Перейти к основному содержанию

Повернення геополітики

Усі ми любимо історичні аналогії, особливо якщо вони стосуються геополітики

2014 року у світ повернулася геополітика. Причини цього мають глобальну природу. По-перше, виросли нові потужні центри сили (Китай, Росія, Туреччина, Іран та ін.), а старі, які формували світовий порядок, — ослабли або втратили драйв (Європа, США). У результаті поліцейські, які мали забезпечувати дотримання правопорядку, стали боятися агресивних хуліганів. По-друге, глобалізація пішла шляхом регіональної інтеграції, світ загалом об’єднується набагато повільнішими темпами. Це яскраво доводить нам повна безпомічність ООН і подібних «світових» органів управління. Своєю чергою, регіональні центри сили отримали стимул поборотися за «сірі зони», нічийні території, тим паче, що за відсутності «великого поліцейського» така можливість реально з’явилася. Таким чином, події в Україні — це наслідок глобальних політико-економічних процесів, а не їх причина. Не маю сумнівів, що подібна боротьба за вплив і території в найближчій перспективі лише зростатиме і завершиться лише після встановлення нового балансу сил. Триває новий переділ світу, нинішню політичну карту можна сміливо викидати на смітник.

Події, подібні до нинішніх, уже мали місце в історії України. Прагнення частини суспільства відстояти свої права, що опинилися під загрозою, призвело до революції, яка швидко переросла на глобальне протистояння трьох найбільших регіональних гравців. Протистояння тривало півстоліття і завершилося стратегічним програшем Оттоманської Порти та Річі Посполитої, Московське царство різко посилилося. Тригером до боротьби між ними слугувало повстання Хмельницького.

Спробуємо розібратися, чому так вийшло.

Найсильнішою державою регіону була Оттоманська імперія. 20–30 мільйонів населення, території на трьох континентах, багаті міста, серед яких мегаполіс Стамбул, контроль над торговельними шляхами з Азії до Європи, розвинена культура та ідеологія (іслам). Оттоманська Порта — прямий нащадок великих імперій Сходу. Починаючи з часів Шумеру, всі вони ґрунтувалися на одних і тих самих засадах, головні з яких — абсолютна влада царя і контроль над власністю, передусім землею. Родової знаті, яка потенційно могла бути незалежною від султана, не існувало. Будь-яка людина, знатна чи проста, мала значення, лише допоки виконувала своє призначення, служила султану. Простий бюргер в Англії чи Нідерландах мав більше захищених законом прав, ніж великий візир в уряді падишаха.

Концентрація владних, людських, матеріальних та ідеологічних ресурсів в одних руках дала змогу створити потужну військову машину. Османи традиційно мали сильну кавалерію, але вони виявилися справжніми новаторами у справах війни. Секрет їхнього успіху — в поєднанні агресії воїнів-кочівників із найновішими технологіями і практиками, запозиченими в більш культурно розвинених народів. Ремісники міст Візантії створили турецький комплекс озброєння — один із найкращих у світі, який давав можливість успішно воювати з будь-яким суперником. А головне, турки швидше і ліпше від конкурентів скористалися результатами «порохової революції», що дало їм вирішальну перевагу в боротьбі за домінування. Артилерія, піхота, військово-морський флот були найкращими для свого часу.

Османи підкорювали країну за країною, поки не зіштовхнулися з достойними противниками — Німецькою імперією на Заході та Іраном на Сході. Німці — одна із провідних націй західноєвропейської цивілізації (як і сьогодні), спадкоємиці античної цивілізації, що завжди протистояла Сходу. Іранці — головні суперники турків за домінування в мусульманському світі, вони мали амбіції (як і сьогодні) посісти місце володарів Сходу. Ідеологічно це виражалося як боротьба сунітів (турки) і шиїтів (перси), але, без сумніву, мало глибшу природу. Німці протиставили туркам відмінну піхоту, іранці — таку саму відмінну кінноту. Разом вони затиснули Оттоманську імперію у кліщі, хоча поодинці, напевне, програли б османам.

