Перейти к основному содержанию

Про причинно-наслідковий зв’язок: командири, психологія, звільнення з армії

Ми публікували матеріал про те, чому офіцери звільняються з армії. Автору надійшла відповідь і він не може нею не поділитися.

Шановне панство, хто мене читає! На свою пошту я нещодавно отримав статтю. Найімовірніше, її автор – це офіцер, представник морально-психологічного забезпечення. У попередніх моїх блогах ви бачили, як я ставлюсь до «замполітів». Тобто деяких я просто гнав би з армії в шию з підсрачником навздогін за небажання добросовісно виконувати свої обов’язки і поху*зм у ставленні до людей.

Проте в цій статті я побачив справжнього МПЗшника, який відданий і вболіває за свою справу. Чітко видно, що хоче змінити нашу армію на краще. Тому мене зачепила ця стаття, і я пропоную її вашій увазі.

Це longread, але прошу дочитати до кінця. Стиль написання абсолютно не мій, тому дозволю свої коментарі з деяких питань. Вставлю акуратно свої «п’ять копійок». Тому заздалегідь прошу в автора вибачення.

Отже, читаємо.

Останнім часом в інформаційній сфері багато розмов про звільнення як офіцерів, так і рядових військовослужбовців-контрактників. Фахівці, які мають стосунок до ЗС, і просто небайдужі люди висловлюють свої думки щодо цієї проблеми, як на сторінках у соціальних мережах, так і в друкованих ЗМІ.

Вирішив і я поділитись своїми міркуваннями. Одразу зауважу, що не хочу нікого ображати чи в чомусь звинувачувати. Натомість хочу розібратись у причинах і, можливо, спільно знайти шляхи розв’язання цієї важливої проблеми.

Як я вже казав, останнім часом висловлюють багато думок із приводу того, чому військовослужбовці, особливо молоді, які мають бойовий досвід, ідуть із війська, не хочуть продовжувати контракти.

Звичайно, що причин є багато. У різних статтях наводять результати як офіційних досліджень, які проводять на замовлення МО, так і неофіційних опитувань військовослужбовців стосовно вивчення цих причин. Звичайно, що в кожного з військовослужбовців свої причини, і їх може бути декілька одночасно. Проте, на мою думку, завжди є та, основна, яка спонукає до ухвалення рішення піти зі служби.

Реаліст: Готую свіжий матеріал, скільки вже звільнилося цього року і наскільки це загрозливо для Збройних сил. При нагоді анонсую.

Маючи достатній досвід служби та після спілкування зі своїми військовими друзями і знайомими я дійшов висновку, що категорично не праві ті, хто каже, що головна причина звільнення – це нестача грошей.

Звичайно, є багато військовослужбовців, які кажуть, що йдуть через брак грошей. Однак чи багато з них у цивільному житті знайдуть роботу з подібною зарплатнею – це питання. Звичайно, в цивільному середовищі є багато робочих місць, де платять пристойні гроші. Я кажу про те, чи багато військовослужбовців, що звільняються, знайдуть для себе таку роботу? І вони це знають.

Реаліст: Щодо заробітку понад 15 000 грн – якщо сильно захотіти, то можна знайти такий, але чи буде колишній бойовий офіцер гарувати різноробочим за такі гроші? Не факт. Тільки якщо обставини життя змусять.

У жодній із розвинутих країн професія військового не є дуже високооплачуваною. Наприклад, якщо подивитись на зарплату середньостатистичного американського сержанта, то ми побачимо, що він через 15–20 років служби буде отримувати плюс-мінус 4 тис. доларів на місяць. Стільки ж буде отримувати й американській поліцейський, і пожежник (причому для цього їм не треба служити 20 років), і ще багато мирних професій мають подібну зарплату. А якщо, наприклад, подивитись на зарплату американського вчителя, то за 20 років стажу він може отримувати і до 12 тис. за місяць. Проте, незважаючи на незначне грошове забезпечення, щось же утримує цього сержанта в армії.

Тільки не треба мені наводити безглуздих порівнянь про 4 тис. доларів і 8 тис. гривень. Не треба говорити про «соціальний пакет» і тому подібне. Я не про це. До речі, в поліцейського і пожежника у США теж непогані «соцпакети».

