Про мотивацію служити

Наталія Мещерякова

Міністр оборони України Степан Полторак закликав військових пенсіонерів повернутися до лав Збройних сил України. Нормальний, правильний меседж. Був би. У 2014 році. А не у 2017-му. І не на День добровольця.

Поясню. Якщо офіцери запасу не повернулися до лав армії тоді, 2014-го чи 2015-го, коли їй потрібна була допомога, коли тисячі добровольців без військового досвіду йшли на фронт із чистого патріотизму, якщо ці офіцери, які «за вислугою років отримали пенсійне забезпечення від держави, житло та пільги і перебувають на заслуженому відпочинку», не зрозуміли тоді, що потрібні «у непростий для країни час», то й зараз навряд чи прийдуть. Ну, хіба що «поліпшити свою пенсію» (чула такий варіант) — і мене особисто сильно лякає повернення до війська людей із такою мотивацією.

Хочу поговорити про інше — як керівництво ЗСУ мотивує нинішніх військовослужбовців продовжувати службу. Оскільки заяву свою міністр оборони зробив на День добровольця, давайте поговоримо про них, добровольців. Їх в армії залишається дедалі менше. Тих, хто штурмував військкомати, воював у добровольчих батальйонах, переходив у воюючі бригади на контракт, аби залишатися на першій лінії. Трирічна втома, проблеми в родинах, стан здоров’я. Але, виявляється, це не ті чинники, що впливають на рішення йти на цивільні хліби після завершення контракту. Сама армія не дає добровольцям мотивації залишатися у строю, бо їхні навички, знання, досвід і таланти не знайшли належної оцінки у вигляді присвоєння звань та просування по службі.

За час війни до армії простими солдатами свідомо пішли люди з різних сфер, далеких від неї, з вищою освітою, школою життя за плечима. Опанували військові спеціальності, проявили себе у критичних ситуаціях на фронті, набули військового досвіду, вмонтували себе в армійські будні, мають авторитет серед підлеглих і командирів. І, головне, бачать себе у війську і надалі. Але армія їх у своїх лавах не бачить. Вік. Якщо тобі вже виповнилося 35 років, Генеральний штаб не дає тобі перспективи стати офіцером.

Сухою канцелярською мовою: згідно з керівними документами, військовослужбовці з числа рядового складу, що мають профільну освіту та бажання продовжувати службу за контрактом, не можуть бути рекомендовані для проходження навчання та призначені на офіцерські посади, оскільки не відповідають за віком.

Максимум, на який може розраховувати освічений та досвідчений військовослужбовець — бути допущеним до виконання обов’язків на офіцерську посаду за умови, що має звання сержанта.

Сержантські курси — це окрема біда. Минулого року безпосередньо в зоні АТО були організовані курси підготовки сержантів при бригадах, проте комісія для прийняття заліків у зону АТО не прибула і звання молодшого сержанта бійці не отримали. Хоч би де бригада була — виходила на полігони, щоб провести навчання та відновити боєздатність, чи виконувала завдання в зоні АТО — повірте, відпустити людей на три-чотири місяці на курси — це проблема в умовах, коли на відсоток укомплектованості впливає кожен багнет. Та й не так багато охочих їхати знову на навчальні збори, де фактично жодного толкового тренування не організовано – так, окозамилювання, аби виправдати чиюсь посаду. Навіщо отримувати звання сержанта, якщо офіцерське звання тобі не світить? Повторю — йдеться про освічених дорослих людей, які завдяки своїм організаторським та морально-вольовим якостям здатні обіймати офіцерські посади та гідні офіцерського звання. І це в умовах, коли підрозділи офіцерами не укомплектовані (у зв’язку з чим Степан Тимофійович і закликає пенсіонерів повертатися до лав ЗСУ).

19 травня 2014 року Олександр Турчинов, на той час виконувач обов'язків Президента України, підписав Указ «Про заохочення військовослужбовців — учасників антитерористичної операції». Ним він дозволив під час проведення антитерористичної операції присвоювати в порядку заохочення військовослужбовцям – учасникам АТО чергові військові звання до полковника (капітана 1-го рангу) включно, незалежно від обійманої посади та строків вислуги у відповідному званні. Механізму присвоєння немає. Усі подання Головне управління кадрів розвертає. А це досить вагомий чинник для мотивації особового складу поряд із відомчими нагородами. Навіть вагоміший, якщо дивитися в перспективі. До речі, командири брали на себе відповідальність і, посилаючись на цей указ, присвоювали військовослужбовцям сержантські звання. Але таких військовослужбовців або взагалі не допускали на офіцерські курси, або по їх закінченню не допускали до складання іспитів, оскільки кадрові органи розцінили отримання ними сержантських звань як незаконне.

У бізнесі працюють прості правила. Щоб зберегти працівника, необхідно задовольнити його потреби і сподівання: гроші, стабільність, справедливість, розвиток і кар’єру, визнання й самореалізацію. На це нам вказує велика кількість моделей, від піраміди Маслоу до теорій Портера-Лоулера та Врума. Кадрова ж робота в армії більше нагадує слова Генрі Форда: «Лише два стимули змушують людей працювати — бажання заробітної плати та страх її втратити». Не працює.

Армія — це  інститут, тісно пов’язаний із розвитком суспільства. Соціальні й економічні процеси в ній відбуваються попри закостенілість і зашореність та незалежно від бажання дієвих осіб системи брати участь у цих процесах. Збройні сили є частиною процесів у державі. І реформи в армії (не кажу про результати — суто про процес) свідчать, що на неї слід екстраполювати досвід з інших сфер життя. Логістика, утримання та ремонт транспортних засобів, закупівля устаткування, управління фінансами, інформаційне забезпечення — на все це є готові рішення, які необхідно «вмонтувати» і пристосувати. Те саме й у сфері управління персоналом. Збройні сили — це роботодавець, а військовослужбовець — працівник, мотивувати якого необхідно, зокрема, кар’єрним зростанням.

Ось найгірший мій прогноз. Авторитет командирів, які не мають можливості відзначити достойних, суттєво похитнеться. Армія поступово позбудеться мотивованих на перемогу досвідчених бійців, яким за 35. Їм на зміну прийдуть пенсіонери (для «поліпшення пенсії») та заробітчани, які не бажають воювати.

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.