Напередодні війни

Примечание редакции: Как сторонники национал-социалистической революции видят текущий этап политической борьбы в Украине и какие видят способы противодествия российской агрессии.

2017 рік буде роком «великого перелому», хоча сам перелом настане лише в 2018 році. Що буде саме так, а не інакше, є кілька «витоків інформації». Ще 25 березня 2016 року президент П.Порошенко повідомив, що «Как мы вернули Надежду, так мы и вернем Донбасс и Крым», правда не говорилося, що це буде зроблено військовим шляхом.

Міністр МВС А.Аваков конкретизував: «Я переконаний, що в найближчі два роки ми будемо проводити деокупацію Донбасу.»  (25.11.16). Голова РНБОУ О.Турчинов в своєму новорічному привітанні у Фейсбуці заявив: «…і наступний, 2017 рік, повинен бути роком наших перемог…». Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Г. Тука в своїй статті писав: «…Украине удастся перенять инициативу и реализовать свой сценарий возвращения оккупированных территорий. Очень надеюсь, что это произойдет уже в следующем году, максимум – к середине 2018 года.». І навіть американський сенатор Джон Маккейн у своєму виступі на врученні нагород українським воїнам під Маріуполем 31 грудня 2016 року заявив: «В 2017 году мы победим захватчиков, и отправим их туда, откуда они пришли.»

Подібне різноманіття цитат говорить про те, що на 2017 рік дійсно планувалася війна за «хорватським сценарієм», але вона була перенесена на 2018 рік швидше за все через провал технічного переозброєння армії, яке мало бути профінансовано з конфіскованих у В.Януковича коштів. Але з вини депутатів ВР закон про спецконфіскацію так в 2016 році і не був прийнятий. А от в бюджеті 2017 року витрати на оборону і безпеку заплановані в обсязі 5% ВВП.

Незважаючи на постійні мантри європейців і нашого керівництва про те, що «альтернативи Мінському процесу немає», альтернатива є і ця альтернатива – війна! Але розважливі європейці та й українське керівництво не можуть дозволити собі велику війну в Україні, доки не вирішена проблема постачання в Європу і, відповідно, Україну, газу, альтернативного російському. Йдеться саме про альтернативний, а не про реверсний газ.

Природний газ скраплюють головним чином в США і Катарі. З економічних міркувань транспортувати морським шляхом (танкерами-газовозами) доцільно саме скраплений природний газ, а сланцевий, як менш калорійний, доцільніше споживати на території видобутку. Але оскільки Європа до недавнього часу споживала переважно трубопровідний природний газ, у європейців не виявилося достатніх потужностей для приймання скрапленого газу, т.з. LNG-терміналів.

До кінця 2017-18 років європейці їх обіцяють збудувати, після чого енергетичний шантаж Європи з боку Росії стане неможливим. Більше того, Росію згодом взагалі збираються викинути з європейського енергетичного ринку, що для Путіна страшніше всіх санкцій і справді «початок кінця». Ситуація для росіян ускладнюється ще й тим, що через брак відповідних газогонів, газ, що  постачається до Європи, не можна перенаправити до Китаю. Можна лише в чорноморських і балтійських портах збудувати станції зі зрідження газу, але на це в Путіна немає ні часу, ні грошей. До речі, газовозів у нього теж немає.

Геополітика впливає також і на транспортування катарського газу. Емірат Катар знаходиться на південному березі Перської затоки, виходом з якої («вузьким місцем») служить Ормузька протока. І хоча для обходу протоки по території Оману зведено морський канал, це не вирішує проблему, тому що канал, по-перше, не дозволяє проводити по ньому великовантажні судна, а по-друге, в разі конфлікту з Іраном легко мінується з повітря.

