Перейти к основному содержанию

Монополія на слов'янство

Цікава славістика для найменшеньких

Щиро кажучи, писати про видове різноманіття слов'ян — справа абсолютно невдячна. Оці всі субстрати, суперстрати, асиміляції та подібна наукова маячна широку публіку мало цікавить. Її цікавить, хто справжні слов'яни™, а хто — фіно-угри чи тюрки якісь. І проста формула, що, аби бути слов'янином, цілком достатньо просто вважати рідною одну зі слов'янських мов (будь-яку) і відносити себе до спільноти, яка цією мовою (будь-якою) розмовляє, публіку радше лякає.

Кислиці загальної освіти

Переважна більшість населення Неньки отримала історичні знання в радянській школі. Або ж пострадянській, що лише косметично відрізнялася впродовж 1990-х і 2000-х від радянської, а на початку 2010-х упевнено лягла у зворотній дрейф у бік радянської. Бо цирк відспівали в Біловежській пущі, але він нікуди й не думав їхати, і кадри (які, як загальновідомо, «рішають») теж зосталися.

Це до того, що зазначена більшість реагує на слово «слов'яни» з однозначністю песика Павлова: безсумнівні слов'яни — це східні, які типу браття з «колискою» на трьох. Причому уточнення «східні» якось само собою випадає, і так зрозуміло: слов'яни — це ми й є. А ось решта — хто зна, там як не католики якісь, так узагалі боснійські «моджахеди». Слов'яни такими не бувають!

І де воно взялося, питається? В деталях — буде довго й нудно, тож я телеграфно, в ретроспективі основних віх великого шляху. «Колиску» склепали, власне, відносно недавно, лише в середині 1940-х років. Причому чимось абсолютно новим воно не було, для збирання «колиски» використали детальки від старого доброго «триєдиного народу».

Кремлівський пропагандистський демотиватор про триєдиний народ

Детальки були старенькі, витесані ще на межі ХVІІ–ХVІІІ ст. У це важко повірити, але ці детальки клепалися не в якихось таємних лабораторіях кремлівських ідеологів, а вихованцями Києво-Могилянської академії. Які потім власноруч ці детальки перевезли з Дніпрових круч «на берега седой Невы», зі всіма специфікаціями та кресленнями, й самі ж змонтували ідеологічну конструкцію. За грубі гроші, звісно, а не від щирого серця.

Детальки ті виявилися настільки продуманими, що залишалися цілком годящими для використання і століття, і два по тому. Тільки в середині ХХ ст. збити ті детальки цвяшками віри православної було дещо проблематично. Тож їх, відповідно до вимог часу, склеїли вченням про історичні типи етносів і прикрасили бантиками та рюшиками вщент необхідного на ті часи пролетарського інтернаціоналізму.

Вийшло красиво, але сутність від цього не мінялася. Річ у тому, що слов'ян в імперії давно вже, від першої половини ХІХ ст. щонайменше, «пошили» на «білих людей» із відповідним тягарем оцивілізовування «інородців». Часи такі були, світанок імперіалізму, попит на «білих людей із тягарем» був шалений. «Білих людей», у принципі, завозили звідусіль. Однак Німеччина та Швеція виявилися надто малопотужними їх експортерами, тож «цивілізаторів» довелося клепати здебільшого з місцевої сировини — зі слов'ян.

Причому на «білих людей» годилися не всі слов'яни, а насамперед саме східні, «триєдинщики» себто. Такі собі W.A.S.P. W.E.S.O., White East Slavs Orthodox. Тих же самих поляків вважали сумнівними — католики ж якісь (і вони від наполеонівських війн та далі регулярно підтверджували небезпідставність цих сумнівів, але то вже надто окрема історія).

Урочиста хода з нагоди Свята Тіла та Крові Христових. Польща

Переконувати у «триєдності» та цивілізаційному протистоянні «інородцям» доводилося все більш широкі маси. І воно непогано працювало. Мій улюблений приклад із цього приводу — міць місцевих осередків «Союза русского народа» у Волинський та Подільській губерніях на початку ХХ ст. Їх основними членами були прості селяни (наскільки тут доречне слово «прості»). Побічним ефектом того стало закріплення в масовій свідомості формули «дик слов'яни — це ж ми й є», а всякі поляки з болгарами — то в кращому разі якісь троюрідні брати молодших родів. Утім, позиціонування на зовнішньому ринку в нашій оповідці особливого значення не має. Більш цікавим є те, що на ринку внутрішньому зі східних слов'ян успішно склепали «вищу расу».

