Перейти к основному содержанию

Наслідки Голодомору

Голодомор українців та казахів, депортації кримців та чеченців — це не були просто окремі акти геноциду. Це була лише одна зі складових програми побудови нового суспільства. Погані новини — ця програма була успішною. Хороші — нам до снаги це змінити.

– А навіщо був Голодомор? — питають інколи. — Ну це ж не зовсім логічно, правда? Україну вже окуповано та поневолено. Навіщо знищувати таку кількість власних кріпаків?

Офіційна академічна версія: задля прискореної індустріалізації та, паралельно, заганяння селян до колгоспів. На гроші під продажу зерна купували верстати, а зубожілі селяни (ось, хлопці, що означає «зубожіння» насправді, а не те, що цим словом називають зараз) не мали іншого способу вижити.

Думали, буду сперечатися з офіційною академічною версією? Аж ніяк. Усе правда.

Просто хочу трішки змінити кут зору.

Голодомор не був самостійним явищем. Він був одним — і, певно, найжорстокішим — із проявів значно більшої парадигми зі створення нової людини, нового суспільного ладу.

Я вивчаю зміну масової свідомості. Це один з основних предметів мого наукового зацікавлення просто тому, що я вірю, що саме особливості масової свідомості того чи іншого суспільства — ключ до розуміння його історичного становища. Якщо ви переселите всіх шведів до Сомалі, а всіх сомалійців до Швеції, за кілька поколінь ці дві країни поміняються місцями у більшості світових рейтингів.

Саме тому мені цікаво розглядати радянський експеримент. Хай і моторошно від усвідомлення, що п’ять поколінь моєї родини, включно зі мною, були в ньому піддослідними.

Яке завдання стояло перед його організаторами?

Вони мали побудувати контрінтуїтивний суспільний лад.

Природний суспільний лад — це те, що вони називали капіталізмом. Я не люблю це слово. Для мене воно в одному ряді з «алопатія» та «цисґендер» — термін, який уживають ті, хто так чи інакше не хоче використовувати термін «норма». Я краще б уже послуговувався терміном «сучасна ринкова економіка».

Надзавданням Сталіна після згортання НЕП було навіть не наслідування мрій Маркса, а побудова етатичного суспільства, де державний апарат виступав би єдиним розподільником і провайдером усіх благ, єдиним та беззаперечним творцем суспільних норм. Не бізнес, не класи, не Ради, а саме вертикально побудований державний апарат із вождем на чолі.

Проблема в тому, що йому дістався не дуже підходящий матеріал.

Така тема добре б зайшла (і пізніше зайшла!) в країнах конфуціанської традиції, у яких народ відповідним чином дресирували навіть не сотні — тисячі років. У тому числі дуже жорстокими методами. Як результат, для тамтешніх мешканців авторитарний і навіть тоталітарний лад уже не відчувався чимось неприродним.

Йому ж дістався великий та різномастий набір країн, який слід було привчити до тоталітаризму не за тисячі, а за десятки років.

Особлива любов Сталіна до російського народу та російської імперської культури просто пояснювалася тим, що той найлегше вписувався в його омріяну тоталітарну матрицю. Там слід було лише повернути до певних історичних спогадів. Терор 1930-х, реабілітація образу Івана Грозного, зокрема зусиллями Ейзенштейна, реабілітація Російської православної церкви з відновленням її статусу знаряддя імперського державного апарату — Сталін просто повернув РРФСР до звичного дня неї статусу Московії.

Особлива ж він не любив ті народи, із якими це не спрацьовувало.

Сталінський режим не провадив геноцид у звичному розумінні цього слова. Пояснити те, що він творив, можна хіба що за допомогою аналогії. Уявіть, що великий злий демон вишикував народи СРСР та махнув велетенською шаблею десь на висоті в півтора метра.

Злетіла з пліч голова українця та казаха. Упали розсічені кримський татарин і чеченець. Не встигли відсахнутися естонець і литовець.

Росіянин не постраждав. Не тому, що демон його любив більше за інших. Просто на момент удару він уже стояв навколішках. Він уже цього демона знав іще з часів монгольської навали, і знав, як урятуватися та навіть стати його обранцем.

За історичною іронією, кочові народи не вписувалися в нову тоталітарну парадигму. Для того, щоб їх підкорити, треба було забрати в них небо та коня. Треба було змусити осісти, прив’язати до землі, щоб їх можна було контролювати легко і тими самими засобами, що й усіх інших.

Для того, щоб підкорити українців, треба було забрати в них хліб і власність.

Для того, щоб підкорити чеченців і кримських татар, треба було забрати в них гори та землю.

Не треба вважати, що Сталін якось окремо не любив ці народи. Ні. Він просто ламав тих, хто не підкорявся, обираючи особистий підхід до кожної нації.

І йому вдалося.