Для країн Перської затоки справжнім виходом стало б будівництво трубопроводів через територію Сирії до портів Середземного моря і далі, через територію Туреччини, – до Європи. Якби сирійський режим Башара аль-Асада мав більшу внутрішню стабільність, він став би тим телям, що смокче двох маток. В даному випадку, Іран – з одного боку і Катар з Саудівською Аравією – з іншого. Але низька легітимність в очах власного народу штовхнула Асада в обійми до іранських аятол. Відповідно, саудівцям і катарцам не дозволили будувати трубопроводи через територію Сирії. Це і стало головною причиною Сирійського конфлікту.

Росія, яка формально воює на боці Асада та Ірану, не зацікавлена ​​в наявності конкурентів (постачальників енергоносіїв), тому її справжня мета в Сирії – війна до останнього сирійця. Об'єктивно, і США, як постачальник газу до Європи, не зацікавлені в появі конкурентів з країн Затоки. Тому наддержава і не втручалася в Сирійський конфлікт, дозволяючи це робити Путіну. І не тому, що Обама був миротворцем.

Для України конфлікт в Сирії насамперед вигідний тим, що відволікає Росію від війни на Донбасі. Недавнє перемир'я з участю Росії, Ірану і Туреччини недовговічне, позаяк воно не дуже потрібно самій Росії і зовсім не потрібне саудитам і катарцам.

Але повернімося до нашого цитатника. Чому Петру Порошенку закортіло у 2018 році стати «батьком-визволителем нації», адже люди, що особисто знають нашого президента, характеризують його психотип, як чоловіка, що схильний до дипломатичних рішень?

Частково на це питання відповів політолог С.Гайдай: «Представим, что срок Петра Алексеевича заканчивается. К нему даже сегодня есть много вопросов с точки зрения законности. Если останется жить в Украине, новая власть может не быть лояльной к нему и точно посадит, а садить есть за что и даже на пожизненное. Выехать в Россию он не сможет. На Запад тоже путь будет закрыт.»

Виходом для Петра Олексійовича став би, на думку політолога, другий термін. Потім можна було б пошукати представницьку посаду де-небудь в ООН або в Раді Європи. Але, схоже, що нашому президенту доведеться обмежитись одним терміном і обіцянкою представницької посади … І то, якщо не буде проросійського реваншу. Але ж переможців не судять?

Ось для цього і потрібна «перемога» – звільнення Донбасу, а як дуже пощастить, то й Криму! Так, Петро у нас не полководець, він навіть на зустріч з армійцями одягав ментовську шкірянку. Але вся надія на те, що Володимир Володимирович визначиться зі своїм наступником, з яким можна буде домовитися, щоб не стріляли. Після дії санкцій і зменшення валютної виручки домовитися з наступником буде порівняно просто. Тобто Росія виводить свої кадрові частини з Донбасу, а «ополченців», що полізуть на прикордонні загорожі, росіяни й самі постріляють з кулеметів. Вже бачу гнівні статті в російських ЗМІ про «предательство русских», авторства Гіркіна і Ель Мюрида ...

З Кримом буде трішечки складніше: російські морпіхи і десантура і раді були б постріляти в укропів, але не отримають на це команди від Верховного головнокомандувача з «Маскви». А Україна чітко заявить: будь-який російський офіцер, що накаже відкрити вогонь, буде негайно розстріляний за вироком українського військового трибуналу! Тобто все буде, як в 2014 році, тільки навпаки: росіяни сидять по казармах, а українці їх вартують. Потім строєм, але без пісні і без зброї, окупанти сідають в автобуси і слідують в напрямку Керченської переправи...

Ось на таких умовах Петро Порошенко готовий стати «батьком-визволителем». Ну а зачисткою Криму і Донбасу займеться СБУ і Нацгвардія. Але це тривалий процес і пройде він вже без Порошенка, як і висилка з Криму громадян РФ. А громадяни РФ там всі, крім кримських татар і нечисленних українців.

«Що ви нам українські паспорти тичите? У нас в Україні подвійне громадянство заборонене! Ви - росіяни і повинні жити в своїй Росії!». А українські блогери тим часом сушать голови над питанням: Як перетворити кримських ватників на свідомих українських громадян?