Коли вже в середині ХХ ст. «триєдність» переформатували у «трибратскість із єдиної колиски», наріжних речей то жодним чином не зачепило: слов'яни так і залишилися «світочами цивілізації» для решти народів СРСР. І як на мене, оце протиставлення ворожому оточенню й «тягар білої людини» сприяли «стиранню граней» між східними слов'янами та зміцненню «братських обійм» аж ніяк не менше, аніж цілком спрямована русифікація.

У другій половині ХХ ст. транслювати таке бачення речей було вже набагато простіше, ніж за сто років до того: радіо, а згодом телебачення, преса за практично поголовної грамотності населення, яку забезпечувала обов'язкова середня освіта. І ось ми знову повернулися до радянської школи. Тієї самої, яку закінчила основна маса дорослого населення Неньки.

Кому з присутніх (категорія 30+) не розповідали в школі про видатну роль трьох братніх народів з однією колискою на трьох в історії Східної Європи та й території колишнього СРСР узагалі? Є такі? А в кого (будь-якої вікової категорії) слово «слов'яни» в першій асоціації викликає щось ширше за «східні слов'яни»? Ні-ні, потім, звісно, буде «хоча поляки ж — теж слов'яни, і серби, і чехи, і ці, як їх, о — словенці (чи воно правильно словаки?!)». Але ж перша асоціація яка?

Я б щиро здивувався, якби воно було б не так. Коли йшлося, що концепту «колиски трьох братніх народів» лише якихось 70 років, то оце «лише якихось» мало на увазі «нема що бачити в історичному вимірі». У вимірі ж людському це повний життєвий цикл. Або ж період формування мінімум трьох поколінь, які саме з радянської школи винесли наріжні світоглядні речі, серед яких — і монополія на слов'янство з бонусом у вигляді «тягаря білої людини».

Причому остання становить норму. Простий приклад: хіба багато кого здивувало тоді (і дивує зараз), що панахиду по СРСР у Біловежжі відчитали виключно «біли люди», а «інородців» туди ніхто навіть і не думав кликати? Так отож.

Як сконструювати «Чужого» з підручних матеріалів

Урочисто поховали Совок. Доволі тривало оформлювали процедуру розлучення (спочатку здебільшого де-юре, але чим ближче до кінця «веселих 1990-х», тим усе більше й більше де-факто). Ніби все йшло більш-менш. Але на межі тисячоліть з'явилася підозра, що колишнім «сусідам по комуналці» сумно жити без статусу «старшого по квартирі». І вони готові той статус собі повертати, застосовуючи всі доступні важелі.

Зокрема, про культурку не забувають, хоча й саме в культурці брязкальця були найбільш архаїчні. Причому «трьохбратність з однієї колиски» (з обов'язковим визначенням старшості братів) поволі змінювалася на ще більш архаїчну та штучну «триєдність» (та ще й у доволі агресивному і більш відповідному політичному моменту формулюванні «розділений народ»). І лягало то все на вельми підготований ґрунт. І зрозуміло було вже тоді, що «тре’ щось рішати».

На мій хлопський розум, реальним «рішаловом» було би спокійно пояснювати, що «слов'яни бувають ну ду-у-у-у-же різні», а час, проведений у тій чи іншій «комуналці», аж ніяк не скасовує бажання певних слов'ян жити власною окремою національною «квартирою». І тицяти пальчиком у чехів зі словаками, а якщо не доходить — то в Балкани, де саме на межі тисячоліть тільки-но припинили стріляти одне в одного, виборюючи право на національну «нерухомість».

Однак чомусь багато кому таке просвітництво здалося занадто long hard way. Прості ж рішення завжди виглядають найбільш дієвими. І ось тоді все голосніше почало звучати те страшне «фіно-угри». Насправді нового в цьому нічого не було, воно подеколи звучало, принаймні, від ХІХ ст.

Демотиватор понад столітньої давності

Просто звучало не настільки голосно та істерично. Доречність підходу «а давайте їх виженемо зі слов'ян» мало кого цікавила. Ну, ось «виженемо» — і що?! Імперські вавки в головах сусідів моментально позагоюються?!

Та й здавалося б, ось що в тих «фіно-уграх» страшного? Когось у дитинстві налякали фінами чи естонцями аж настільки, що від одного слова «фіно-угри» з’являється енурез? Однак тут доречно зайвий раз нагадати про статус «білих людей», «слов'ян-культуртрегерів», протравлений кислотою радянської школи на підкірці всіх без винятку східних слов'ян. Так-так, і на підкірці пересічного українця — теж, нема де правди діти.

Тож сутність не у «фіно-уграх» («татарах», «мансі», «алеутах», та хоч «тамілах» чи «свазі» якихось), а в тому, що «не слов'яни».

