Суспільне мовлення: 50 відтінків модернізації

Примітка редакції. Створення суспільного мовлення на базі Національної телерадіокомпанії — завдання штибу «з'їсти динозавра». Себто щось настільки ж масштабне, наскільки і складне. Останнім часом процес ніби зрушив — принаймні, так здавалося ззовні.

Втім, виявилося, що зсередини картина виглядала менш оптимістично. Як саме — розповідає колишній працівник НСТУ. Ми свідомі того, що в цьому матеріалі надана точка зору лише однієї сторони, і достатньо критична. Тож залишаємо для іншої сторони можливість висловитися в матеріалі такого ж обсягу, якщо буде час та натхнення.

Богдана Козаченко

Існує стереотип умовного поділу людей на інтровертів та екстравертів — тих, хто схильний до усамітнення, і тих, хто, навпаки, є напрочуд комунікабельним. Це нормально. Всі ми, живучи у більш-менш демократичній країні, майже звикли до того, що люди — різні, і «зони комфорту» у кожного свої. Можна продовжити думку і зауважити, що люди, схильні до аналізу, творчої роботи, генерації ідей тощо суттєво відрізняються від тих, хто відповідає за правильну подачу вже готових матеріалів та практичне втілення придуманих кимось іншим процесів. Тобто перші створюють ідеї, другі — продають, втілюють або поширюють їх. Це загалом не лише не складно, але й, по суті, прекрасно.

Різниця між першими і другими космічна. А працюючи в одній команді, ці люди за умови взаємного порозуміння здатні на чудо. Думаю, всі дійсно важливі конструктивні процеси в будь-якому суспільстві побудовані саме на успішній співпраці перших і других.

Початково реформа Національної суспільної телерадіокомпанії України нібито була орієнтована на успіх саме такого типу. Проте, пропрацювавши у цій організації протягом 1,5 років, я наприкінці літа змогла винести звідти лише одне враження, — тому що воно було найяскравішим. А саме: мені ще ніколи не траплялось бачити таку кількість наляканих і несправедливо ображених людей, зібраних в одному приміщенні протягом такого тривалого проміжку часу. Дарма — але сильно — нервували всі: трудоголіки і нероби, люди передпенсійного віку і матері-одиначки, люди, які протягом десятиліть люблять і добре роблять свою роботу, і утриманки, які працювали, лише щоб не сидіти вдома, а також ті, що пригрілися на «теплому» місці, де можна отримувати гроші за факт наявності «покровителів» у керівництві. Нервували сімейні і одинаки, здорові і хворі, старі і молоді, працездатні люди середнього віку і пенсіонери. Власне, у будь-якій пострадянській структурі склад працівників приблизно збігається з вищеописаним; трапляється, деякі підприємці зневажливо чи формально називають такі колективи «бюджетниками».

Працівники перейменованого НСТУ уважно слідкували за новинами єдиного ресурсу, який послідовно висвітлював перспективи їхніх посад і професій, — переважно на сайті «Детектор Медіа» — і вигадували як вірогідні сценарії розвитку подій, так і цілковиті дурниці. Просто тому, що, окрім «Детектора...» та химерних пліток у палярнях, їм ніхто нічого не пояснював.

Все почалося із загальних зборів, де кожній редакції призначили «згори» нове керівництво, яке повинно було обирати собі команду. Звучало це загалом непогано — адже ми всі за прозорість процесів модернізації, чи не так? Ну, принаймні теоретично.

Все, що почалось згодом, нагадувало вдало зрежисований масовий психоз, втілений людьми, щиро зацікавленими якщо не в негативних переживаннях свого оточення, то принаймні в емоційному самоствердженні за чужий рахунок.

Мені не хотілося б смакувати кожну деталь цих загалом жахливих місяців.

Коли найбідніші (а таких людей там не так мало — з огляду на середню платню у 4-5 тис. грн на місяць) намагались придбати новий одяг, тому що їм натякнули на новий дрес-код, за невідповідність якому тебе можуть звільнити.

Коли журналістів та авторів, мов охоронців складських приміщень у глухому селі, змушували сидіти в редакціях з одним комп'ютером на всіх, бо начальство почало воювати зі звичкою колективу працювати там, де можна зосередитись, тобто вдома. Попри те, що перше, що собі виборов після виборів новий голова організації, Зураб Аласанія, був саме ненормований робочий день. Попри те, що головна мета будь-якого автора програми — зробити її якісною і вчасно випустити в ефір. Тобто працювати на результат, а не на репрезентацію щасливих облич редакційного складу протягом 8-годинного робочого дня.

Коли всі надії на виділені для оновлення технічної бази Суспільного мовлення закордонні гранти розвіялись — припустимо, разом із самими грантами (які, якщо не помиляюсь, цього року виділяли щонайменше французи та японці; і про це також писав сайт «Детектор медіа»).

