Подекуди подейкують, або Проблеми сучасного міфотворення

Спроби побудувати національний міф із гівна і палиць навряд чи принесуть користь нашій знервованій державі й усім її посполитим.

Феномен сучасної української міфотворчості взагалі дуже цікавий, і несе в собі як позитивні складові, так і вбивчо негативні. Нині виробляються не лише історичні міфи на ґрунті того, що дійсно мало місце в певній формі (тут нічого не маю проти, лише за), а й міфи про нібито існування міфів. Наприклад, легенд, яких ніхто ніколи не чув, переказів, яких ніхто нікому не переповідав, і таке інше. Так, доходить і до такого, особливо якщо взяти новий псевдоісторичний міф про козаків-характерників та «національні» бойові мистецтва.

Усе це дуже нагадує відомі авантюри чеських будителів, які начебто несподівано знаходили історичні чеські літописи з повністю вигаданими персонажами та подіями. Та це закінчилося викриттям фікцій і низкою самогубств, як не дивно. Чехи зрештою зрозуміли, що достатньо просто бути чехами, аби позбутися німецького культурного панування, і перейшли в практичну площину — модернізацію мови, формування нового словника, створення термінології тощо.

Цікаво також, що наші міфотворці, зокрема, характерникознавці, не опускаються навіть до створення історичних підробок, а просто заявляють — подекуди подейкують, згідно з переказами.

Де ж ці перекази?

А поцілуйте нас у сраку, ось де перекази!

У чому ж тут полягає небезпека? У тому, що на основі міфу про міф неможливо побудувати нічого путнього, крім дебільного коміксу для малолітніх дурників. Особисто я не хочу жити в коміксній, фейковій за своєю суттю країні, але ця зараза вже проповзає в освіту та історичну науку (що яскраво відображає її стан). І не тому, що я не люблю коміксів, а тому, що все це з часом лусне розчаруванням і сумнівами в доречності існування нашої країни як проекту, намальованого штучною фарбою. Це кепська мода, рібята, і безвідповідальність, що межує з диверсійною діяльністю.

Узагалі, з новим міфом є ще одна технічна проблема. Раніше, в умовно доінформаційну епоху, не єдиним, але основним джерелом міфу була аристократична культура в різних її формах. Далі міф опускався нижче, в маси, еволюціонував, довго шліфувався і набував, врешті, естетичної довершеності. Правда, неправда — яка різниця? Красиво!

Нині ж недогризена борозняками люмпенізована бараболя з червоною пикою і смартфоном у клешнях може вилізти з льоху і написати дослідження про містичні таємниці характерників, відкрити секцію бойового канкану і срати про це через смартфон сотням підлітків у голови прямою наводкою. А врешті потрапити до шкільної програми, присмоктатися до держбюджету, проповзти у вирішальні кабінети і начепити на дупу еполет. Тому, здається, питання навіть не до міфотворчості як такої, а до якості самих виробників міфів.

Проблема не так у самому факті вигадок із нічого (творчість є творчість), як у їхньому тотально антиісторичному естетизмі та повному неуцтві, що подаються і продаються як свята правда, яку довго приховували і ось знову витягли з древніх клумаків на просушку. Скажімо, ось ці чомусь голопузі козаки в широченних штанях та ідіотських шапках із метровим шликом, що, згідно з новим міфом, у XVII столітті, в епоху вогнепальної мушкетної зброї та чорного димного пороху, вдаються посеред поля бою до дикунського кунг-фу.

Також не оминають циркового фехтування та чаклунських замовлянь у майже голому, підкреслю, ганебному на той час для воїна, вигляді. І це тієї самої історичної миті, коли всі наші сусіди воюють щільним пішим строєм, мушкетами, довгими піками, важкою кіннотою та гарматними залпами. Проте козацьке військо недарма визначалося сучасниками як «вогнисте» і було одним із найтехнологічніших та модерновіших піхотних військ Європи свого часу. І перемагало воно з допомогою саме технології, а не зілля, чаклунства і стрибків через козла на коні з батогом у зубах. Зброя, вогнепальна зброя — ось що має бути предметом нашого громадянського культу, адже саме нею ми били ворога, як ніхто інший. Однак, посполиті, ви скачіть собі голяка з батогом у секції козацького «Спасу», це держава милостиво дозволяє. Вогнепал — дзуськи вам, мугирі!

Цікавим також, а насправді й симптоматичним є те, що весь цей неокозацький чаклунсько-сувенірний міф повністю ігнорує такий войовничий прошарок нашого суспільства як шляхту. Саме українську гербову шляхту, що тримала за яйця всю Річ Посполиту, якою було насичене лицарське козацьке військо, яке задавало тон тодішньому суспільству і мілітарній культурі зокрема. Також повністю ігнорується докозацька доба, з її лицарством, Грюнвальдом і бацинетами, яких навіть на Київщині чорні археологи знаходять щороку чимало. Узагалі, ігнорують саме лицарську складову, лишаючи вигадані радянськими балетмейстерами сценічні фігури та приліплені до всього цього каратистами 1990-х років ката, вкрадені у японців. І «народні» костюми вигаданого крою, пошиті з пластикової тканини — як же ж без них.

Про це можна писати довго, це потрібно робити, і вчені люди про це вже пишуть, намагаються достукатися до публіки. Однак жодна наукова трансляція не здатна пробити тяжку, мов Говерла, тупість постаграрного маскульту.

Міфи потрібні, це цілком нормальне явище, але не з гівна і палиць, як це у нас часто водиться.

До нових зустрічей біля криниць народної пам'яті!

Ця рубрика є авторським блогом. Редакція може мати думку, відмінну від думки автора.