З одного боку, Туреччина територіально досягла максимальних розмірів, з іншого — пропорційно довжині кордонів зросла кількість ворогів, яких страх змушував об’єднуватися для спільної боротьби проти Порти. Дедалі частіше туркам доводилося мати справу не з окремими невеликими князівствами, а з потужними коаліціями вмотивованих держав.

Коли османська машина війни забуксувала, виявилося, що у вибудуваній системі не все гаразд. Прибутки від зовнішньої агресії зменшилися, видатки зросли, і силовики, на яких трималася система, посилили експлуатацію власного населення. Здатність султана управляти державою в нових умовах упала. Щоб вийти із кризи, необхідно було перебудовувати країну на інших засадах, або збиратися із силами і вигравати зовнішню війну. Османи пішли перевіреним шляхом — шляхом зовнішньої агресії, яка стала необхідною умовою внутрішньої стабільності. На східноєвропейському напрямку турки після невдалої для них Хотинської битви 1621 року зробили перерву і перейшли до розв’язання інших завдань. Однак Причорномор’я залишалося зоною їх життєво важливих інтересів як джерело продуктів харчування і рабів. Було зрозуміло, що як тільки імперія відновить сили, вона спробує їх у цьому регіоні знову. Війна тут відкладалася на певний час. Такий час для турок настав у 1660–1670-х роках, коли на цих теренах уже два десятиліття безперервно тривала війна.

Другим за силою на момент початку конфлікту гравцем у Східній Європі була Річ Посполита, об’єднана держава двох народів (поляків і литовців), що саме перебувала на вершині свого розквіту.

У XVI–XVII століттях Річ Посполита — територіально найбільша держава Європи. Країна мала величезні земельні ресурси та 10 млн населення для їх обробітку. Система річок давала змогу легко доставляти вирощений урожай до торговельних міст на Балтійському узбережжі, а звідти морем переправляти до Англії та Голландії. Польським зерном годувалася третина Європи. Революція цін XVI століття забезпечила постійний притік золота і срібла у країну. Найправильнішим буде порівняти це не з нафтодоларами, а з прибутками від продажу бавовни американським Півднем Англії в першій половині ХІХ століття. Але парадоксальним чином золотий дощ не приніс країні добра. Причина криється у внутрішній структурі держави.

Коли у країну прийшли великі гроші, Польща залишалася слабо централізованою феодальною державою. Гроші потрапили до рук землевласників, шляхти, чим надзвичайно зміцнили її становище. Шляхта одразу конвертує це у виключний правовий статус для свого стану, в тому числі право не сплачувати податків. Як бачимо, ситуація в Речі Посполитій розвивалась протилежно до того, як це було в Оттоманській Порті. Основу держави складають не залежні від короля чиновники, а родова знать. Формується невелика група найбагатших землевласників-магнатів, олігархів, які мають свої приватні армії, не слабші від армії короля. Усі основні рішення, в тому числі щодо оподаткування, війни і миру, ухвалює Сейм, з’їзд уповноважених представників шляхти з регіонів. Річ Посполита, по суті, перетворюється на олігархічну республіку, де купка небожителів вирішує все. Спокуса належати до цієї групи штовхнула на національну зраду руські князівські роди, які ополячились буквально за два покоління. Русь залишилася без провідного політичного стану, що мало для неї катастрофічні наслідки.

Олігархія блокувала централізацію країни, в тому числі у фінансовій і військовій сферах. Результат — порожня скарбниця. Регулярне королівське військо утримують за рахунок чверті доходів короля, якому належить приблизно 1/6 земель у державі. Звідси можна порахувати, який відсоток коштів мобілізували на військові потреби. Польща перейшла на фінансування війська за рахунок загальнодержавного бюджету лише 1652 року, після повного знищення гусарії в битві під Батогом.

Через обмеженість коштів регулярне військо невелике, кінне, лише кілька тисяч чоловік. Але це справжня еліта.

