Павутиння Трампа

Сергій Пархоменко, директор Центру зовнішньополітичних досліджень

«Марнославство – мій улюблений гріх!»

З к/ф «Адвокат диявола»

Жив собі в Америці дядько Дональд. Гроші великі мав, бізнес, жінок, у кіно знімався. Пізнав усі радощі життя і… захотів піти у велику політику. Ото собі дядько Дональд пішов і… неочікувано став президентом найпотужнішої країни світу.

Відкидаючи жарти, зазначу: щоб зрозуміти логіку дій президента США, треба розуміти психологію такої людини як Трамп. Життєві принципи а-ля «я отримую все, чого хочу», «я люблю бути в центрі уваги», «я бажаю слави й популярності (навіть ціною скандалів)», «я знаю, що все можна купити і продати», відчуття безкарності, поведінка на межі зі вседозволеністю… Це психологія бізнесмена. Дуже багатого ексцентричного бізнесмена. Бізнесмена, що прагне пригод. І для нього, як і для будь-якої людини із цієї сфери, найголовніше – профіт. Прибуток себто. І прибуток цей може з’являтися у вигляді як грошей або інших матеріальних цінностей, так і у вигляді слави, популярності. Іншими словами, для Дональда Трампа важливо те, що в результаті буде мати особисто він, «коханий».

І вся ця система цінностей, усі ці моделі поведінки так чи інакше будуть відображатися і на внутрішній, і на зовнішній політиці Сполучених Штатів.

Трамп і НАТО

Багато занепокоєнь викликали в американському (і не лише) політичному середовищі критичні заяви президента Трампа на адресу Північноатлантичного альянсу (НАТО). Почали ширитися думки, що Трамп на догоду замирення з Путіним готовий учинити дії з послаблення цього військово-політичного блоку. Очільник Білого дому, зокрема, заявив, що прагне зменшити видатки США в загальний бюджет Альянсу (як і в бюджет ООН).

Утім, тут, щоб розібратися в суті справи, знову таки треба нагадати, хто є Трамп. А Трамп – бізнесмен, який дуже прискіпливо буде придивлятися до видатків підприємства чи країни, які очолює. І в заяв Трампа є об’єктивне підґрунтя: США в НАТО вкладає найбільше коштів, тоді як абсолютна більшість країн-членів Альянсу не виконують однієї із ключових вимог цього блоку – закладати в державні бюджети не менше 2% ВВП на потреби оборони. Америка направляє своїх військових до країн Центральної та Східної Європи, фактично беручи на себе відповідальність допомагати захищати ці держави у випадку російської агресії.

Тож адміністрація Трампа просто хоче якимось чином урезонити європейські країни і натякає, що непогано було б трохи і європейцям подумати про власну обороноздатність.

Якби там не було, Америка своїх батальйонів із Європи поки що не відкликає. І Трамп навряд чи буде послаблювати НАТО. Не буде послаблювати із цілком прагматичних міркувань – Америці теж потрібні союзники, особливо в нинішніх неспокійних геополітичних реаліях.

США – ЄС

Позиція Трампа стосовно НАТО десь подібна і до позиції щодо ЄС. Особисте переконання президента США: Європа має дбати про свою безпеку передусім сама, залучаючи власні ж сили, і лише потім просити про допомогу за океаном.

Повторюю, Трамп керується суто бізнесовою логікою: нащо витрачати додаткові ресурси там, де вони не окупаються?

Але при цьому президент Штатів не зацікавлений у дезінтеграції ЄС, адже в іншому випадку йому доведеться вирішувати справу не з досить прогнозованими брюссельськими євробюрократами, а із самодостатніми лідерами низки європейських держав. І в цих лідерів цілком можуть бути антиамериканські позиції і такий же «великодержавницький гонор», як, приміром, у турецького лідера Ердогана.

Туреччина

Якраз із Туреччиною у США настає період непростих відносин. Трампівська адміністрація вже висловилася на підтримку ідеї озброєння курдів у Сирії. А курди, як відомо, для Туреччини будуть не кращими за Асада.

Охолодження відносин між Туреччиною і США може мати навіть більш негативні наслідки для Європи, ніж погіршення контакту між офіційною Анкарою і Брюсселем.

І ключовий союзник Америки з НАТО на Близькому Сході може активніше шукати діалог із Москвою. А це, своєю чергою, куди більш тривожний сигнал, ніж критика ЄС, НАТО і спроб «домовлятися» з РФ.

США – Близький Схід

Очевидно, що війна з тероризмом (читай – ІДІЛ) – пріоритет для Трампа. Адже для того, щоб прославитися й увійти в історію, дуже бажано виграти якусь, навіть не дуже масштабну, але все-таки війну. Трамп це розуміє як ніхто.

Тому з війни в Сирії Трамп хоче вийти переможцем. І йому все одно, з ким шукати точки дотику: з курдами, Ізраїлем, Туреччиною чи РФ. Переможців не судять! Трамп добре уявляє, як зросте імідж країни і його особисто в разі перемоги над ісламістами. Трамп прагне слави глобального масштабу, його особистий успіх – це для Трампа все.

США – Росія

Звичайно, такий підхід у зовнішній політиці в США багатьом не до вподоби. Адже в разі блокування США з тією ж Росією, навіть заради перемоги над терористами, існуючий світовий лад може ще більше похитнутися.