Коли професійні якості авторів, редакторів і журналістів оцінювались згідно настроям і враженням кількох осіб, поставлених «згори» як керівники, — осіб, чия точка зору викликала сумніви та запитання з огляду на їхню здатність об'єктивно оцінювати дійсність.

Коли на жодному сайті організації, від радіо до ТБ, так і не з'явились ані «лічильники» відвідуваності сторінок, ані інші подібні можливості «поставити оцінку» тій чи іншій програмі з боку глядача чи слухача. Тобто оцінити працю журналістів, як і раніше, могло лише «інноваційне керівництво», а не власне ті, задля кого НСТУ працює — суспільство.

Коли жоден «носій новітніх цінностей» так і не замовив ані за державний, ані за власний кошт соціальне дослідження — наприклад, у спеціально задля такої мети створеному Українському інституті соціальних досліджень ім. О. Яременка — щодо того, що вважають потрібним, звичним або навпаки, зайвим телеглядачі, а також слухачі. Дозволю собі важливе уточнення: слухачі 1) протоінтернету — «дротового» радіо, яке колись, цілком за Оруелом, прикрашало кожну оселю радянської людини; 2) користувачі його Інтернет-версії, в якій, повторюсь, жодна жива душа не могла висловити свою точку зору щодо «радійності» голосів, високої чи низької якості програм тощо через відсутність зворотного інтернет-зв'язку між редакцією та її цільовою аудиторією, тобто кнопок оцінювання програм, кількості переглядів тієї чи іншої сторінки, можливості поширити програми у соціальних мережах тощо.

Тепер мені все це вже нецікаво. Тому що постійне споглядання протягом кількох місяців наляканих невідомим майбутнім, безпідставно ображених та звільнених з улюбленої роботи людей спричиняє насамперед втому і байдужість, і лише потім — гидливість.

Ймовірно, саме це і вимагалось від тих, хто втрапив у цю структуру, дарма намагаючись зберегти більш-менш традиційні уявлення про різноманіття виявів культури (це, серед іншого, література і мистецтво; детальніше — тут) та способи її поширення у суспільстві.

Наприклад, щоб не плутатись під ногами у керівництва, яке віддає борги телебачення, серед іншого, за рахунок радіо.

Щоб не лічити чужі гроші, коли всім нам повідомляють про розмір платні керівництва чи вартість оренди приміщень, звідки щойно виселили колишню КДРТРК, якій так і не оновили, наприклад, технічне обладнання.

Щоб не ставити зайві запитання: наприклад, щодо наукових критеріїв визначення «радійності». Чи відсутності навушників біля мікрофонів у студіях звукозапису.

Чи дійсної мети існування незалежного суспільного мовлення, його основної мети. Так, я знову про мотивацію. З моменту початку реформування хоч одна людина з керівного складу сформулювала у публічному форматі, в чому полягає основна мета реформ? Журналісти мусять інформувати? Чи проводити освітню діяльність — і, якщо так, серед кого саме: дітей, підлітків, дорослих, олігархів, політиків чи, перепрошую, кокаїнових персонажів з фільмів Тарантіно? Чи журналістам взагалі слід когось розважати? Чи досить винятково і тільки створювати ілюзію щастя, намагатись запобігти ласки у гіперактивних невігласів?

Щоб не думати над реальною мотивацією керівництва, нездатного не лише чітко сформулювати свої вимоги до колективу, але й просто надіслати підтвердження щодо отримання ділового листа, надісланого, за його ж, начальства, рекомендацією, до електронної скриньки, створеної саме задля цієї мети.

Не думати, куди потрапить твій лист з інноваційними ідеями модернізації твоїх особистих передач, які секретарка відмовляється передавати директору, «тому що він їх однаково не читає», чи тому, що «йому краще треба писати приватне повідомлення у Фейсбуці». Не робити висновків щодо того, що людина, нездатна ані відповісти на діловий електронний лист, ані прочитати і відреагувати на нього у паперовому варіанті завдяки послугам секретарки, раз на день сідає у дворі неподалік від палярні, щоб «ходоки» особисто звертались до «ефективного начальства»у суто неформальній обстановці.

Не дратуватись, коли журналісти отримують «голі» зарплати без усіляких надбавок «за інтенсивність», працюючи за трьох, зранку до вечора, у приміщенні, де давно закрили нормальну їдальню, залишивши лише дороге кафе, — в той час як невидиме начальство з ненормованим робочим днем на всю країну жаліється прем'єр-міністру на відсутність грошей на контент. Не згадувати, принаймні вголос, що у словнику «контент» — це «зміст, інформаційне наповнення сайту чи ЗМІ», який журналісти НСТУ забезпечували і продовжують забезпечувати — своєю працею над своїми статтями та передачами, причому за нормовану зарплатню, нині знову підозріло схожу на мінімальну.

Тощо.