Кіннота ділиться на важку (гусарія) та універсальну (панцерні).


Гусари Речі Посполитої 1612 року. Історична реконструкція

Гусари захищені надійними обладунками рейтарського типу, модифікованого за східним зразком. Якісна і різноманітна холодна зброя дає змогу підлаштовуватися під конкретного суперника. Тактично гусари діяли і як рейтари (з пістолями), і як рицарі (зі списами), чого в Західній Європі робити вже не вміли. Атака лави крилатих гусар — майже те саме, що танковий клин німецької армії часів Другої світової війни.


«Крилаті» гусари Речі Посполитої. Історична реконструкція

«Панцерні» — озброєна за кавказьким зразком (у кольчугах, із шаблями, луками і легкими списами) кіннота, універсальні солдати, що могли ефективно боротися проти маневреної татарської кінноти.

Крім того, країна мала талановитих полководців, таких як Станіслав Жолкевський, Станіслав Конецпольський, Ян Собеський та інші, які вміли добиватись перемог. XVI–XVII століття — час військової слави Польщі.

Однак Польща так і не створила сильного військово-морського флоту, артилерія була хорошої якості, але кількісно програвала як Туреччині, так і Москві. Проблему піхоти Річ Посполита розв’язувала за рахунок найманців і козаків. Недостатнє фінансування спонукало уряд до постійних ігор із реєстром — то збільшувався під час воєн, то зменшувався у мирний час. Ці ігри зрештою мали для Польщі сумні наслідки.

Коли ми говоримо про Польщу як про європейську країну, слід визначити, що саме дає нам для цього підстави. Це не географія і не релігія. Московське царство теж було християнською країною і теж розташоване у Європі, однак у XVI–XVII століттях — це стовідсотково азійська країна. Польщу роблять Європою вільні самоврядні міста, наділені магдебурзьким правом, і городяни, які там живуть. Крім Європи, такого не було ніде. Найбільші, найбагатші міста Індії, Китаю, Туреччини чи Ірану ніколи не мали права самоврядування, немає жодного східного філософа чи правознавця, який би просто порушив таке питання.

Концепція самоврядного міста, поліса прийшла до Європи зі Стародавньої Греції. Майже зникнувши за часів занепаду античної цивілізації, вона відродилася спочатку в Північній Італії, а потім активно поширилася в Північно-Західній Європі. Кожна країна Західної Європи в певний період свого розвитку складалася ніби із двох світів: міста як простору особистої свободи і римського права, та села як простору залежності та відсутності прав. У місті була Європа, в селі — Азія. Вся історія західноєвропейського суспільства — це історія поступового поширення прав, якими володіли мешканці міста, на селян, їх правова емансипація. У кінцевому результаті цей процес призводить до формування політичної нації.

У Речі Посполитій дистанція між правовим статусом городянина і селянина не скорочувалася, а навпаки — збільшувалася. Причина зрозуміла: закріпачення селян, перетворення їх на фактичних рабів в інтересах шляхти. Політично міста орієнтувалися на короля, як і у Франції чи Англії, але польський король у XVI–XVII століттях — це зовсім не така постать, як його західноєвропейські колеги. У результаті здебільшого міста Речі Посполитої випали з політичного процесу, не мали на нього серйозного впливу і не змогли створити противагу впливу шляхти. Шляхетська демократія, не маючи жодних обмежень, виродилась на шляхетську сваволю, а в остаточному підсумку — сваволю магнатів.

Польська олігархія дала країні чимало талановитих політиків і воєначальників. Проте, діючи у своїх інтересах, вона вибудувала бар’єри, які не дали можливості перетворити Річ Посполиту на сучасну централізовану державу та сформувати єдину націю. Результат відомий.