Це найбільше непокоїть як опонентів, так і союзників Трампа в США. Одні скандали щодо зв’язків президента з Росією чого варті. А тут президент іще й із Лавровим зустрівся, а потім голову ФБР Джеймса Комі звільнив. А-я-яй! Одразу поповзли чутки, що Трамп хоче затягти розслідування стосовно його можливих зв’язків із РФ.

Із цим частково можна погодитися: людина, яка прагне досягти успіху за будь-яку ціну (як Трамп) часто йде нечесним шляхом. Не виключено, що під час виборчих перегонів штабом Трампа були задіяні незаконні методи ведення боротьби («Батя, я постарався!» – так цілком міг би сказати Пол Манафорт), про які може довідатися слідство. І Трамп цього б дуже не хотів.

Але якщо говорити про позицію Трампа щодо Росії, то вона не лише для президента, а й для інших ключових гравців американського політикуму стає дедалі більш прагматичною.

Якщо раніше, до 2014 року, американський істеблішмент радше готовий був натякнути Україні: «Ну підіть ви на поступки Росії, вона ж сильніша. Ну які у вас аргументи проти неї?», – то тепер, після агресивних дій РФ в Україні та Сирії, керівництво Штатів готове озвучити наступну позицію: «Розберіться між собою самі. Нам байдуже, хто піде на поступки, аби тільки вогнище війни далі не розгорялося. А якщо і далі буде війна, то ми готові вас покарати». Саме «вас». Бо Білому дому байдуже, хто правий, а хто «правий, але частково». «Припиніть турбувати нас своєю війною і все», – десь так і думають у команді Трампа. Та й не лише в ній.

Тож Штати будуть готові йти на замирення з РФ, але тільки в тому випадку, якщо воювати режим Путіна буде ну хіба що лише з ІДІЛ. А поки американська дипломатія недвозначно натякає: припините тероризувати мирне населення Сирії й України – молодца, знімаємо санкції! А як ні – отримайте «Томагавком» по фейсу…

США – Китай

Трамп поки що не готовий остаточно послаблювати Росію, адже цілком може розглядати її як противагу потужному нині Китаю.

Водночас ситуація довкола КНДР цілком може перетворити КНР і РФ на більш тісних союзників, які об’єднаються не так заради захисту режиму Ина, як проти «агресивної імперіалістичної політики США на Далекому Сході».

Також іще не зрозуміло, чи готова Росія остаточно порвати з Іраном. Ця ісламська держава муляла очі не одному американському президенту, екзальтований Трамп однозначно захоче розв’язати і цей «гордіїв вузол» (щоб слави собі зажити й союзників – Ізраїль – потішити).

Прогнозую, що Росія цілком може усунутися від підтримки Ірану, якщо справи путінського режиму підуть уже геть погано. Але з Китаєм Путін поривати точно не готовий – змагатися і проти США, і проти КНР Кремлеві не до снаги. Тож позиція Трампа стосовно РФ буде розпливчастою лише доти, доки Москва не визначиться зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами. І не так щодо Сирії, як щодо Ірану та Китаю…

США – Україна

Для нас же найважливіше питання – «що чекати Україні?».

Уже зараз можна зрозуміти, що Трамп бажає відправити нас у «бермудський трикутник» (ЄС – Україна – Росія) Мінських перемов. Мовляв, спочатку розберіться між собою самі, а потім (можливо!) ми підключимося…

Політична підтримка України з боку Штатів поки що є, але практично потроху зменшується. Адміністрація Трампа вже заявила, що скоротить фінансову допомогу Україні на 68,8% (значна частка коштів, що ми не дорахуємося, мали б піти на «розвиток реформ»). І поки неясно, чи підуть Штати на надання Україні летальної зброї.

Але розуміючи, ким є президент США «по життю», поміркуймо тверезо: навіщо Трампу витрачати кошти з держбюджету в нікуди? І нащо надавати зброю, якщо її можна, вибачте, вигідно продати (сподіваюся, ви, дорогі читачі, цей натяк зрозуміли)?

І ще, чи варто було б очікувати, що в перші місяці свого правління Трамп піде в серйозну зарубу з РФ? А як би вчинив будь-який, навіть найбільш жорсткий американський політик на його місці? Скинув на РФ ядерну бомбу? Ні? Отож. Воювати з Путіним Трамп не буде. Принаймні, поки що.

Які висновки напрошуються

Ключовий висновок, що Європа для Трампа явно відійде на другий план, на першому місці буде «азійський фронт». Утім, порушити ті принципи, на яких будувалася зовнішня політика Америки останні 72 роки, «дяді Дональду» також навряд чи вдасться: в американському політичному істеблішменті ще багато впливових осіб, які добре пам’ятають часи «холодної війни» і яких навряд влаштує формулювання «велич Америки – це передусім велич її президента». І одна справа – довести до банкрутства конкурентів по бізнесу, приструнити політичних опонентів (демократів) чи їхніх донорів (того ж Сороса), а зовсім інша – зламати через коліно систему, яка вибудовувалася десятиліттями. Посада президента США – це далеко не посада президента будівельної мегакорпорації. І принцип «робити так, щоб тільки мені було добре, і хай увесь світ зачекає» доводиться змінювати принаймні на такий: «роблю так, щоб Америці й мені було добре».

Ця рубрика є авторським блогом. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.