Але боїмося, що доля Петра Олексійовича може вирішитись ще 2017 року. І рішення це буде залежати не від втомленого українського народу, а від президента США Д. Трампа. Зараз політологи тільки те й роблять, що вгадують, на кого буде схожий президент Трамп: на себе передвиборчого чи на функціонера Республіканської партії? Думаю, що спочатку Трамп приміряє перший образ, а потім і остаточно, – другий.

Складно спрогнозувати, що трапиться з Транстихоокеанським і Трансатлантичним партнерствами. Америка Трампа відмовилася від участі в них. Чи займе Китай місце Америки і як скоро це трапиться? Або Трамп таки дасть задній хід? Втім, прямо України це все одно не стосується. Чи буде у Трампа медовий місяць з Путіним? Скоріш за все, що ні...

Ті ж маститі політологи прогнозують, що якщо не навесні, то вже восени 2017 року точно, у нас будуть дострокові парламентські вибори. Втім, вони і на 2016 рік це теж прогнозували.

Американці припустили, що при президентові Порошенку і прем'єрі Яценюку в Україні все буде так, як було за часів В.Ющенка і Ю.Тимошенко, тобто м'яко кажучи – взаємна конкуренція. Але прорахувалися.

Арсеній Петрович виявився гнучким і договороздатним партнером: всі важелі в країні були поділені між людьми БПП і НФ. І якби не надмірна амбітність нинішнього президента і його оточення, то така конструкція змогла б протриматися цілих п'ять років, а то і довше. Втім, в 2017 році може ще й протримається! Тому ми оцінюємо ймовірність парламентських виборів 50:50.

Але тут свою партію почав грати прем'єр В.Гройсман. Поки це виразилося лише в неокейнсіанській риториці та в  підвищенні з 01 січня 2017р. мінімальної зарплати до 3200 грн. Маститі політологи оцінили це як хабар електорату перед виборами. Ми ж сподіваємося, що це дійсно кейнсіанський інструмент, який дозволить активізувати нашу економіку. Вигоду від зростання мінімалки відчують в першу чергу найбідніші верстви населення, які витратять свої гроші на купівлю продуктів харчування, що у нас переважно вітчизняного виробництва.

Попередники Гройсмана давали гроші не людям, а власникам банків, які конвертували гривню в долари, а ті, в свою чергу, вивозилися за кордон. Гривня падала, люди біднішали, але дешева гривня стимулювала експорт. От так і жили. Одна біда: виборці більше не хочуть голосувати за політиків, які роблять з українців злидарів.

Якщо ж парламентським виборам бути, то будуть вони, швидше за все, за відкритими партійними списками, тобто без мажоритарників. У парламент зайдуть партій 7-8, а коаліцію доведеться формувати з 3-4 партій. Тому коаліція буде нестійкою, але чеснішою, ніж нинішня. І насамперед коаліціанти намагатимуться внести зміни до Конституції, щоб обмежити повноваження президента та передати частину його функцій прем'єру, в т.ч. і контроль за силовими структурами.

Хоча не менш ймовірним є й варіант «Порошенко №2», це коли коаліція, не чіпаючи законодавство, захоче мати свого президента. Можемо навіть назвати його прізвище – Гройсман. БПП прекрасно обійдеться без «ПП». Операцію «Наступник» Петро Олексійович провернути не зможе, тому що нікому не вірить. Доведеться йому домовлятися з Гройсманом.

Гройсмана, як компромісну фігуру, підтримає і Народний фронт, в руках якого знаходиться «голка в яйці» від життя коаліції. Всі вже повірили, що рейтинг НФ на рівні статистичної похибки, але часті появи Арсенія Петровича на ТБ наводять на думку, що сам лідер партії так не думає. НФ у політиці представлений тріумвіратом: Яценюк-Турчинов-Аваков. І у них напевно є план ребрендингу власної партії.