Московське царство на початку XVII століття переживало системну кризу, Смуту. Йшлося про саме існування країни. Справа в тому, що за попередні 100 років зусиллями Івана ІІІ та його внука Івана ІV Грозного Велике князівство Московське було кардинально переформатоване і перетворилось на класичну азійську деспотію. Реформування почалося з найбільш європейського міста — Великого Новгорода. Іван ІІІ відібрав у новгородських бояр-вотчинників землі, якими їхні роди володіли і передавали у спадок століттями, і віддав своїм московським людям, але не у власність, а в користування за військову службу. Чисто азійська практика, яку застосовували в тому числі й турки-османи. Нова еліта була дуже небагата, землі їй дали за мінімумом. Вона цілком залежала від центральної влади, оскільки землю могли в будь-який момент відібрати (такі собі бюджетники). І ще один важливий момент — нова еліта була кровно зацікавлена у війні, в захопленні нових територій, бо без війни втрачала свій статус. Таким чином, замість людей, які були самостійними господарями свого життя і йшли на війну здебільшого для захисту своєї території, прийшли царські слуги, які жили одним — війною, причому війною виключно за волею верховної влади. І цих нових людей було багато — на землі, де раніше сидів один боярин, розташувалися кілька нових дворян. Велике князівство Московське збільшило свій військовий потенціал у рази і почало завойовувати навколишні території в геометричній прогресії.


Іван III Грозний. Скульптурна реконструкція зовнішності за черепом

Іван Грозний поширив практику відбору вотчинної землі в бояр й удільних князів на всю країну, а невдоволених цим аристократів просто масово знищував за допомогою опричнини (Ленін і Сталін придумали НКВД не на порожньому місці). Тоді було вперше збудовано СРСР — Іван Грозний став царем (російська форма слова «кесар», тобто імператор), а всі піддані — його слугами, від останнього холопа до найвищого боярина («тягнули тягло»). Грозний розвернув війни небачених раніше в регіоні масштабів, сусіди встояти поодинці не мали шансів. Саме в результаті агресії Грозного Велике князівство Литовське змушене було укласти Люблінську унію з Польщею як молодшим партнером. Москва перенапружила сили, війни було програно й у країні стався надлом. Усе остаточно посипалося, коли на тлі внутрішньої розрухи почалися проблеми зі спадкуванням царської влади. Як уже йшлося вище, система трималася не на економіці, а на владній вертикалі. Щойно вертикаль ослабла, система розсипалася і почалася війна всіх проти всіх. Це класична ситуація для азійських імперій, як правило, вона закінчується тим, що країну завойовує сусідня деспотія, в якої справи в даний момент ліпші. Єдиний виняток — Китай, у якого просто немає досить сильних сусідів, здатних завоювати такі величезні території. Майже кожен період кожної китайської династії завершується смутою, і польовий командир, який зуміє заново підкорити території, що перебувають у хаосі, стає імператором і засновує нову династію.

Московське царство розсипалося, як замок із піску. Його доля висіла на волосині. Однак виявилося, що єдиний сильний сусід, який міг би скористатись із такого становища — Річ Посполита, що не має великої постійної армії і правлячий клас якої не бажає вести великих воєн, щоб не допустити посилення влади короля. В результаті ті військові сили, які Річ Посполита застосувала проти Москви, виявились недостатніми, щоб взяти її під контроль. Це дало можливість московитам переламати ситуацію, відродити династію і почати відбудову країни. Зауважу, загалом на тих самих засадах, на яких країна будувалася й до Смути.

У Польщі настало десятиліття «золотого спокою», шляхта купалася в розкошах, а Московське царство, населення якого жило дуже бідно, вкладало величезні кошти в реформу війська. За великі гроші наймали військових інструкторів із Західної Європи, там же закуповували зброю. Переймали найновішу європейську тактику. У 30–40 роках XVII століття в московській армії відбулися корінні зміни, процес завершився за Петра І створенням сучасної регулярної армії.

На початок повстання Хмельницького Московське царство — країна азійського типу з десятимільйонним населенням, відсталою економікою, але сильною центральною владою, оновленою армією й колосальними природніми ресурсами. Московський цар нагадує турецького султана — він може концентрувати ресурси країни для розв’язання стратегічних завдань. Це ключова перевага Москви перед європейськими сусідами.


