Творці економічних невдач, або Синдром самовиправдання лузера

Вадим Новіков

У світі не дуже багато країн, які з бідності змогли швидко досягти середнього або навіть високого рівня економічного розвитку. Якщо брати критерієм швидкого сталого зростання приріст ВВП не менше 7% річних у середньому протягом 20-25 років, то таких країн лише 13: Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Ботсвана, Оман, Китай, Японія, Бразилія, Мальта, Таїланд, Індонезія. Якщо взяти критерієм середнього рівня розвитку 15 тисяч доларів ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (наприклад, Алжир або Бразилія), то нижче цього рівня перебувають більше сотні країн. Якщо критерієм бідної країни взяти рівень 8 тисяч доларів (Гватемала, Марокко, Україна), то на цьому рівні й нижче — сім десятків країн. Тобто історій успіху доволі мало, десь одна країна з десятка бідних. Але все ж таки це вже не винятковий випадок.

Кожна успішна країна мала свою особливу історію успіху, у всіх країн-невдах є спільна головна причина невдач — погане політичне керівництво, нездатне запропонувати і втілити політику розвитку. Всі подальші відмінності вже не мають значення. Яке значення має різниця в кольорі очей ваших дітей, якщо у вас дітей немає? Вивчати різні історії невдач економічної політики немає сенсу, бо невдачі починаються з відсутності цієї економічної політики. Інтерес є в іншому: чому за наявності більше десятка історій успіху немає сотні послідовників? Що заважає решті країн створити свою успішну економічну політику зростання? Чому ми серед таких?

Існує вже досить великий масив досліджень економічної політики успішних країн, найбільш фундаментальним з яких була робота Комісії зі зростання та розвитку Світового банку під головуванням Майкла Спенса. Аналітику цієї Комісії та інших дослідників можна використати для розробки економічної політики бідних країн, які мають бажання досягти економічного процвітання. Це стосується й України: якби український уряд або опозиційні партії мали намір підготувати програму економічного розвитку, аналітична база світового досвіду для цього вже достатня.

Мені неодноразово доводилося писати на тему використання цього досвіду і його аналітики (наприклад, серія статей на цьому сайті) та обговорювати цю тему в різних аудиторіях. Найдивніше враження від обговорень та коментарів — це реакція заперечення або несприйняття самої можливості використання досвіду будь-якої успішної країни (від Тайваню до Мальти) в Україні. Аргументи дуже прості: ці країни не схожі на Україну, все, що там відбувалось, не має нічого спільного з ситуацією в Україні, інформація про їхні досягнення перебільшена або маніпулятивна.

Дійсно, жодна з цих країн не схожа на Україну. Але ж серед 13 успішних країн теж усі різні, важко знайти зовнішню схожість між Мальтою та Тайванем, між Малайзією та Ботсваною, між Сінгапуром та Бразилією. Тим не менш, усі вони змогли забезпечити в певні періоди своєї історії швидке та стале економічне зростання. Понад те, фундаментальна аналітика виявила схожі базові принципи їхньої економічної політики. Немає жодної логічної підстави вважати, що в Україні ці базові принципи не можна реалізувати. Тобто заперечення має не раціональну, а спонтанну емоційну природу.

Тільки один приклад: аграрна реформа Чан Кайші. Тайванське сільське господарство з типовим розміром землі менше гектара на фермера зовсім не схоже на наші фермерські господарства по 100 га, тим паче на агрохолдинги по 100 тисяч га. Зовсім інші природні умови, культури і технології. Земельна реформа на Тайвані вирішувала проблеми безземельності селян, якої у нас взагалі не існує. Зовні все це не має до нас жодного стосунку. Але є одна суттєва риса тайванського досвіду, яка на 100% відповідає нашим проблемам і може бути використана в українській економічній політиці: індустріалізація Тайваню почалась з села, зі створення підприємств із переробки аграрної продукції. Ми самі в недавній історії мали один приклад такого розвитку — створення найбільшої у світі промисловості з виробництва соняшникової олії за рахунок протекціоністського експортного мита на насіння соняшнику, запровадженого 1999 року. На жаль, цей приклад залишився поодиноким, він не мав подальшого застосування, навпаки, Україна нарощує з року в рік експорт необробленої аграрної продукції, втрачаючи мільярди доларів експортного доходу.