Його соціальний експеримент був успішним. Уже після його смерті Хрущов проголосить:

«В СССР сложилась новая историческая общность людей различных национальностей, имеющих общие характерные черты,— советский народ. Они имеют общую социалистическую Родину — СССР, общую экономическую базу — социалистическое хозяйство, общую социально-классовую структуру, общее мировоззрение — марксизм-ленинизм, общую цель — построение коммунизма, много общих черт в духовном облике, в психологи».

І він збрехав лише в деталях. Між народами СРСР завжди лишалася культурна дистанція. Проте вже була і спільна економічна база, і спільна соціально-класова структура, і спільне розуміння ролі держави в житті й себе — в державі.

І я скажу страшне: вона лишається досі.

Щоб зрозуміти, про що я, давайте опишемо сам феномен (пост)радянської людини.

Ми вже казали: головним для Сталіна було змусити людину повірити, що держава — це все. Це фактично божество та найвища цінність.

Держава будує мости та заводи.

Держава видає тобі зарплату.

Держава встановлює тобі ціни.

Держава вказує тобі морально-етичні норми.

Держава береже культуру своїми мудрими заборонами.

Держава дарує тобі те, що потрібно для життя, і робить це безкоштовно.

Держава ж може все це в одну мить відібрати.

Хто скаже, що ці переконання не живі й досі? Так, СРСР упав. Однак установки свідомості, переконання — залишилися.

Хто скаже, що ці переконання не є культурною «скрепою» від Сахаліна до Чопа?

Саме так, ріднесенькі, до Чопа. Не до Донецька Ростовської області. Не до Донецька Донецької області. Не до Дніпра, не до Збруча. До Чопа.

Включно.

Не вірите? Добре. Давайте згадаємо, скільки разів ми чули чи вживали словосполучення «гроші платників податків». І порівняємо із брехливою конструкцією «державні гроші».

Скільки разів ви чули, що люди, які працюють у приватній сфері, звинувачують державу у своїх низьких зарплатнях?

У програмах скількох популярних партій, включно із начебто націоналістичними, ми бачимо соціалістичні реверанси на кшталт «заберемо в багатих, роздамо бідним» чи «встановимо ціни…»?

Чи шанують у нас право власності? А достаток?

Скільки ми впроваджуємо ринок землі?

Скільки ми проводимо приватизацію? Скільки разів чуємо про «державні підприємства, які не мають дістатися олігархам…»? При тому, що сотні із цих підприємств формально збиткові і слугують засобами для викачування грошей платників податків у чиновницькі кишені?

Це все «совок», у якому не видно просвіту. Я вчора навів у соцмережі геніальну цитату:

«МВФ ніколи не вимагав підвищити ціну на газ. Цього ви не знайдете в жодному документі. МВФ вимагав збалансувати бюджет, установивши однакові ринкові ціни для всіх типів споживачів (для промисловості та для населення). Встановлення однакових цін ніяк не означає підняття нижчої ціни до вищої, навпаки ж — можна вищу опустити до нижчої, або ж частково трохи підняти одну й одночасно трохи опустити іншу».

Так коментатори весь український парламент перелічили, поки здогадалися, яка партія породила шедевр. Бо справді, популістську маячню очікуєш уже від усіх — і від начебто правих, і від начебто лівих. Але ні, це в нас такі націоналісти.

Через цю «скрепу» в головах багатьох сучасних українців досі більше спільного із жителями Мурманська та Хімок, ніж із власними ж прапрадідами.

Бо прапрадіди покладалися на себе. На свої руки, на свою працю, на свою землю, на свою зброю. Коли вони хотіли щось заробити — вони заробляли, а не звинувачували царя чи цісаря. Коли вони хотіли мати будинок — вони його будували чи купували. Коли їм щось не подобалося — вони лаялися та відверталися, а не вимагали це заборонити.

Вони були господарями.

А потім у них забрали хліб та власність. Саме для того, щоб вони перестали ними бути.

Я не закликаю вдаватися до іншої крайності. Я не закликаю до анархізму та знищення держави, — бо маятник уже летить у зворотний бік і видно прибічників і таких позицій. Ми це вже проходили під час Перших визвольних змагань.

Держава потрібна. Просто не у вигляді монстра і не у вигляді божества. У неї є необхідні функції, просто в них не входить регулювання всього політичного та економічного життя країни. Безпека та захист кордонів — входить. Гарантування рівних прав і правосуддя — входить. А ось забезпечення кожного громадянина — ні, регуляція культурного життя — ні, заборона сексуальних збочень, установлення цін, будівництво заводів — ні, ні, ні.

Ми подолаємо наслідки радянщини лише тоді, коли змінимо свідомість у зворотний бік. Коли привчимося бачити державу так, як її бачать цивілізовані люди — як лише один із суспільних інститутів. Важливий, але не всеосяжний. Як її бачили наші предки до того, як частину з них винищили, а іншу загнали в загін радянської свідомості.

Двері цього загону відчинені.

Головне — не зачиняти їх ізсередини.

''отсканируй
и помоги редакции

''