Перейти к основному содержанию

Не як ягня на заколення… Збройний опір Голодомору

Упокорення голодом. Як українське селянство боролося з колективізацією.
Источник

Серед багатьох неприємних трактувань найбільшої трагедії в історії України – Голодомору 1932–1933 рр. – найбільш ницим виглядає судження, що нібито українці немов безголосі вівці йшли під ніж людожерної радянської системи, навіть не намагаючись боронити себе. Нібито вмирали тихо і покірно. Нібито самі винні в масштабах трагедії. Але це – відверта брехня. Погляньте самі, чи так уже й покірливо наші діди поставилися до власного винищення.

Навесні 1932 року голод уже відчувався в колективізованому селі. У квітні колгоспник із Черкащини І. Панченко писав до редакції газети «Радянське село»:

«У Бабанському, Уманському, Христинівському та Букському районах нестача посівних матеріалів. Коні зморені на 75 %. У Бабанському районі у с. Оксанине в колгоспі ім. Шевченка з 300 коней лишилось 60, решта загинули від голоду. По колгоспах під час засівкампанії немає продуктів для громадського харчування. Колгоспники їдять конячі трупи, макуху цукрового буряка, силос, гниле коріння минулорічного буряка. Є багато пухлих від голоду. Школярі кидають школу і йдуть збирати падаль. У цих районах колгоспники починають умирати…».

Йому вторив працівник райспілки Новомиргородського району Г. Громадський:

«Наше колективізоване на 100 % селянство пухне й вимирає з голоду, і якраз у більшості пухне чесний трудящий колгоспник».

Зрештою, як зазначали самі ж партійні функціонери з Уманщини, «у зв’язку зі збільшенням захворювань від голоду та смертності, політичний стан колгоспників, а подекуди й активу незадовільний, а в деяких селах носить контрреволюційний характер».

Але замість хліба радянська влада запропонувала голодним селянам розваги: у селах почали масово встановлювати гучномовці на радіоточки, будувати танцмайданчики, проводити естафети.

Першим урвався терпець колгоспникам Золочівського району на Харківщині. Пізно вночі 14  квітня 1932 року майже 2 тисячі селян із 13 сіл зібралися на мітинг поблизу станції Одноробівка. Провідниками заворушення стали місцеві залізничники, із представників кожного із сіл сформувався повстанський комітет. Під час мітингу селяни постановили захопити винокурню, цукровий завод і пункт «Союзхліба», аби повернути собі нещодавно реквізоване зерно. Обласний суддя та голова ревкому спробували зупинити натовп, але безуспішно.

Навчені гірким досвідом «року великого перелому» та посталих по нім репресій, протестувальники вдалися до заходів конспірації. Перед початком походу мешканці кожного села сформували окремі колони, до яких пускали лише односельців, пильнуючи чужаків, серед яких могли виявитися провокатори.

Близько 01:00 ночі тисячі озброєних кілками хліборобів рушили у напрямку винокурні, вигукуючи: «Годі нас годувати політикою!», «Колгоспи довели нас до голодної смерті!», «За царя було краще! Геть радянську владу, даєш царя!». Винокурня впала.

На черзі був завод, який охороняли 20 комуністів, озброєних гвинтівками. Взявши голову облсуду Торяника в заручники, селяни пішли на штурм. Пролунали постріли, кілька повстанців загинули та отримали поранення, але натовп увірвався на територію заводу – керівники також були озброєні револьверами та обрізами. До 05:00 ранку селяни розібрали 3 вагони кукурудзи та розійшлись.

У першій половині травня в масових заворушеннях на Харківщині взяли участь 4 тисячі селян із 15 сіл. Повсталі брали штурмом комори із зерном, вступали в перестрілки із загонами ДПУ, навіть друкували листівки, а подекуди «експропріювали експропріаторів», тобто розкуркулювали заможний партійний актив.

Із початком жнив Україну охопив рух за вихід із колгоспів, доходило до їх самоліквідації. Комуністи перешкоджали селянам, ті у відповідь самовільно розбирали худобу та реманент. Дійшло до того, що з об’єднань виходили навіть члени партії. Загалом понад половину масових антиколгоспних виступів по Союзу припало на Україну.

І лише після 7 серпня – сумнозвісного «закону про п’ять колосків» – рух опору пішов на спад. Більшість активістів було заарештовано, виснажені голодом селяни не могли організовано боронити себе. Втім, у відповідь на репресії почастішали акти індивідуального терору. Якщо на початку 1932 року лише 10 % убивств, підпалів та озброєних нападів вважалися «політичними», то в середині року – вже третина. Загалом за цей час в українському селі було здійснено понад 1 000 терактів.

Нарешті, 6 грудня 1932 року була прийнята постанова «Про занесення на чорну дошку сіл, що злісно саботують хлібозаготівлі». Це означало повну блокаду сіл: припинення підвезення товарів, заборону кооперативної та державної торгівлі, вивезення всіх товарів, арешт у колгоспах та селах «неблагонадійних елементів». Залучення регулярної армії до протидії сільському руху остаточно поставило хрест на спробах здобути собі волю. На початку 1933 року були розгромлені останні кількадесят підпільних організацій спротиву. За участь у виступах у 1931–1932 роках було засуджено понад півмільйона селян.

Масовий опір селянства радянській владі був подоланий саме 1933 року в результаті упокорення голодом. Це не означає, що спротив припинився зовсім, він продовжувався переважно у пасивних та замаскованих формах, але колективне господарювання в селі цілковито перемогло.

Українці – не безвольні жертви тоталітаризму, спроможні лише пухнути з голоду, божеволіти й убивати своїх близьких заради шматка хліба. Українці від першого до останнього дня радянської влади були найбільшими та найзапеклішими її противниками, найчастіше піднімали сільські й табірні повстання, найдовше і найуспішніше провадили партизанську боротьбу. І навіть у роки геноциду вони не склали руки і не прийняли нав’язану згори нелюдську долю. Українці боронили своє життя так, як могли, і не їхня вина в тому, що червона диктатура перемогла. Озираючись сьогодні на темну ніч Голодомору та мільйонні жертви, ми можемо з гордістю сказати про боротьбу своїх предків – вони хоча б спробували.

Статтю підготовлено за матеріалами дисертації Богдана Патриляка.

''отсканируй
и помоги редакции

'''