Такі приклади ми можемо знайти в економічній політиці кожної успішної країни (до речі, технологічні кластери Малайзії, без сумніву, можна біло б відтворити в Україні). Але головне, що крім таких конкретних заходів економічної політики, є загальні принципи, які емпірично виведені з аналізу історій успіху. Одним із таких принципів є використання в економічній політиці тенденцій глобальних ринків і відповідні структурні технологічні зміни економіки. Зараз не буду розповідати про ці принципи, головне, що вони проаналізовані й описані, але я не бачив жодної публікації в українській літературі щодо їх адаптації для економічної політики України.

Як на мене, нормальною здоровою реакцією на приклади успішного розвитку має бути не заперечення та ігнорування, а бажання знайти причину успіху і спосіб використання цього досвіду для власного розвитку. Займаючись проблемою економічного зростання досить довго, можу сказати, що не лише звичайні громадяни не сприймають цю тему, або ж сприймають її емоційно негативно, так само до неї байдужі політичні партії та громадські організації (максимум, що можна побачити — це проголошення важливості проблеми, і нічого за межами декларацій). Що дивно, велика увага при тому приділяється проблемам жебрацьких пенсій, маленьких зарплат, поганої і дорогої медицини, масової еміграції працездатного населення, поганого озброєння армії тощо. Тобто є велика увага до проблем, які є похідними від проблеми економічного зростання і які не можуть бути в жодному випадку вирішеними без значного і сталого зростання протягом хоча б 20 років поспіль. Очевидно, що ніякі маніпуляції з пенсійним стажем не можуть зробити пенсій пристойними, якщо у країні всього 2 тисячі доларів номінального ВВП на душу населення на рік, і мільйони працездатних людей виїхали працювати за кордон, поповнюючи пенсійні фонди інших країн. Щоб вирішити проблему пенсій, треба збільшити номінальний ВВП хоча б до 10 тисяч доларів, а для цього надати робочі місця тим 4-5 мільйонам людей, які працюють за межами України. Але в діях уряду ви не побачите жодного кроку, спрямованого на подолання базової причини, при тому тисячі людей купу часу витрачають на завідомо марні спроби подолання наслідків.

Не можу поясними це ніякою логікою, проблема явно за межами економічної науки. Спадає на думку, що, можливо, тут маємо якесь соціально-психологічне явище. Уявіть, що живуть собі сусіди, люди приблизно одного віку та достатку. Живуть не бідно, не багато: на хліб вистачає, а на автомобіль — годі й мріяти. Але з плином часу, років зо десять, всі вони, крім одного, нехай його звуть Лузер, потроху ставали на ноги, багатіли й обзавелись таким-сяким майном. Минає ще десяток років, всі вони, крім Лузера, вже й на німецьких та японських автівках до своїх новеньких домівок підрулюють. А у Лузера та сама стара хата, вже тридцять років не ремонтована та занедбана, кінці з кінцями ледь зводить. Сумно Лузеру дивитись на таке кожного дня, принизливо. Тому він виправдовує своє жебрацьке життя: то стара циганка на нього порчу навела, то хвороба його придавила. Він вишукує якісь сторонні пояснення, бо боїться чесно самому собі сказати, що сам винен, бо ледацюга і пияк. Лузер вигадує зовнішні причини, щоб захистити свій душевний спокій, щоб не аналізувати свої недоліки і не напружуватись для їх подолання. Таку психологічну ситуацію я назвав би «синдромом самовиправдання лузера». Якщо цей синдром в одного Лузера, то це його особиста справа. Якщо такий синдром у мільйонів людей у суспільстві, то все суспільство втрачає шанс на розвиток, бо значно легше казати, що хтось або щось є причиною суспільної немічі та відсталості, ніж знайти сили на подолання цієї немічі.