Богдан Хмельницький на чолі війська

Термін «повстання Хмельницького» не дає адекватного пояснення, чим насправді були ті події. Хмельниччина виникла як відповідь на геополітичні, соціально-економічні та політичні виклики, що постали перед козаками, Руссю та Кримським ханством.

Минуло якихось сорок років після Люблінської унії, а Русь як політичний суб’єкт доживала останні дні. Її автономний статус у складі Великого князівства Литовського забезпечувався існуванням десятків руських князівських родів, які єдині на той час представляли суб’єктність руського населення держави. І ці роди масово ополячились, зрадивши свій народ в обмін на можливість безпосередньо брати участь у керівництві Річчю Посполитою. Розгром був хоч і тихий, але абсолютний. Русини стрімко перетворювалися на етнічну масу, позбавлену голосу. Православна церква перебувала під сильним тиском католицизму. Залишалася ще маловпливова середня та дрібна шляхта, у якій сформувався комплекс меншовартості стосовно поляків, а також нечисленні руські громади в полонізованих містах. Селяни ж не значили нічого, вони перебували у стані рабів.

Державу розбудовують тоді, коли є три обов’язкові елементи: військова еліта, готова захищати, духовна еліта, що формує ідеологію, та фінансова еліта, що забезпечує фінансовий ресурс. Як бачимо, Русь початку XVII століття практично втратила всі ці три базові елементи. Повне поглинання руського народу польським стало питанням часу.

«Ти повинен робити добро із зла, тому що його нема більше з чого робити». Злом для християнського світу Європи став наступ мусульман. На всьому фронтирі між цими світами, від Хорватії до ріки Яїк на Уралі, йшла безперервна війна, яка породила специфічні військові спільноти. У Хорватії вони називались граничарами, на Дніпрі, Дону, Тереку, Яїку – козаками. Найсильнішою, найбільш організованою спільнотою були дніпровські козаки. Тиск татар на землеробське населення Південної Русі, нездатність влади Великого князівства Литовського його захистити поставив питання, чи взагалі буде існувати наш народ. Питання самооборони стало питанням життя і смерті. Організаторами самооборони краю виступили аристократичні князівські роди, зокрема, князь Дмитро Вишневецький, який об’єднав ватаги уходників у єдину корпорацію з чіткою внутрішньою структурою й органами управління. Далі край перейшов під управління Польщі, але вже сформована козацька корпорація виявилася затребувана і в нових умовах, у тому числі у воєнних кампаніях поляків. Козаки перетворюються на необхідний елемент польського війська, який не подобається владі, але і цілком обійтись без якого було складно.

Постійно зростає чисельність козаків, удосконалюється їхня бойова тактика, посилюється військова міць. Паралельно відбувається процес ополячення руської знаті, яка самоусувається від своєї ролі військової еліти руського народу, по суті, стає його ворогом. Порожнє місце займають козаки, таким чином перетворюючись зі звичайних вояків на контреліту. Цей процес трансформації проспала польська влада, яка вважала, що з русинами справа вже вирішена. На козаків почали орієнтуватись ті, хто ототожнював себе з Руссю, протиставляв себе польському впливу. З цього моменту виступ козаків проти влади перетворювався на виступ Русі проти Польщі. Рано чи пізно мав статися грандіозний вибух.