Я про такі речі, як престиж професії та самоповагу, що формується на ґрунті цього престижу, про гордість за належність до USAF і тому подібні речі, які, на мою думку, часто є більш важливими в мотиваційному плані, щоб продовжувати службу.

Ми вже побачили, що, на жаль, після того, як мінімальне грошове забезпечення військовослужбовців військової служби за контрактом підвищили до 7 тис. гривень, у ЗСУ прийшла велика кількість так званих «заробітчан». І часто це були не найліпші представники нашого суспільства. Думаю, що те ж саме відбудеться і після наступного збільшення грошового забезпечення військовослужбовців.

Реаліст: «Заробітчани» в армії були завжди, є і будуть. Тільки не служать вони ніх*я. Це такі істоти, які є рагулями. Вони будуть існувати навіть тоді, коли їх ГЗ буде еквівалентне 100 баксам і ще спизд*ть на 100. Головне, щоб його рагульська морда була сита, виспана і не*обана командирами.

Тим паче, ми розуміємо, що, як це не прикро, це підвищення «з’їдять» інфляція, підвищення цін тощо. Так, і Уряд наш, хто б що не говорив, намагається робити все для того, щоб зарплати в економіці, в тому числі і мінімальна, постійно зростали. Тому, на мою думку, дуже швидко це збільшення грошового забезпечення зійде на рівень, на якому воно знову не буде задовольняти більшість військовослужбовців.

Окрім, звичайно, тих самих «заробітчан». Психологія будь-кого з нас «працює» так, що нам ніколи не вистачає грошей. Як то кажуть «у кого борщик ріденькій, а в кого діаманти маленькі», у всіх проблеми.

Ось ми і підійшли до психології.

Я, звичайно, не претендую на істину в останній інстанції, але переважна більшість моїх знайомих військових вважають, що передусім проблема укомплектованості ЗСУ особовим складом перебуває в царині психології.

Я постійно спілкуюсь із військовослужбовцями різних категорій, і переважна кількість із них на перше місце серед причин звільнення ставлять наявну морально-психологічну атмосферу у своїх військових частинах і підрозділах, і, відповідно, свій морально-психологічний стан.

Вони скаржаться на те, що в останні рік-два психологічно служити стало важко. Спробую пояснити, що вони мають на увазі.

  1. Війна затягнулась. Її закінчення – далека перспектива. В усі часи позиційна війна призводила до погіршення морально-психологічного стану бійців.
  2. На тлі статики у бойових діях дуже динамічно розвивається горезвісна армійська бюрократія. І папірець стає ціннішим за людину.
  3. Зневажливе і часто хамське ставлення до підлеглих з боку багатьох командирів (начальників), що зменшилось у 2014–2015 роках, знову розквітло в усій красі.

Якось розмовляв з одним командиром танкового підрозділу, який воював із першого дня, заслужив два ордени, щодо його рішення звільнитись. І танкіст сказав, що головна причина його рішення про звільнення в тому, що керівні посади часто займають ті, хто ні те що не воювали на передку, а якщо й воювали, то точно не покрили своє ім’я славою, і ті, хто взагалі були на пенсії, але повернулись на службу не у важкі 2014–2015 роки за покликом серця, а тоді, коли безпосередня загроза знизилась, і головним мотивом для їх повернення на службу стали гроші. Так ось, він сказав, що не хоче, аби він або його підлеглі стали жертвами тупих розпоряджень цих начальників-дилетантів, які, до того ж, абсолютно не сприймають думку фахівців-практиків.

На тлі багатьох позитивних змін у ЗСУ, найголовніша проблема – зневажливе ставлення до людей, коли їх вважають тільки одним із засобів для досягнення мети, залишилось майже без змін. Причому цьому дуже швидко вчаться у старших начальників і молоді офіцери.