Знаєте, дивитись на все це було неприємно і смішно водночас — тому що будь-який непрофесіоналізм викликає насамперед ці переживання. І, на мою думку, виправити ці «особливості модернізації» наразі неможливо.

Тому що НСТУ — хоча я свої враження, звісно, нікому не нав'язую — наразі керують люди, чиєю життєвою метою була і назавжди залишиться репрезентація. У мотиваційному листі втілених інновацій, якби він існував, окрім цього слова, не було б більше нічого. На побутовому рівні іроністи називають це, серед іншого, імітацією бурхливої діяльності. Адже перейменувати програми, стаж виходу в ефір яких вдвічі довший від років життя «модернізаторів», ще не означає осучаснити канал. І скорочення штату згідно забаганкам 2-3 осіб, фізіологічно нездатних оцінити рівень та якість чужої праці, також не означає модернізацію. Словникова модернізація взагалі не про це, якщо вірити словнику, де, зокрема, сказано: «Надавати минулому не властиві йому сучасні риси; осучаснювати».

Нездатність виконувати такі прості загалом речі — це в даному випадку зовсім не діагноз фатальної неспроможності нового керівництва зробити щось корисне. Це, на мою думку, вказівка на тип характеру, зарадити якому на побутовому рівні можуть, наприклад, якісні спінери, що їх можна було б подарувати кожному особливо енергійному інноватору.

У високому сенсі потрібне те саме, що й завжди: гармонійна співпраця аналітиків, людей, здатних до критичного мислення, таких, хто вміє генерувати ідеї та створювати творчі проекти та тексти, і тих, хто відповідає за репрезентацію: тобто продає інтелектуальний продукт, створений не ними, а іншими. Співпраця авторів програм, яким взагалі-то не обов'язково виглядати, як подіумні моделі, тому що вони заробляють на життя не красою, а інтелектом, — і дикторів, які начитують тексти, початково створені не ними.

Потрібно, щоб кожен добре робив свою справу. Умовно кажучи, прибирав у себе вдома перед тим, як критикувати безлад у дворі сусідів.

Хоча, звісно, якщо так і не оприлюднений мотиваційний лист нової концепції Суспільного, створений без жодного соцопитування серед реципієнтів цілого ряду «незалежних ЗМІ», базується на спробі керівництва сподобатись заможним невігласам, то все, що відбулося — і відбувається — правильно. Заможним невігласам не потрібна культура — ані у словниковому, ані в побутовому, ані в стереотипному чи усталеному розумінні цього слова. І освіта таким людям теж не потрібна — тому що освіта вимагає вміння зосереджуватись, слухати, взагалі сприймати незнайому інформацію; вчитись зокрема і доброзичливо сприймати вияви життя, відмінного від твого власного, загалом.

Їм взагалі нічого не потрібно з того, що звільнені цього літа працівники НСТУ могли запропонувати, керуючись своїм фахом, досвідом, освітою тощо.

Окрім хіба набору спінерів.

Адже якщо мотивація керівників нового Суспільного мовлення базується лише на обслуговуванні що особистих, що економічних амбіцій «нової команди», більшість представників якої є людьми, за фахом і темпераментом нездатних генерувати ідеї, і тому призначених репрезентувати чуже через брак свого, — то всі інші ідеї інновацій виглядатимуть просто смішно.

Хоча, звісно, мені страшенно хотілося б не зважати на побачене протягом літа. Забути все це, викреслити з пам'яті нав'язаний «згори» масовий психоз і переконати себе в тому, що я знову помилилась. Заспокоїтись, повернувшись до думки про те, що програми, які приносять користь, звучать не завжди і, головне, не для всіх приємно. Нагадати собі, що подобатись невігласам — серед іншого, соромно. Що приміряти на себе «PTU-style» зручно лише тим, хто безпосередньо знайомий з високими стосунками на рівні містечкових профтехучилищ. Що такі речі виглядають цілком природно у країні, де відчайдушні працівники «єдиного законодавчого органу державної влади» вважають за норму демонструвати на весь світ особливості запускання феєрверків у приміщеннях та побутові східноєвропейські алюзії видатної кінострічки «Бійцівський клуб».

Повірити в те, що перейменування старих програм — це єдине, що реально можна зробити на новому Суспільному. Бо лише перейменування цілком відповідає духові, ритму і, головне, вимогам часу.

І ось, як висновок: цієї весни група експертів, керуючись, очевидно, бажанням внести суттєві інновації у найбільшу структуру незалежних ЗМІ країни, свідомо чи випадково делегувала ніким і нічим не обмежену владу людям, чиї амбіції суттєво переважають не лише такі дрібниці, як виховання чи ділову етику, але й більш суттєві речі, на зразок звиклої освіченості.

Тож згодом, коли ви будете дивуватись неймовірним наслідкам цієї феєричної, що в інтелектуальному, що в естетичному сенсі процедури, не кажіть потім, що вам ніхто не пояснив, що там насправді відбувалось.