Українські козаки

Польська верхівка помилилася тому, що ставилася до козаків так, як завжди і всюди ставилася земельна аристократія до селянства. Завжди, всюди і за всіх часів, у Японії, Індії чи Європі феодал панував над залежним сільським населенням завдяки двом фундаментальним слабкостям селянства. По-перше, селяни не вміли воювати, по-друге, вони не вміли управляти територією більшою, ніж кілька сусідніх сіл. Щойно людська цивілізація прийшла до створення більш-менш великих державних утворень, селянство виявилося цілковито безпомічним, не здатним взяти управління життям у свої руки. З цієї причини будь-яке селянське повстання закінчувалося одним і тим самим — відновленням старого порядку. Роль аристократії у війні й управлінні була незамінною, а соціальний порядок, за яким верхівка силоміць відбирає на свою користь результати праці залежної маси населення — незмінним. Описаний порядок — це суть азіатської цивілізації, яка базується на домінуванні влади, насильстві. Відхід від такого порядку до договірної системи запропонований західноєвропейською цивілізацією, а знаряддям для цього слугують міста, наділені правом самоврядування. Як уже було зазначено, в Речі Посполитій міста повноцінним знаряддям для соціальної революції не стали. Феномен козацтва, його справжня цінність для долі українського народу в тому, що воно, живучи з війни і землі, навчилося і захищатись, і здійснювати ефективне самоуправління. І перше, і друге було підняте дніпровським козацтвом на таку висоту, що завершилось створенням держави — єдиний випадок на всьому християнсько-мусульманському фронтирі. Козаки стали екзистенційним викликом для Польщі та того соціального ладу, що там існував, бо показали населенню свій дієвий шлях до трансформації несправедливих соціальних порядків. Хмельниччина стала національно-визвольною боротьбою для тих, хто хотів відстояти національні права русинів перед поляками, й одночасно соціальною революцією для тих, хто прагнув вийти за межі системи «пан – холоп».


Кримське Ханство. 1600 рік

Кримське ханство як самостійна держава виникло в середині XV століття, відколовшись від Золотої Орди. 1502 року кримські татари перемагають у битві на берегах Дніпра останнього хана Золотої Орди і ліквідовують саму Орду. Якщо хтось думав, що це зробила Москва, то він помиляється. Для навколишніх країн, і насамперед для Південної Русі, настають чорні часи. У Туреччині сформувався великий попит на рабську працю, і Кримське ханство стало жити з работоргівлі. Кочівники мали технологічну перевагу над мирними землеробами, які, як правило, не вміли і не любили воювати. Людоловство набуло промислових масштабів, людей заганяли, як диких звірів. Саме слово «загін» в українській мові, що означає відокремлений військовий підрозділ — якраз звідти. Велике Литовське князівство захистити не могло, воно було безпомічне проти мобільних татарських орд. Литва не мала постійного війська, а шляхетське ополчення збиралась надто повільно, щоб перешкодити татарам. Маючи таку перевагу і перебуваючи в абсолютній безпеці на своєму півострові, кримські хани не бачили потреби завойовувати навколишні території. Набагато легше було просто їх регулярно грабувати. Найкраще для цього підходила легка кіннота, озброєна луками і шаблями. Окремі кримці мали примітивні рушниці-«мультуки», гармат не було взагалі. Кримське військо намагалося уникати відкритого бою із сильним суперником, не вміло брати міста. В результаті Туреччина швидко захопила південний берег Криму, а саме Кримське ханство зробила своїм васалом.

Турки негайно стали залучати кримську кінноту до військових кампаній в Ірані та Австрії, що не відповідало інтересам самих кримських татар. Із початку XVII століття турки відібрали у кримців право обирати собі хана, якого став призначати безпосередньо султан. Тривав процес обмеження суверенітету Кримського ханства, перетворення його на звичайну провінцію імперії. У 30-х роках XVII століття Туреччина перебувала в мирі з Польщею, і кримцям стало проблематичніше ходити в Україну за ясиром. У Криму якраз стався неврожай, необхідна була здобич. А головне — було необхідно відстояти свій статус самостійного суб’єкта політики. І тут із пропозицією спільного походу на Польщу прибув Богдан Хмельницький. Очевидно, він запропонував хану васальну залежність України від Криму в обмін на військову допомогу. Це було хорошою нагодою для хана поправити справи, і він погодився.