Наприклад:

  • за чотири роки нагородна система, а сюди я включаю як матеріальні, так і моральні стимули, так і не налагоджена. Людина роками воює, а «на груди его могучей одна медаль висела кучей». І це ще дуже добре, якщо хоч одна. У цивільному середовищі сформований стереотип: якщо людина добре воює, то її відзначають нагородами, а якщо у військового немає нагород, то невідомо, чим і де він займався. Крім того, чи багато військових отримали обіцяні гроші за знищену техніку й озброєння ворога?
  • час перебування на передовій і в ППД не регламентований. У людей накопичується елементарна фізична і моральна втома. А скільки сімей військовослужбовців розпались через те, що вони мало бувають удома?!
  • так зване «відновлення боєздатності» на полігонах після виконання бойових завдань взагалі за межами здорового глузду і стало вже, як то кажуть, «притчею во язицах».

Реаліст: Дико плюсую! Є таке. Щодо відзнак є питання аж до військово-політичного керівництва країни. Особливо до тих, хто нагороджує державними. Крім того, у кожній військовій частині вам солдати розкажуть про факти відзначення бойовими нагородами людей, не причетних до бойових дій. Це автоматично вбиває повагу і довіру не тільки до командира, який оформляє подання, але й до всіх офіцерів, а через них і до державної влади загалом.

На жаль, можна ще наводити багато прикладів на цю тему і чотирма пунктами справа не завершиться.

На думку більшості тих військових, із якими я спілкувався, головна причина того, що військові скаржаться на негативну морально-психологічну атмосферу і стимулює їх на покидання ЗС тому, що більшість командирів і начальників не знають психології взагалі і військової психології зокрема.

А раз командири (начальники) не знають психології, то, відповідно, і не розуміють її значення у військовій справі, починаючи від психологічних аспектів бойових дій і закінчуючи, наприклад, психологічними особливостями воєнно-польового побуту.

Звичайно, я не кажу про 100% командирів і начальників! Але, на жаль, кількість таких переважає. У всякому разі на сьогодні.

Чому так відбувається?

На мою думку, все дуже просто. Наші вищі та старші командири, коли навчались у військових училищах, потім інститутах і академіях, психологію практично не вивчали. Усі їхні знання психології, а також і педагогіки, зводилось до одного семестру вивчення основ військової психології та педагогіки за підручниками О.В. Барабанщикова та ін., де більше було написано про рішення КПРС щодо формування радянської людини тощо.

Реаліст: Плюсую! Вся військова психологія і педагогіка Барабанщикова вміщається в таку фразу, якій навчали командирів у всіх радянських військових училищах: «Ясный рассказ, четкий показ и тренировка до посинения!». А коли ти ще вмів це застосовувати на практиці в роботі з підлеглими – ти був просто Бох-х! Із курсантських часів запам’ятав викладача, який давав нам ці «основи», мать їх.

Усі ми знаємо, що військовій психології у Радянській армії приділяли дуже мало уваги. Головною зброєю, що надихала радянського воїна на службу і на подвиг була комуністична ідеологія: «Если партия прикажет быть героем, у нас героем станет каждый». У радянській психології інтереси, бажання, проблеми однієї людини були ніщо порівняно з інтересами колективу. Людина була гвинтиком у великій державній машині, тим самим засобом для досягнення мети.

На жаль, на думку багатьох військових, зараз справи не ліпші. Наприклад, знайомі дали мені порівняльну таблицю кількості дисциплін і навчальних годин, яким навчають майбутнього офіцера – командира в Національній академії сухопутних військ (Реаліст: імовірно, мається на увазі, що у м. Львові), як працювати з підлеглими. На мою думку, зараз це найкращий військовий виш в Україні.

Із 2010 року для курсантів спеціальності «Управління діями підрозділів Сухопутних військ» викладались такі навчальні дисципліни, які формують знання та навички щодо роботи з особовим складом як у мирний, так і у військовий час:

№ з/п

Назва навчальної дисципліни

Кількість годин для вивчення

1

Психологія

60

2

Конфліктологія

36

3

Педагогіка

36

4

Військове навчання та виховання

36

5

Військова девіантологія

36

Загалом годин:

204

Із 2013 року для курсантів тієї ж спеціальності:

№ з/п

Назва навчальної дисципліни

Кількість годин для вивчення

1

Військова педагогіка (у т.ч. військове навчання та виховання)

60

2

Військова психологія (у т.ч. конфліктологія)

48

Загалом годин:

