Торгівля на крові «героїв Новоросії»
Ще одна спроба аналізу ситуації стосовно блокад, торгівлі та «віджимання» підприємств.
Щоб здобути перемогу — бийте у саме серце ворога.
Карл фон Клаузевіц, «Про війну»
Економіка завжди була ключовим компонентом війни. Вичерпання ресурсів для ведення бойових дій примушує капітулювати навіть державу, армія якої всю війну тримала фронт на чужій території та вивела з війни одного з ключових противників, як Німецька імперія в Першу світову. Гібридна війна, яку веде проти нас Російська Федерація, має економіку чи не ключовим компонентом, нарівні з інформаційною війною. З перших днів вторгнення на Донбас гібридні мілітарні структури намагалися захопити великі транспортні вузли та індустріальні центри. Після першого періоду активних бойових дій восени 2014 року лінія фронту розділила, крім всього іншого, ще й електростанції та споживачів енергії, водогони і насосні станції, видобування сировини й підприємства її переробки.
Довоєнний Донбас був важливим експортером, джерелом палива, а також споживачем бюджетних виплат і дотацій. Економічні війни Росії до 2014 року були спрямовані і проти експортного потенціалу Донбасу. Цьому сприяла спадщина СРСР у вигляді гігантських і енергетично ненажерливих заводів. Наслідком стали залежність частини експортерів — зокрема, металургів — від ринкової кон’юнктури через високу собівартість і орієнтованість більшої частини іншої промисловості на експорт до Росії. Після початку бойових дій, провалу проекту «Новоросія» та прямого втручання задля порятунку залишків «республік» основною метою РФ стало впихання цих формувань до України з повним фінансуванням з українського бюджету, на що було спрямоване російське трактування Мінських угод. Тому нормальною політикою щодо підприємств окупованої частини був їхній демонтаж та відправка цінного обладнання до Росії або розпилювання на металолом. З іншого боку, у росіян на донецьких олігархів були сподівання як на політичних гравців, що сприятимуть «інтеграції Донбасу», тому задля збереження впливу підприємства, приміром, Ріната Ахметова на окупованій території не чіпали. Тож із цих причин російська окупаційна адміністрація, яка, я переконаний, із радістю перекрила б усі потоки сировини і весь експортний потенціал з Донбасу, змушена була примиритись із тим, що на окупованій території були підприємства, які працювали на експорт з України, постачали сировину в Україну і навіть трохи платили податки Україні. Це все дозволяло власнику ФК «Шахтар» непогано себе почувати, як для людини, що недавно пропонувала гудіти в гудок, та зберігати вплив на українську владу. Саме тому вугілля з ахметовських шахт (і копанок), що надходило з окупованих територій, Україна купувала за досить високою ціною. Частина грошей за вугілля точно поверталася «республікам» у вигляді «гуманітарної допомоги» фонду Ахметова.
Але все колись закінчується, тому щастя Ріната могло урватися в будь-який момент. Тепер не важливо, що до цього спричинило — чи то розчарування росіян у здатності різних «Опоблоків» лобіювати російський сценарій інтеграції Донбасу, чи то грізні редути блокади, що стала на заваді торгівлі з ворогом, чи навіть втручання іншопланетних форм життя. Росія з маріонетками робить спробу переорієнтувати на себе логістику потоків вугілля та іншої сировини. Плата за це, будьмо певні, призначається для фінансування «республік», які після «націоналізації недонаціоналізованих» підприємств матимуть набагато більше претендентів на велфер. Звісно, можна було б прислухатися до закликів організаторів блокади та багатьох бійців, волонтерів і небайдужих патріотів і припинити торгівлю з ворогом. Але, на мою думку, гібридна війна потребує гібридних дій у відповідь. Ось навіщо витрачати зусилля, перекриваючи шляхи торгівлі, ловлячи корупціонерів, які симулюють тимчасову сліпоту, тощо, якщо можна за допомогою значно простіших дій перевісити всі витрати на ворога, сприяючи його виснаженню? У нас достатньо важелів впливу. І навіть корупція грає на нашому боці.
Отже, задля подальшого перетворення «квітучих Новоросій» на сировинний придаток хунти нам треба:
1) визначити чітко обмежений перелік товарів на обмін. Вугілля та сировина мають бути здешевлені і надходити до нас. Певна маржа для того, хто контролює цей процес, допустима, але ціна суттєво обмежена з нашого боку. Хочеш більше маржу — вибивай нижчу ціну з «республік»;
2) виробити тактику боротьби з російськими планами щодо викуповування всього вугілля і сировини. Мій варіант — звісно, купувати за кордоном, компенсуючи різницю іншими важелями. Приклад — підвищити збори з маршруток, що курсують на окуповані території, і за рахунок цього компенсувати різницю у вартості сировини. Комусь це може видатись жорстоким, але, як казав пан Клаузевіц, у таких речах, як війна, помилки від доброзичливості найгірші з усіх;
3) вводити «тимчасові адміністрації» на будь-яке підприємство деяких великих холдингів, керівництво яких шантажуватиме зупинкою вробництва, якщо терміново не купимо чогось там у Росії;
4) і найголовніше, не розраховувати на ворога як постійне джерело важливих ресурсів.
Як бачимо, деякі з цих пунктів уже реалізують. Зрештою, за таких умов усе дійде до того, що пахани «Л/ДНР» постачатимуть сюди тамтешні природні ресурси в обмін на українські цукерки та набіл, як ті папуаси, що віддавали золото за «високотехнологічні» люстерка та інші брязкальця більш розвиненої цивілізації. Такі от жорстокі закони ринку.
І все це сприятиме подальшій маргіналізації й соціально-економічній деградації окупованих теренів, що цілком прийнятно для України з політичної точки зору. Мовляв, буде там «Л/ДНР» чи Расєюшка — буде дупа, а якби була там Україна, було б усе, як раніше — гарно, ситно й стабільно.
Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.
У самурая нет цели, есть только путь. Мы боремся за объективную информацию.
Поддержите? Кнопки под статьей.