Фіно-угри
Типова зовнішність фіно-угрів

Бо «не слов'яни» — це автоматично «унтерменші», яким [східні] слов'яни принесли бодай дещицю світла цивілізації. І було б украй дивно, аби закид «та вони взагалі не слов'яни, а фіно-угри» не зустрів найжвавішого відгуку в широких народних масах, чия картина світу в старій добрій радянській школі старанно угноювалася проповіддю виключної історичної ролі слов'ян у східноєвропейському регіоні.

Ось такий парадокс: ґрунт один і той самий, монополія на слов'янство, а пишно квітнуть на ньому (і рясно плодоносять) абсолютно різні «культурні рослини». Тільки-но й залишилося, що закріпити за собою виключні права на слов'янство.

Місія нездійснена?

Як би то когось не вкурвлювало, але для того, щоб «бути слов'янином», нагадаю, цілком достатньо: а) вважати рідною одну зі слов'янських мов та б) ототожнювати себе зі спільнотою, яка цією мовою розмовляє (і вважає цю мову рідною, зрозуміло).

Так ось, можна створити 100500 демотиваторів зразка «якась із мов тут точно не слов'янська». Ніхто не забороняє навіть поїхати на лінгвістичний конгрес із доповіддю на цю болючу тему і проілюструвати її тими демотиваторами. Однак слід бути готовим до того, що одразу після такого епохального тріумфу науки, просто на спуску із трибуни доповідача «прийме» парочка кремезних санітарів.

Жодної тобі каральної психіатрії! Високоповажне зібрання лінгвістів буде абсолютно щиро перейматися душевним здоров'ям автора такого епічного відкриття. Лінгвісти (дякувати богам-олімпійцям) — люди здебільшого мирні. Тож просто викличуть «швидку», а не кинуться гамселити «тріумфатора» грубезними томами класичних робіт з індоєвропеїстики та конкретно слов'янського мовознавства.

Фіни

Та й таке ще. Фіни й естонці, певен, страшенно здивуються, коли їм у «родичі за мовою» почнуть «парити» якихось людей, які щось геть незрозуміле белькочуть своєю слов'янською. Хоча естонці, припустимо, не так уже й страшенно здивовані будуть. Вони у більшості так-сяк знають, принаймні, російську. Тож, імовірно, збагнуть, що саме їм «розпрягають» — і просто викличуть психіатричну «швидку» (ту саму, яка щойно обслуговувала конгрес лінгвістів). А ось фіни, через нерозуміння і базований на цьому нерозумінні переляк, можуть і пуукко свої з-за халяв повитаскувати, аби від новоявлених «родичів» відмахатися. (Фіно-угри — вони ж злі, сподіваюся, пам'ятаєте? А фіни, що достеменно відомо з фольклорних джерел, — найзапальніші пацани серед них.)

Утім, не така вже й велика біда, насправді, що мова таки слов'янська. Справжня срака полягає в тому, що зі слов'ян у принципі не можна вигнати. Нікого. Жодним чином. Етнічність базується на самосвідомості окремих особистостей, які усвідомлюють себе як спільноту. І якщо елементом цієї самосвідомості є «ми — слов'яни», то анічогісінько вдіяти із цим не можна. Тим паче, що до слова «слов'яни», нагадаю, радянською школою привішений іще й ярличок «уберменш». Хто ж від такого відмовляється?!

Навіть якщо хором співати у форматі 24/7 ораторію «вони — фіно-угри», то це навряд чи щось змінить у головах сусідів. Ба більше, навіть якщо сусідам співати в тому самому форматі «ви — фіно-угри», в головах їхніх усе лишатиметься, як було. Навіть гірше. Бо подібна бурхлива діяльність зазвичай має абсолютно протилежний ефект, адже за агресії ззовні резистентність і згуртованість групи лише зростають. Подібний ефект добрі громадяни Неньки, до речі, п'ятий рік поспіль демонструють у режимі реального часу.

А що ж робити, питається? Це ж якась екзистенціальна безвихідь. Та давно заповідано, що робити нам треба своє. Дбати про власну культуру, намагатися робити її сучасною, максимально актуальною і, вибачте на слові, модною. І, на моє щире переконання, в цьому процесі танці з потасканим, іще імперсько-радянської роботи, бубоном монополії на слов'янство будуть радше заважати. Надто очевидним є видове різноманіття слов'ян. І чим раніше з'явиться відносно масове усвідомлення, що це різноманіття визначається політичними та іншими соціальними практиками значно більшою мірою, аніж беззмістовними суперечками щодо Blut und Boden, тим воно буде краще, на мій хлопський розум.

#ЦікаваСлавістикаДляНайменшеньких

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.