108

Із 2015 року для тих же майбутніх командирів:

№ з/п

Назва навчальної дисципліни

Кількість годин для вивчення

1

Військова педагогіка та психологія (у т.ч. військове навчання та виховання)

80

Загалом годин:

80

Із 2016 року:

№ з/п

Назва навчальної дисципліни

Кількість годин для вивчення

1

Військова педагогіка та психологія (у т.ч. лідерство)

60

2

МПЗ підготовки та застосування ЗС України

60

Загалом годин:

120

Зауважу, що ці цифри визначають не у самому ВВНЗ. Йому їх спускають із Департаменту військової освіти Міністерства оборони України. В інших ВВНЗ стан справ не кращий. А, можливо, й гірший. На сьогодні із 7200 годин, відведених на підготовку майбутнього командира, на підготовку його до роботи з підлеглими надано тільки 120 (!!!) годин. І це в кращому випадку!

Усі розуміють, що для того, аби навчитися працювати з людьми, може не вистачити і цілого життя. Що тут говорити про 120 годин?! Командир повинен згуртовувати, формувати внутрішню атмосферу й управляти своїм підрозділом, а не тільки командувати. А це дві великі різниці!

Реаліст: Не знав, що настільки все погано. Складається враження, що тому, хто управляє і реформує в МОУ військову освіту і ще хрен знає що, давно все пох**, судячи з її агонії та «совкового» законсервованого болота! Народ, ви знаєте щось про результати діяльності цих хлопців за роки війни й особливо про досягнення у сфері реформування військової освіти?

Тому, на думку моїх однодумців, жодні заклики з високих трибун про «…формування позитивного морально-психологічного стану особового складу, що сприяв би виконанню поставлених завдань…», жодні поїздки на передову психологів чи «груп внутрішньої комунікації» не змінять ситуації, якщо для безпосереднього командира психологія з педагогікою все одно, що астрономія.

Тим паче, що переконати офіцера з уже сформованим світоглядом у тому, що він помиляється, практично неможливо. Можливо, починати треба з курсантів? Можливо, і звертали б після цього молоді командири взводів і рот більше уваги на потреби та проблеми своїх підлеглих? Можливо, і стало б менше дурнуватих утрат, особливо пов’язаних із самогубствами та зловживанням спиртним, тому що часто боєць залишається наодинці зі своїми проблемами?

Звичайно, мені можуть заперечити – навіщо тоді існують фахівці структур морально-психологічного забезпечення (МПЗ), у тому числі й заступники командирів із МПЗ? Хоча всі чудово розуміють, що без підтримки командирів вони «погоди не зроблять». Це якраз той випадок, коли «один у полі не воїн». До того ж і укомплектованість цих посад становить приблизно 60%, набір у ВВНЗ, де готують цих фахівців, мінімальний, єдиних підходів до їхньої підготовки немає.

Реаліст: Таки так. Без волі та бажання командира вони своєї роботи не виконують. Справжніх ентузіастів і фанатів МПЗ зустрічав одиниці за свою службу впродовж декількох десятків років. На жаль, більше було кінчених «замполітів». Які за*обували своїми стендами і світлицями з портретами керівництва. А великі начальники заходили туди тільки подивитися, чи вони там, сука, висять, на тих грьобаних стендах, які ніхто ніколи не читав.

До того ж ведуться розмови, що керівництво ЗС знову хоче «оптимізувати» структури МПЗ і підпорядкувати їх кадровим органам. Мотивують це рішення тим, що у збройних силах країн-членів НАТО відсутні посади заступників із МПЗ (виховної роботи, гуманітарних питань, соціального і гуманітарного забезпечення, соціально-психологічної служби, роботи з особовим складом, морально-психологічного забезпечення) у командирів від роти до Генерального штабу.

Психологічним і дисциплінарним впливом на підлеглих у повсякденній службовій діяльності займаються командири (начальники) з найнижчого рівня, починаючи із сержантів. Для задоволення духовних потреб вірян у збройних силах країн-членів НАТО існують служби капеланів.

Ніби все правильно. «Вихователів» у нашому розумінні там немає. Якщо запитати будь-якого американського військовослужбовця про наявність заступників із МПЗ, то відповідь буде однаковою: немає. Так, але… не так. Така собі суб’єктивна об’єктивність.

