країною, що змогла показати стабільний і тривалий розвиток (у середньому щонайменше 7% за рік упродовж двох десятиліть), була Бразилія, але й вона перестала швидко зростати із середини 1980-х. Жодна інша країна Латинської Америки, що практикувала політику імпортозаміщення, не досягла сталого швидкого розвитку.

Незважаючи на деякі очевидні позитивні риси, імпортозаміщення було нестабільним і спричиняло значні економічні та соціальні витрати. Головне гальмо розвитку за такої політики — це обмеженість розміру ринку, навіть такого великого, як внутрішній ринок Бразилії. До того ж у більшості випадків негативно впливали на розвиток відсутність досвіду у виробництві, відсутність конкуренції, зниження рівня інновацій та ефективності, тоді як протекціоністська політика зберігала ціни внутрішнього ринку високими. Соціальним наслідком імпортозаміщення було посилення нерівності в Латинській Америці. Кінець кінцем, великі бюджетні дефіцити та борги, що виникли внаслідок політики заміщення імпорту, призвели до латиноамериканської кризи 1980-х років.

Коли я дивлюсь на результати роботи українського автопрому, який був створений зразково за принципами заміщення імпорту і протекціонізму, і внаслідок чого з 2008 по 2016 рік зменшив виробництво з 424 тисяч машин до 5 тисяч (тобто впав на 99%!), мені так і хочеться сказати: «Панове українці, чи не пора вже читати книжки та вчитися, а не купувати дипломи?».

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.