В мережі циркулюють плани про те, як депутати НФ «скидають з поїзда» Авакова з Турчиновим, і самі, разом з колегами з БПП, ділять пиріг української влади. Це план під П.Порошенка. Але якщо не дай Боже позиції «гаранта» захитаються, в т.ч. і під впливом американського чинника, цей план можна застосувати і проти ПП, на користь В.Гройсмана, як фігури, яка влаштує всіх. У цьому випадку нові парламентські вибори просто не потрібні, достатньо поміняти Конституцію на користь прем'єрської республіки. І нардепи можуть на це купитися.

Є й третій сценарій, коли Петро Олексійович спекається «вінницького мера», як перед ним А.Яценюка. Сценарій а-ля Кучма, коли на прем’єра вішають весь негатив: премє’р у лайні, а президент – весь у білому. Але цей сценарій лише розвилка для перших двох.

Втім, «економізм» В.Гройсмана, як і підготовка України до здійснення «хорватського сценарію», є довготривалими трендами, які по суті не залежать від конкретних перших чи других осіб.

Курс адміністрації Д. Трампа на часткове обмеження вільної торгівлі неминуче призведе до відповідних контрзаходів в інших країнах, а це рано чи пізно вдарить по Україні. Потрібно не радіти, що у нас дешева робоча сила, як це робив наш президент під час свого візиту до Індонезії, а робити цю робочу силу високотехнологічною та дорогою. Недарма Генрі Форд встановив на своїх заводах високу зарплату, що б його робітники мали можливість купувати його ж автомобілі. Вибір в української влади тут не великий.

Президентські вибори в Росії в 2018 році – наше «вікно Овертона» і наше вікно можливостей. Незважаючи на шалену російську пропаганду, яка стверджує, що санкції з Росії будуть ось-ось зняті, цього не сталося. Під час телефонної розмови Трампа і Путіна дане питання навіть не обговорювалося. А днем ​​раніше, під час зустрічі Трампа з британським прем'єром Терезою Мей, президент США однозначно заявив, що говорити про скасування санкцій поки рано.

В́изнаємо, що Мінські угоди в тому вигляді, в якому вони підписані, нездійсненні. На момент їх підписання Росія фактично пропонувала Україні капітуляцію в розстрочку, – для перетворення нашої країни на російський протекторат. ОРДіЛО де-юре надається право вето на вступ України до ЄС і НАТО, а фактично на будь-яку ініціативу, що йде в розріз з інтересами Москви. В Україні в будь-який момент може бути розв'язана нова війна, оскільки на частині її території залишається російська окупаційна армія, закамуфльована під «загони народної міліції».

Мінськ-2 Україна підписувала під гуркіт канонади в «Дебальцевській кишці», з якої угруповання наших військ могло й не вийти... Але час було виграно! З тих пір ситуація змінилася: українська армія зміцніла, страху в неї і у нас перед російськими загарбниками давно немає, а значить і виконувати умови капітуляції Україна не буде!

Розуміють це і в Москві. Трюк з Донбасом (виведення окупаційних військ в обмін на визнання Україною анексії Криму) не пройшов. Відповідно, окупація Донбасу стала для Росії безглуздою. Ще більш безглуздим виявився інший путінський трюк: «обмін» Сирії на Україну, заради якого Путін, власне, і вліз у Сирійський конфлікт. Бліцкріґу в Сирії у нього не вийшло, отже, козирів на руках у Путіна немає. Тим більше їх не буде, коли США вплутаються у війну в Сирії.

Тому вибір у Путіна не великий: або й далі дестабілізувати обстановку на Донбасі, або – в інших місцях. «Інші місця» – це Північний Казахстан, країни Балтії і Білорусь. Але в першому зачіпаються інтереси Китаю, у другому – НАТО, до третього поки що не готова російська громадська думка. Зате з  Донбасом – жодних проблем.

