Торгівля без емоцій

«С харьковского направления почти каждый день приходят такие составы с техникой для украинских карателей, а со стороны Горловки через наш оккупированный город по нескольку раз в сутки проходят составы с углем… для украинских оккупантов. Украина везет по железной дороге технику, чтобы воевать и убивать с ее помощью русских Донбасса, а тот поставляет украинцам уголь...». Це – цитата з одного з ресурсів терористів ДиРи. Автор посту щиро і непідробно збурений, хіба можна, мовляв, постачати вугілля «карателям», вони ж завдяки донбаському вугіллю економлять мільйони доларів! Вони ж зекономлені кошти вкладають у нові танки та БТРи! 

Нічого не нагадує? Так, нема нічого настільки схожого між упоротим донбаським ватником і українським «істинним патріотом», як їхнє ставлення до наявності торгівлі між Україною і окупованими територіями. «Хіба можна торгувати з ворогом? Коли в історії таке було?», – вопрошає наш «істинний патріот». 

Насправді було, неодноразово було. І саме в історії нашої країни – як ніколи. Ще в часи козацтва нашестя кримських татар на Україну якось практично не впливали на циркуляцію валок чумаків, що торгували з тими самими татарами. В своєму вельми прибутковому, але вкрай небезпечному бізнесі чумаки покладалися не на перемінливі вітри міжнародної політики, а на конкретні домовленості з певними козацькими отаманами та татарськими беями – від того війни на їхній бізнес майже не впливали. В часи Хмельниччини, коли козаки та поляки різали одне одного з натхненням, українські міста (і магдебургські, і полковницькі) продовжували торгівлю з Польщею настільки, наскільки це дозволяли зовнішні обставини. Так само торгівлю «мазепінських» міст з Московією припинив не гетьман Мазепа, а цар Петро І з його тактикою «випаленої землі». 

Можна навести і більш сучасні приклади. У 1994 р. уряд незалежної Хорватії пішов на вкрай болючий і непопулярний крок – підписав економічну угоду із самопроголошеною Республікою Сербською країною, сепаратистським утворенням, що з’явилося на хорватській території зразу після розвалу Югославії. Угода від 2 грудня 1994 р. вирішила питання поставок через окуповані терени електроенергії, відкриття через окуповані території траси Загреб-Белград, роботу нафтопроводу «Північ», тощо. Водночас Хорватія продовжувала призначати в окуповані райони голів адміністрацій, не зважаючи на те, що сиділи ті голови, переважно, в столиці Хорватії – Загребі. До власних районів вони потрапили у 1995 р. після відомої хорватської операції «Олуя» («Буря»). 

Хорватам укладання економічних угод з сепаратистами зачистити тих самих сепаратистів танками і мотострілецькими бригадами, що характерно, не завадило. 

Інший приклад. Іще ближчий – Інгурська ГЕС. Станція, що знаходиться прямо на лінії розмежування між окупованою Абхазією і «материковою» Грузією біля міста Джварі, має об’єкти як на грузинських, так і на окупованих теренах і живить енергією як Абхазію (40%), так і Грузію (60%). Ще у 1992 р., незважаючи на грузино-абхазьку війну (участю в якій відзначилися також українці з УНСО), між Грузією і сепаратистами було підписано угоду про спільне використання Інгурської ГЕС, яка худо-гірко підтримується і по сьогодні. Інгурська ГЕС, по факту – постійний важіль тиску на офіційний Тбілісі, станція виробляє біля 70% всієї електроенергії Грузії і аби накласти на ці 70% лапу, росіянам варто всього лише вийти з казарм. Що й сталося 13 серпня 2008 року, коли росіяни під виглядом «абхазьких ополченців» на кілька годин захопили ГЕС. 

Коли екс-губернатор Одеської області Михайло Саакашвілі ремствуватиме про «ганебну торгівлю з окупованими територіями», будь ласка, не забудьте його запитати, що там було за його президентства в Грузії з Інгурською ГЕС, і чи, часом, не з неї надходило світло до його робочого кабінету? 

Чи можемо ми взагалі припинити торгівлю з окупованими теренами? Ну, бодай теоретично? Для цього варто оцінити всі «за» та «проти». 

До чого призведе таке «відрізання»? А от до чого. 

По перше, встане промисловість Маріуполя. Вся. Справа в тому, що нинішній центр Донецької області живиться енергією від Старобешевської ТЕЦ, що знаходиться на окупованих теренах. Основа економіки міста – металургія. Вимкніть електрику і ви отримаєте зайві півмільйона людей без засобів існування. Згодні? 

Не солодко без електрики доведеться і розташованим поблизу Маріуполя військовим частинам. Відсутність живлення в електромережі міста примусить масово включити дизельгенератори – а це додаткова і неабияка потреба в паливі, яке Україна, на секундочку, імпортує. 

Але й не це головне. Маріуполь розташований на Азовському морі і проблеми з водою там такі самі, як у кожному портовому місті. Відсутність електрики зупинить насосні станції, а півмільйонне місто без води – це гарантований голодний бунт. Нам якраз цього бракувало, правда?

Чому ж, маючи такий інструмент для тиску на Україну, як Маріуполь, терористи ДиРи ним не користуються? Та виключно тому, що Україна має такий самий інструмент у вигляді ТЕЦ у Щасті, на яку заживлений добрячий шмат Луганської області із самим Луганськом разом. Все просто. Ви нам – ми вам. У вас не сидить без світла Луганськ, у нас – Маріуполь. І це – про один лише Маріуполь. Насправді ж такі «Маріуполі» різних калібрів і розмірів розкидані по всій лінії зіткнення. 

Повісити розходи по відрізанню їх від окупованих теренів? А пуп не розв’яжеться? 

А чи може Україна підключити Маріуполь до іншого джерела енергії і позбавитися залежності від бойовиків? Відповідь – може. Але, по-перше, це коштує грошей, які так потрібні на ще один танк, ще одну ракету і ще один поставлений на крило літак. А по-друге – навіщо? Ці регіони і так невдовзі знову стануть наші – то навіщо город городити? Що ми виграємо? Займемо гарненьку позу? І все? 

Чи зуміємо ми, навіть теоретично, залишити терени терористів ДиРи без світла і води? Досвід Криму доводить – не зуміємо. Москва ці терени до своїх мереж підключить швидко і подасть це як нереальну гуманітарну акцію. А от ми втратимо цілком реальні гроші. 

Підприємства експортних галузей на окупованих теренах зареєстровані в Україні і податки сплачують в Україні. Минулого року виплати підприємств Донецької та Луганської областей до держбюджету склали 31 000 000 000 грн податків. Хтось пропонує просто зарізати ці підприємства і подарувати їх терористам на вагу металобрухту? 

Чи не надто дороге задоволення? 

Погляньте на ресурси терористів! Вони самі бісяться від усвідомлення того, що підприємства на їхніх теренах сплачують податки в Україну, тобто працюють на їхню ж погибель. Ба більше! Живучі в режимі українських банків, підприємства на окупованих теренах стабільно святкують українські державні свята і ігнорують свята російські та сепаратиські. Більшого знущання над терористами годі й уявити. 

Правда, жахіття, і все це треба негайно припинити? 

Бути радикалом – це дуже просто. Вимагай більше – і ти герой (до пори до часу). Складно зберігати наявний статус-кво, підтримуючи низку болючих, але вистражданих взаємних компромісів. Складно жити з усвідомленням, що так, мовляв, – важко, але поруш один компроміс – обвалиться все. 

Складно, але треба. Треба, бо нам потрібна не гарненька поза і не піар на камери за нереальну ціну. 

Нам потрібна перемога.