У структурі ЗС США відсутній єдиний орган, що відповідає за підтримання позитивного морально-психологічного стану військовослужбовців. Ця прерогатива повністю належить командиру, який у своїй роботі з особовим складом спирається, якщо я не помиляюсь, на спеціальний апарат, що складається із трьох основних служб: зв’язків із громадськістю, з особового складу (мораль, соціальне забезпечення), тилу, психологічного забезпечення (яке підпорядковане медикам), військових священиків.

Характерна деталь: з одного боку, всі ці служби діють самостійно, а з іншого – винятково узгоджено, гнучко й ефективно. Цього досягають за рахунок умілої керівної діяльністі командира, який залежно від обстановки і завдань формує найближчі та перспективні напрями діяльності кожної служби, а також здійснює контроль за якістю роботи із особовим складом. Цьому командирів навчають у військових навчальних закладах, а також у процесі його служби у військах. Тому в їхньому стилі діяльності, як правило, відсутня зневага до «служб людини» під час ухвалення управлінських рішень. Ба більше, як свідчить практика, командир, який не вміє ефективно їх використовувати, практично не може розраховувати на подальше просування по службі.

Як учать наших командирів, ми вже згадували.

А тепер ми ще й хочемо самі знищити єдину структуру, яка безпосередньо допомагає командиру працювати з особовим складом?

Говорити про все це можна багато і в кожного будуть свої аргументи як за, так і проти. Я просто хочу сказати, що, на мою думку насамперед проблема утримання військовослужбовців у сучасних ЗС перебуває радше у площині психології, ніж економіки. Звичайно, ніхто з військових не відмовиться від підвищення грошового забезпечення.

З військовослужбовцями необхідно спілкуватись, щоб знати, чим вони живуть, про що думають, треба спілкуватись, щоб упливати на них, передусім силою переконання, а не примусу. А процесу правильного спілкування, у тому числі й переконанню, необхідно вчитися, як і всьому іншому в житті. Природжені командири з лідерськими якостями у нас є, але їх дуже мало. А інших можна цьому навчити. Однак необхідно розуміти, що зробити з офіцера лідера неможливо, тільки прочитав йому курс лідерства за 30, 60 чи навіть 100 годин.

Лідером його повинен робити весь уклад армійського життя, починаючи у військовій академії та продовжуючи у військовій частині. Від особистого прикладу старшого командира (начальника) до спеціально створених на заняттях, і не тільки, ситуацій, що будуть вимагати від військовослужбовців прояву необхідних якостей. Будь-які якості в людини формуються тільки у процесі діяльності. А в нас у ЗСУ, на жаль, домінує точка зору, що з будь-якого командира можна зробити лідера, тільки прочитавши йому лекції з лідерства. А підживлює цю точку зору незнання психології та педагогіки і, відповідно, нерозуміння того, як відбувається процес формування в людини тих чи інших якостей.

Коло замкнулося!

У ЗСУ військові фахівці з інших країн часто проводять різні психологічні тренінги, під час яких діляться своїм досвідом щодо роботи з особовим складом. Тільки зазвичай проводять ці тренінги з фахівцями структур МПЗ, які і так чудово розуміють важливість цього напряму діяльності, але повністю залежать від своїх командирів (начальників). А про їхнє розуміння значення психології я писала вище. Можливо, краще б було провести цикл таких тренінгів із командирами, причому починати з вищих?

Можливо, нам треба повернутись обличчям до психології? І паралельно з економічними важелями впливу на морально-психологічний стан особового складу ЗСУ більш активно і професійно застосовувати ті психологічні чинники, про які ми говорили вище?

Слава Україні!

Реаліст: Ось така думка. Вона варта поваги, тому що цей офіцер, як на мене, – мисляча людина, який поважає себе і свою службу. Якщо він іще в наших теперішніх умовах на практиці втілює те, про що написав і в що вірить, то його командиру повезло. Я особисто хотів би мати такого заступника з МПЗ. Побільше б таких і поменше «замполітів».

У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.

''отсканируй
и помоги редакции

Become a Patron!

Загрузка...