Чому Хмельницький пішов просити військової допомоги до ворогів, для захисту від яких і виникло козацтво? Тому що вибору не було — без татар козаків чекала неминуча поразка, як це багато разів і ставалося в минулому. Справа в тому, що козаки — це піхота. Так, найкраща піхота у Східній Європі, але у відкритому полі з гусарами козаки битися не могли. Могли вести оборонний бій з-за возів, але щойно поляки підвозили гармати, фінал ставав прогнозований. Виграти в польського війська можна було, лише комбінуючи піхоту і кавалерію. Як показувала практика, татари і козаки ідеально доповнювали один одного на полі бою. Незадовго до вказаних подій татарські хани, які не могли самостійно протистояти турецьким яничарам, найняли запорозьких козаків і разом наголову розбили турків.

Розрахунок Хмельницького виправдався — в кількох битвах 1648 року козаки і татари повністю розбили польське військо. Україна, власне козацький край, а це територія від Дніпра на сході до Білої Церкви на заході, була очищена від поляків. Постала реальна перспектива звільнення всієї Русі. Хмельницький ставав надто сильним, що у плани хана не входило. У вирішальний момент хан відходить від союзу з козаками, Богдан Хмельницький програє битву під Берестечком. Кримські татари не змогли вийти за межі своєї традиційної політики — власна безпека за рахунок хаосу в сусідів. І вони взяли плату з Хмельницького за допомогу — колосальний ясир із Поділля, Галичини, Волині. Русь умилася кров’ю і сльозами за допомогу хана.

Проте механізм війни та революції вже було запущено — Русь повстала, назад дороги не було.

Величезна різниця в потенціалі з Річчю Посполитою підштовхувала козаків до пошуку нових союзників. Спочатку таким союзником стала Москва, а після Андрусівського перемир’я 1667 року між Московським царством та Річчю Посполитою — знову Кримське ханство і безпосередньо Туреччина. Гравці, залежно від обставин, то входили, то, виснажившись, виходили з війни. Не змінювалось лише одне — полем бою весь час залишалася Русь-Україна. Ситуація дуже нагадує сучасну Сирію. Країна розташована в надзвичайно важливому зі стратегічної точки зору місці й одночасно надто слабка, щоб відбити бажання сильних сусідів поживитися за її рахунок. Сусіди вже б’ються не стільки із самою Сирією, скільки між собою за територію, контроль над якою дає вирішальні переваги над конкурентом. Б’ються до останнього, бо переможець отримає надто багато, кардинально зміниться баланс сил у регіоні. Оскільки задіяні сили сторін більш-менш рівні, війна триває роками. Неважко прогнозувати, що вона завершиться компромісом сторін за рахунок самої Сирії, простіше кажучи, її поділять на зони впливу.

Боротьба за Україну фактично завершилася аж наприкінці XVII століття, після укладання серії угод: Бахчисарайського мирного договору 1681 року між Московським царством, Кримським ханством та Османською Портою, «Вічного миру» 1686 року між Московським царством і Річчю Посполитою, Карловицького мирного договору 1699 року між Австрією, Річчю Посполитою та Венеційською республікою з однієї сторони та Оттоманською Портою — з другої. У фіналі турки пішли з України, поляки і татари віддали пів-України Москві.

Москва воювала найменше, а отримала найбільше. І Стамбул, і Варшава втратили вплив і території, відступили. Оттоманська Порта і Річ Посполита безперервно воювали, часто на кількох фронтах одночасно. Москва ж, по суті, сконцентрувалася на одному стратегічному напрямку — тиску на Польщу та Крим, і змогла з меншими ресурсами серйозно потіснити й ослабити своїх конкурентів. Лівобережна Україна та Східна Білорусь відійшли під її владу.

Здобувши такі позиції, у наступному столітті Московське царство, що стало Російською імперією, повністю доб’є Крим і Польщу та викине з Північного Причорномор’я Туреччину. Лише після цього боротьба за володіння регіоном завершиться і Росія перейде до наступного логічного етапу — боротьби за Босфор і Дарданелли, вихід із Чорного моря в Середземне. У ході Першої світової війни в Росії виникне реальний шанс здійснити цей задум, але знайти кілька незадіяних дивізій 1916 року вона вже не зможе. Перенапруживши сили, Росія почне свою чергову Смуту.