На жаль, я не є спеціалістом у психології, тому хотілось би почути професійну оцінку фахівців. Як на мене, ми тут маємо окремий, специфічний випадок явища, яке має наукову назву редукції когнітивного дисонансу. За визначенням автора теорії когнітивного дисонансу Фестінгера, когнітивний дисонанс — це невідповідність між двома когнітивними елементами, думками, досвідом, інформацією, тощо, за якої заперечення одного елемента випливає з існування іншого, і пов'язане з цією невідповідністю відчуття дискомфорту. Простіше кажучи, це дискомфорт від того, що у голові людини містяться дві конфліктні одна одній ідеї. Щоб подолати цей дискомфорт, тобто редукувати когнітивний дисонанс, людина будує психологічний захист: або принижує елемент, яким не володіє, або завищує оцінку елементу, який є в наявності. За висловлюванням психолога Олпорта: «Той, хто вирішує, що йому не потрібно того, чого у нього немає, вдається до раціоналізації на кшталт «виноград зелений», а той, хто робить гідністю свій недолік, фактично стверджує, що «лимон солодкий».

У випадку синдрому самовиправдання лузера реакцією на очевидний дисонанс між досягненнями  «азійських тигрів» та інших успішних країн і явним недоліком економічної політики України є або приниження (ігнорування) досягнень Тайваню («а Чан Кайши — диктатор»), Ботсвани («цим африканцям просто пощастило») та інших країн, або ж посилання на удавану унікальність української ситуації.

Психологи стверджують, що така негативна реакція (самовиправдання лузера) на душевний дискомфорт, викликаний когнітивним дисонансом, притаманна людям  з низькою самоповагою. Індивід із високою самоповагою, скоріше за все, реагуватиме інакше: він переживає короткий сплеск захисного заперечення (самовиправдання), але за якийсь період часу він, на відміну від індивіда з низькою самоповагою, здатен перейти до раціонального аналізу. Якщо дискомфортна ситуація має раціональне вирішення, індивід із високою самоповагою прийме її і зробить відповідні зміни у своїй поведінці. Він зосереджується на раціональному аналізі загрозливої інформації, а не на її ігноруванні.

Якщо ця психологічна інтерпретація має право на існування, то вона свідчить, що негативна реакція в українському суспільстві на спроби перенести в українську ситуацію очевидні успішні політики інших країн викликана низькою самоповагою. Тобто виходить, щоб перестати бути лузером в економіці, треба почати з розвитку самоповаги. Суспільство з високою самоповагою не буде виправдовувати свою бідність вигаданими чинниками, відтак — не захоче мати таку політичну еліту, яку привела країну до цієї бідності. У недавній історії України ми бачили, як на очах виросла самоповага громадян, які вийшли на Майдан взимку 2013–2014 років. Там були тисячі людей, але ж не мільйони. Можливо, інтуїтивний страх зростання самоповаги народу спонукає політичну еліту оминати проблеми економічного розвитку країни. (Хоча я не виключаю простішого пояснення — непереборне бажання еліти побільше і скоріше нахапати).

Історія дає нам свідоцтва масової втрати самоповаги народом. Наприклад, я читав про таку оцінку стану суспільства білих американців південних штатів після поразки у громадянській війні. Психологічний вихід вони шукали у християнському консерватизмі, який поширився тоді на півдні США. Можливо, різке збідніння українців удвічі-утричі за останні 25 років порівняно з росіянами, поляками, білорусами та всіма сусідами (за винятком молдован, які за часів СРСР були героями принизливих анекдотів) спричинило психологічну травму на кшталт поразки в громадянській війні. Самоповага впала, тому будь-які теми, що підкреслюють відсталість та убогість життя українців порівняно з більш-менш успішними народами, потрапляють за психологічний бар’єр, ігноруються або заперечуються. Я готовий визнати, що психологічне пояснення відрази українського суспільства від теми власного економічного зростання не може бути емпірично підтверджене. Я з великим інтересом готовий почути та проаналізувати будь-яке інше тлумачення цього явища: «Чому українське суспільство не лише не зростає економічно, а навіть не сприймає тему швидкого економічного зростання як життєву необхідність?», або коротше: «Чому у нас немає волі вийти зі стану лузерів?»