В ідеалі Путіну перед президентськими виборами 2018 року потрібна чергова переможна війна. На хвилі всенародного обожнювання «великого полководця» це дозволить нинішньому президенту Росії переобратися на другий термін (план-максимум). Або, якщо США дуже будуть проти, – призначити наступника-гаранта (план-мінімум). Так свого часу Б. Єльцин призначив самого Путіна.

Тобто Путіну потрібно провести аналог «війни 08.08.08» – «принуждение к миру», на цей раз в Україні. Для чого потрібно окупувати, крім неокупованої частини Донбасу, Харків, Суми, Чернігів, Полтаву, а якщо пощастить, то й лівобережні Дніпропетровщину з Запоріжжям. І тут же примусити Петра до підписання капітуляції (коридор - до Криму, воду – в Північнокримський канал, плюс електрифікація півострова) і виконання Мінська-2 в його російському прочитанні, в обмін на виведення військ з Донбасу...

З Міхо подібний фокус пройшов, але з Україною не пройде. По-перше, ми великі. По-друге, Путін Східну Україну зможе захопити (якщо зможе), але не зможе утримати. У нього і з Донбасом та Кримом вийшов перебір. По-третє, Порошенко відмовиться підписувати капітуляцію, бо це смерть (і, можливо, не тількі політична). Запасного варіанту у Путіна немає. І воювати зі справжньою хунтою він собі теж дозволити не зможе...

З вищевикладеного випливає, що в ескалації конфлікту на Донбасі у 2018 році зацікавлені по обидва боки лінії фронту. І це робить війну досить ймовірною.

P.S. Про статтю Андрія Єрмолаєва «Майбутнє мінливе.Бо — змінюване»  в "Дзеркалі тижня"».

1. Як і ми, автор призначає дедлайн нинішньому гаранту на 2018 рік.
2. Автор лякає українську еліту взагалі, і Петра Порошенка зокрема, націонал-соціалістичною революцією.
3. Автор навіть не намагається пояснити, звідки виник український підвид homo sapiens і чому на цей підвид не діють загальні закони людського розвитку. Інакше кажучи, «майбутнє мінливе», звичайно. Але не «змінювані» контрольні точки, які потрібно пройти будь-якому суспільству на шляху від феодалізму до капіталізму і від колоніальної залежності до свободи. Такий перехід можливий виключно за допомогою революції, яка може супроводжуватися громадянською війною і іноземною інтервенцією. Хоча автор (А.Єрмолаєв) упевнений, що революції можна уникнути.
4. Ми згодні з автором у тому, що майбутня українська революція може бути тільки націонал-соціалістичною. Революції не можна уникнути, але її можна відтермінувати (в наших умовах до кінця війни).
5. На відміну від автора, ми констатуємо, що протиріччя між інтересами суспільства (нації) і нинішнього олігархічного режиму носять антагоністичний характер і не можуть бути подолані в рамках нинішньої держави і шляхом проведення реформ.
6. Ми констатуємо, що майбутня революція буде носити характер антиолігархічний (знищить олігархічну власність) і антиколоніальний (розчистить перешкоди на шляху українського національного проекту).
7. Ми констатуємо, що олігархи, як клас, а олігархономіка, як економічна система, підлягають знищенню. І зовсім не тому, що олігархи втручаються в політику, а їхні активи набуті не зовсім чесним шляхом. Втручання економічних акторів в політику неминуче, позаяк базис визначає тип надбудови, а справедливість є категорією моралі, а не політики чи економіки. Олігархи повинні бути знищені тому, що вони – компрадори, а олігархономіка – тому, що це компрадорська економіка. Компрадори закривають (унеможливлюють) модернізацію. «Силіконової долини» у нас не буде до тих пір, доки «долина» буде знаходитися в руках компрадорів.

Данная рубрика является авторским блогом. Редакция может иметь мнение, отличное от мнения автора.