Які висновки з усього цього можна зробити для України?

По-перше, Україна перебуває в точці перетину інтересів трьох великих потуг: Західної Європи, мусульманського світу та Євразії (Росії). Будь-яка зміна балансу сил у цьому трикутнику негайно позначиться на Україні.

По-друге, очевидно, що з геополітичної точки зору Україна є частиною єдиного регіону — Північного Причорномор’я, від Карпат на заході до Кавказу на сході. Будь-який великий гравець, що має доступ до цього регіону, прагне контролювати його в повному обсязі. Фактично війни за нього між Росією, Туреччиною та Польщею тривали, допоки він повністю не увійшов до складу Російської імперії. Сьогоднішні претензії Росії на південь України мають мало спільного із захистом інтересів російськомовних. Радше це привід для прикриття агресії, справжня мета якої — відновити домінування в усьому регіоні. Немає сумнівів, що Росія, досягнувши мети в «Новоросії», продовжить агресію на решту території України, поки не відновить своїх старих імперських кордонів, тобто не захопить Україну повністю.

Природа російської держави, як і народу, з XVI століття залишається незмінною — це класичний агресор, справжній нащадок Золотої Орди. Жодні катаклізми чи реформи не змогли змінити цієї природи, і немає ніяких підстав вважати, що може бути інакше.

Своєю чергою, і Туреччина, і Польща демонструють, що в ментальному коді і політичного класу, і народів цих країн сильні позиції посідає імперськість. У відповідних умовах ця імперськість проявляє себе у відкритій агресії щодо сусідів. Потенційно Туреччина та Польща, якщо виникне така можливість, готові битися за володіння Україною, щоб не допустити в регіон конкурента. Нас же чекатиме доля Сирії, яку сильніші сусіди знищили і розділили.

Практика показує, що будь-яка угода, не підкріплена силою, в умовах Східної Європи має цінність використаного паперу. Щоб уникнути сирійського сценарію, Україна не просто повинна бути сильною. Вона повинна сама контролювати Північне Причорномор’я в його цілісності. Своєю чергою, це дає відповідь на запитання, чи може Україна забрати собі частину території Росії, коли та вступить у чергову Смуту. Не може, а повинна це зробити з міркувань безпеки, відтіснивши Росію від Чорного й Азовського морів та Західного Кавказу.

Якщо такого не буде, Росія, відновившись після Смути, знову стане смертельним ворогом України, які би байки не розказували її «трубадури» про демократію і духовність. Тільки в одному випадку Росія може не загрожувати Україні — коли буде слабша за неї. Питання виживання України — не допустити відновлення гігантського агресивного монстра на своїх північно-східних кордонах.

Послаблення Росії матиме ще один наслідок — посилення впливу мусульманства на її територіях. Східний Кавказ, Поволжя, Урал розділяють етнічну територію Росії надвоє. Розв’язуючи свої питання на Кавказі та Приазов’ї, Україні вийде безпосередньо на межі мусульманського світу. Відновиться фронтир, де слабким не місце. В ідеалі Україна мала би контролювати всі християнські території по східному фронтиру.

Оскільки більшість мусульман Росії — тюрки і суніти, в регіоні знову зросте роль Туреччини. Противагу їй Україна має шукати в Ірані.

Взагалі, щойно Росія ослабне, і в Польщі, і в Туреччини відпадуть причини стримуватися у своїй агресії стосовно України. Зважаючи на це, ключовими для безпеки України державами є Білорусь і Литва, для яких головну (після Росії) небезпеку становить Польща. Завдання України — контролювати все Північне Причорномор’я і, спираючись на нього, виступати гарантом стабільності у Східній Європі через систему союзів. На мою думку, тільки такий підхід зможе забезпечити Україні мир і процвітання на довгий період часу.

Усе це — завдання майбутнього, що настане після ослаблення Росії. Сьогодні ж треба просто встояти, щоб те майбутнє могло настати.

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!